«Новосвітлівку ми штурмували 13 серпня, два дні потому мені виповнилось 18 років», — Аліна Демченко

Аліна Демченко, прес-офіцер 28-ої ОМБр імені Лицарів Зимового Походу, розповіла «Повернись живим» про вибір захищати країну, шостий рік на фронті і мрію відкрити театр.

Революція Гідності була вихідною точкою. Там я зрозуміла: якщо не захистиш свої права і свою країну, ніхто за тебе цього не зробить. Майдан для мене був осередком здорового глузду. І не було нічого важливішого, ніж бути там.

НЕ БУЛО НІЧОГО ВАЖЛИВІШОГО, НІЖ БУТИ ТАМ

Навчалася в коледжі театру і кіно. На Майдан спочатку приїздила як спостерігач. У січні 2014-го, коли почались події на вулиці Грушевського, я залишилась там. Додому приїздила, тільки щоб помитися. Кинула коледж.

Може, була наївна. Не розуміла, як можна побити людей і залишити це безкарним. Мною керувало почуття справедливості.

Почались події у Слов’янську, і в травні формували групи. Хлопці не сильно розголошували, куди і навіщо. Я випросила, і нас чотирьох дівчат взяли до «Айдару». Мені було 17 років. Я сказала, що документи згоріли на Майдані, аби потрапити до батальйону. До серпня 2014-го служила нелегально.

Почуття громадянського обов’язку мені притаманне з дитинства. Не вірять, коли розповідаю, але я завжди знала: якщо колись у моїй країні буде війна, обов’язково буду там. Тому, коли тільки все почалось, я знала, де маю бути.

МАМО, НЕ ЗНАЮ, ЯК ТОБІ ПОЯСНИТИ, АЛЕ Я ДУЖЕ ДАЛЕКО

Мама була шокована. Думала, я на Майдан просто ходжу час від часу подивитися. А тут я їй зателефонувала, коли ми приїхали до Луганської області у травні. Навіть не знала, де точно перебуваю. Сиджу в лісосмузі у спальнику, кажу:
– Мамо, не знаю, як тобі пояснити, але я дуже далеко.
– А що трапилось?
– Та я у Луганській області, вступила до добробату, не маю часу пояснювати.

Не знала, як їй пояснити, у нас стосунки досить консервативні. Думала, якщо зараз почну розповідати про почуття обов’язку, вона скаже: «Аліна, ти збожеволіла, тобі 17 років, їдь на пари».

– Мамо, не знаю, як тобі пояснити, але я дуже далеко.
– А що трапилось?
– Та я у Луганській області, вступила до добробату, не маю часу пояснювати.

Пізніше я все по-філософськи сприймала, навчилась спати під обстрілами. Але тоді я зрозуміла, що тут не ігри. В день повноліття я могла або поїхати додому, або залишитися в батальйоні. І я підписала контракт.

Не знала, як їй пояснити, у нас стосунки досить консервативні. Думала, якщо зараз почну розповідати про почуття обов’язку, вона скаже: «Аліна, ти збожеволіла, тобі 17 років, їдь на пари».

Телефонувала їй раз на 5 днів і казала, що у мене все гаразд, вона вимагала пояснень, і коли офіційно створили батальйон, я сказала:
– Мама, я в армії.
– Ти з глузду з’їхала.

– Все, я солдат. – Не знаю, як вона пережила той період.

Не вважаю, що є чоловічі професії чи жіночі. Коли в тебе є руки, ноги, холодний розум і гаряче серце, ти можеш робити будь-яку справу. На війні багато речей жінкам «вивозити» навіть легше, ніж чоловікам.

ПРОСТО НАМАГАЛАСЬ БУТИ КОРИСНОЮ. І ТАК, Я НЕПОГАНО СТРІЛЯЮ

Мені дали автомат, навчили ним користуватись. Просто намагалась бути корисною. І так, я непогано стріляю.

Дівчат оформлювали на небойові посади – на швачок, бухгалтерів. Спочатку розподілу обов’язків у батальйоні не було. Сказали, що планується операція – формується група. Так я проґавила штурм Щастя і зрозуміла, що командирів просити немає сенсу, бо все одно нікуди не візьмуть.

Коли у серпні була операція «Новосвітлівка-Хрящувате», я просто сіла в автобус і поїхала. Це був мій перший бойовий вихід. Ми мали штурмувати ці населені пункти, зачистити їх, закріпитись і чекати підходу ЗСУ.

ВОЛОССЯ НА ВІТРУ, ЇДУ НА БРОНІ, ДОВКОЛА ВСІ СТРІЛЯЮТЬ

На роздоріжжі за Георгіївкою розділились на дві групи. Одна пішла на Хрящувате, а ми – на Новосвітлівку. Не до кінця розуміла, що відбувається. Вивантажилися з ГАЗ-66, пересіли на БМП. Їхали, як камікадзе. Я така: волосся на вітру, їду на броні, довкола всі стріляють. Кажуть: стрибайте з бехи, а вона ж іще їде. Зіскочила, пошкодила коліно. Мене того дня більше хвилювало те коліно, ніж сама бойова операція.

Спішились, зайшли до селища – і почався обстріл «Градами». Залягли під мостом. Запитую у хлопців, що робити? А вони: «Лежи мовчки і закрий голову руками». Ну я і лежу.

ЗАРАЗ НОГА ПОЛЕТИТЬ У СОНЯШНИКИ. ЯК Я БУДУ ЖИТИ?

Снаряди РСЗВ лягають у шаховому порядку. Земля двигтить, і я чую, як вибухи наближаються. Поруч поле було, думаю: «Зараз нога полетить у соняшники, як я буду жити?». Не думала, що можу загинути. Але вони, мабуть, не залп пускали, а половину, бо обстріл тривав недовго.

Сильного спротиву ми тоді не зустріли. Тільки в одній будівлі, чи то школі, чи будинку культури, терористи намагались оборонятись. Будівлю взяли з боєм, сєпарів – у полон.   Зайшли туди 13 серпня, а два дні потому я досягла повноліття. Пам’ятаю, зайшли до якогось будинку, щоб перепакувати речі, і нас почали обстрілювати з АГСа. Коли стріляє «Град», ти розумієш, що противник далеко. А АГС – що десь поруч якийсь хлоп цілиться саме в тебе. Притримує його ногою, перезаряджає «улітку». Думаєш: «Ах ти ж сука».

Присіла під стінкою, усе довкола бабахає і думаю: «Божечки, це ж мені післязавтра 18. Це що я помру неповнолітньою?», – дуже себе накрутила, потім хлопці мене заспокоювали.

Пізніше я все по-філософськи сприймала, навчилась спати під обстрілами. Але тоді я зрозуміла, що тут не ігри. В день повноліття я могла або поїхати додому, або залишитися в батальйоні. І я підписала контракт.

Думала, що так мало хто святкував повноліття. Була дуже горда і ніколи про той вибір не шкодувала.

Закріпилися в Новосвітлівці, виставили блокпост. Усю ніч нас обстрілювала артилерія, ночували в підвалі. Наступного дня вже почали налаштовувати логістику.

Були там днів 10, а 23-24 серпня отримали наказ відійти, згодом звідти вийшли і ЗСУ.

ЗНАЛА, ЩО Є ВОРОГ, Є МІЙ АВТОМАТ І ТРЕБА ВИКОНУВАТИ НАКАЗ

Не скажу, що я супермегавоїн, але робила те, що казали. Знала, що є ворог, є мій автомат і треба виконувати наказ.

Ми всі дуже чекали команди висуватись на Луганськ, ходили такі чутки. Були за 8 км від нього. Накрутила себе, що я точно піду. Снилося, як чіпляю у Луганську український прапор. Але не судилось.

Згодом ми повернулись на базу в Половинкине, мене перевели до іншої роти в Трьохізбенці. Там біля мосту в бік Слов’яносербська у нас був блокпост. Восени в нашому секторі бойові дії припинились, і ми несли службу на цьому посту.

Вряди-годи були перестрілки, але не було обстрілів «Градами», важкою артою. Працювали міномети, але не так інтенсивно. Стрілецькі бої були постійно. Після літа то була робоча рутина. 

У травні 2015-го у мене загинув друг у Золотому. Познайомились з ним ще на Майдані, він був із «Яструбів» – така собі група швидкого реагування. Хлопці вирішували різні конфліктні ситуації. Улітку він прийшов до «Айдару», виявився цікавим хлопцем. Подружились, слухали музику, читали книжки. Такі високі стосунки. Звикла до нього, він мене підтримував. 2015-го я поїхала до Трьохізбенки, він – до Золотого, кілька днів не зв’язувались, а потім мені сказали, що він загинув.

ГИНУЛИ ТОВАРИШІ Й ДО ТОГО, АЛЕ КОЛИ ЗАГИНУВ ВІН, ПЕРЕМКНУВСЯ ЯКИЙСЬ ТУМБЛЕР

Гинули товариші й до того, але коли загинув він, перемкнувся якийсь тумблер, і я навіть не плакала. Тоді ж не було налагодженої процедури поховання. Потрібно було самотужки шукати гроші, замовляти труну, рефрижератор, отримати форму. А склад постійно переїжджав.

ДИВЛЮСЬ НА НАТОВП, ВИЛІТАЄ З РУК РАЦІЯ, МЕНЕ ПІДКОСИЛО – ВПАЛА В МАШИНУ

Чітко зібралась і знала, що треба зробити купу роботи. Поїхали до моргу, наступного дня вирушили до Києва, в моргу київського госпіталя його перебальзамували. Була шокована, але адекватна. Коли заїхали на Майдан, зібралось багато людей. Виходжу з машини, дивлюсь на натовп, у мене вилітає з рук рація, мене підкосило – впала в машину. Цілу добу я трималась і тут здалась.

Взяла відпустку, поїхала до його батьків і після повернення геть змінилась. Дивилась на все апатично, не «рвала з-під себе землю». Заступала на пост і все.

Потім луганський напрямок геть заглох. У 2017 році я відчула, що батальйон себе для мене якось вичерпав. Перевелась до розвідувальної роти 92-ї ОМБр.

ГЛЯНУЛИ НА МЕНЕ, ЗАСМІЯЛИСЬ, КАЖУТЬ: «МИ ТЕБЕ ТУТ НЕ ЧЕКАЛИ»

Вони вже були на фронті. Хлопці глянули на мене, засміялись, кажуть: «Ми тебе тут не чекали». Я кажу: «Ні, друзі, вже пізно, я вже у вас служу». Трохи з недовірою до мене ставились, постійно перевіряли, але влилась у колектив.

Стояли тоді в Красногорівці, я займалась аналізом розвідданих. Негативно ставилась до штабної роботи, адже думала, що на мене її звалюють, бо жінка. Але в розвідроті вирішила не конфліктувати і робила.

Згодом мене почали брати на пости, запуски безпілотників тощо. На виходи не брали, бо «баба на караблє к бєдє», – ненавиділа їх за це. Але другу ротацію уже була своя. Та і я заспокоїлась уже, бо коли принципово мене не брали, хотіла довести, що я нормальний боєць. А коли вже сама собі довела, робила те, що було корисно.

Трохи менше року прослужила там і в червні 2018-го захотіла до моря, перевелася в 28-му. У нас же ППД в Одесі.

5 РОКІВ ІДЕ ВІЙНА, А Є ЛЮДИ, ЯКІ ДОСІ НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ

Комбриг мені запропонував посаду прес-офіцера, погодилась. Інформаційна складова одна з найважливіших у гібридній війні.

5 років іде війна, а є люди, які досі не знають, що тут відбувається.

У мене є одногрупник в університеті, йому десь близько сорока, має свій бізнес. Просто прийшов режисури повчитись. Якось він мене підвозив і каже:
– Ну шо ти, служиш?
– Так, служу, – відповідаю.

– Ну, объясни, что там происходит, кто там воюет, что вы там делаете? Эти, сепаратисты, это реально они есть? – і в тебе просто немає слів. Це теж наш програш. Люди не мають думати: є чи немає. Вони мають знати, що є і як є. І ми їм повинні це показувати.

Навчаюсь в університеті культури і мистецтв на  третьому курсі. Мрію відкрити свій театр, але то після війни. 

В АРМІЇ ЗРОЗУМІЛА, ЩО МЕНІ НЕ ЗАВЖДИ КОМФОРТНО, КОЛИ МНОЮ КЕРУЮТЬ

Не дивлюсь фільми і не читаю книжок про нашу війну. Потім усе перегляну. Зараз боюсь дисонансу.

Завжди хотіла працювати в театрі. У коледжі навчалась на актрису, але в армії зрозуміла, що мені не завжди комфортно, коли мною керують. Вирішила вчитись на режисера. У хорошого режисера багато влади, і класно, коли він правильно її використовує.

АНАТОЛІЙ ГАЄВСКИЙ.