Мав сім’ю, але не склалось життя, розлучивсь. Випадково зустрів іншу жінку. На той час вона була також одинока (так сталось, що чоловік її поїхав на заробітки і не повернувся). Спочатку вона нічого не хотіла знати про мене і про мої почуття до неї. Але з часом я знайшов ту ниточку, яка й привела до взаєморозуміння. Я переконував цю жінку, що назад вороття нема, а жити треба. Ми зустрічались майже рік. І коли я запропонував одружитись, то Надія, так звати цю жінку, погодилась. Зазначу, що нам на той час було за п’ятдесят. Жили ми в любові і злагоді. Але якщо все добре, то хочеться ще чогось кращого. Поміняв роботу. Приносив непогані гроші своїй єдиній (так буду її називати завжди) і дякував долі, що є у мене така дружина. Та згодом мені як хтось поробив — в очі впала інша жінка — Таня. І вже де й ділась любов до моєї Надійки. Пішов я шукати кращого життя. Таня — жінка розкішна, з шикарною квартирою, автомобілем, з достатком у домі. І здалось мені, що з нею я буду щасливіший. Ніби й нічого не заважає нам жити у злагоді й радості. Але, радіючи тим, що маю, сумую за тим, що втратив. Таня дала мені всі блага, але не купила мого серця. Я зрозумів це, коли одного разу зустрів свою Надійку — серце ніби хотіло вирватись з грудей. Ця жінка і до сьогодні не байдужа мені. Тому-то я не можу спокійно жити без неї. Вона немовби переслідує мене. І коли ми вже вдруге зустрілись, може й не випадково, я попросив вибачення в Надійки. Вона сказала, що люди повинні все і всім прощати. Я пригорнув її до себе і поцілував — то була мить, про яку кажуть: «Я немовби на сьомому небі від щастя». Як би мені хотілось повернутись у своє, як мені тепер здається, справжнє життя! Але, як я колись говорив Надійці, вороття нема. Та й жити далі так дуже важко, бо душа моя — з нею, моєю Надійкою. Коли ми випадково бачимось, то хочеться кричати: «Пробач, якщо зможеш». Сергій.
