Майже чверть століття минає відтоді, як видатний письменник на запрошення редакції газети «Радянська Волинь» (нині —»Волинь-нова») побував у нашому краї...
Василь ГЕЙ
Майже чверть століття минає відтоді, як видатний письменник на запрошення редакції газети «Радянська Волинь» (нині —»Волинь-нова») побував у нашому краї.
У другому томі тритомного видання «Щоденників» Олеся Гончара є запис, датований 17.06.1981 р.: «Читацька конференція по «Зорі» в Луцьку (організована газетою «Радянська Волинь»). — Торкнешся неба вві сні (в дитинстві) — і голубий єдваб по тобі потече... Який це край — Волинь! Справді, Лесин край... А люди! Коли затиснутий на сцені надписував автографи, раз у раз крізь тісняву дотягувались чиїсь руки, зблискували короткі усміхи, рука чиясь торкалася плеча, погладжувала ніжно, примовляючи: — Ми вас любимо!.. Голоси людей невідомих, незнайомих. Зустріч у Колодяжному... Зі всієї Волині були люди на цій зустрічі. Багато моментів зворушливих. Очі в залі іскряться. Повертаюсь до Києва наснажений. Народ з тобою говорив». Через три дні, 20 червня, душа митця ще повна тепла й наснаги від зустрічей у Лесиному краї: «Поїздка на Волинь, мабуть, найбільш хвилююча з подій останніх літ... Відчуття вичерпаності, всесказаності, виявляється, знову було тільки тимчасовим, було тільки голосом перевиснаги...» Отже, Волинь додала письменникові неабиякої енергії. Адже роман «Твоя зоря» творився після того, як письменник відлежав у реанімації і перенесена хвороба, утрата життєвої снаги навівали сум і тривогу: «... думалось, що після «Зорі» вже нічого не буде і нічого й не треба...» Чотирнадцять літ іще після цього було подаровано митцеві Богом для радості життя і творчості. Протягом цього часу він продовжував творити книгу, яка не просто доповнює мистецький образ видатного майстра слова — у ній він постає майже незнаним читачеві, постає, передусім, велетом українського національного духу, чий геніальний талант осяяний і зорею творчого щастя, і трагізмом: підсвічувати цю зорю в жорстоких умовах тоталітарного насильства над людським життям і рідним словом було неймовірно важко. Ця книга життя Гончара — його щоденникові записи, які охоплюють більш як півстоліття — з 1943-ого по 1995-ий роки. «Щоденники» письменника — це ще й портрет епохи, яка є не просто частиною нашої історії, вона живе споминами й різними чуттями, переважно болем, у серцях мільйонів людей — наших сучасників. Тому й читаються Гончарові записи з надзвичайним зацікавленням. «Письменник жив психологічно заглибленим життям, — пише в передмові до «Щоденників» його дружина, упорядник тритомника Валентина Гончар, — але воно не крутилося навколо романів-перелюбів, чаркування і богемних загулів, — він був людиною занадто громадською і суспільною». І ця «суспільність» митця, так яскраво виражена в його записниках, є настільки опозиційною до антинародної, антиукраїнської політики вождів «сталінського гарту», що «Собор» Гончара сприймається навіть як дещо запізнілий удар по системі. Хоча як сказати... Творився роман у 67-у, а задум, як протест проти грубої компартійної сили, виник, напевно, значно раніше. Антисоборна кампанія, що забрала в Майстра не один рік життя, розпочалась на початку 68-ого. «Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча» — устами простолюду мовив у своїй «Енеїді» видатний діяч української культури, класик нової української літератури І.Котляревський, якому Олесь Гончар присвятив розлогий есей «Безсмертний полтавець». Можна сказати, що Гончарова правда, якщо такий вислів доречний, теж «мужича», тобто народна, і тому вона передовсім болюча. Хіба не про це свідчить хоча б такий запис 23.01.1978 р.: «Читаю в статті про те, що Катаріна-Сусанна Прічард, австралійська письменниця, в 1933 р. відвідала нашу країну. Зокрема, побувала й на Україні. Вона бачила нас у 1933-у! І серце її не тріснуло? І як я після цього можу її читати?» А хіба не болем за народ пройнята ось така, занотована автором 26.11.1956 р., бувальщина під назвою «Колективізація»: «Притискають дядька: здавай. — Нема. Сажайте, ваша власть. — Та це ж наша — твоя і моя... — Якби наша, я вас давно б усіх пересажав». Усі три томи «Щоденників», загальний обсяг яких становить 1668 сторінок, пронизані тривогою письменника за долю рідної мови як основи нашого національного буття, почуття гідності народу і людини: «Намір Кучми надати статус «офіційної» (тобто другої державної) мови збурив Україну, викликав зливу протестів у пресі. Ще одна загроза русифікації стривожила багатьох, об’єктивно пробудила захисний інстинкт нації, сприяє її згуртуванню. З наших, кончівських, відмовились приєднатися до протестів, адресованих Президентові, лише двоє. Але хіба Україна може без відступників?..» (02.08.1994). Поруйновані більшовиками храми, зранена природа і масова антикультура, Чорнобиль і Чечня — усе болить митцеві, тож подекуди його слово стає колючим: «Ненавиджу тупих, самовдоволених, великих горлянками та черевами і дрібних духом, пігмеїстих думкою. Не хочу пастись на їхніх пашах. Не хочу бути біля їхніх корит. Іду з ними на бій». Та мовби виправдовуючись на цю нестриманість, тут же дописує: «І книга ця (йдеться про «Собор» — В.Г.), моя любов до іншого — до святого в людині». Колюче, але правдиве, тому й не злюче слово митець-гуманіст адресує деяким колегам по творчості, зокрема В.Собку, О.Корнійчуку, В.Коротичу. Натомість дуже тепло відгукується про Г.Тютюнника, І.Драча, В.Яворівського, багатьох молодих авторів. Та найбільша його любов — тривожна, болюча і водночас надихаюча — це Україна і її народ. Відтак гостроту письменницької думки («В очах наших поневолювачів кожен, хто розуміє трагедію нації, вже є державним злочинцем», 1966 р.) доповнює такий органічний для Гончара, співзвучний його душі оптимізм: «Для України треба не тільки вмерти, а й жити» (28.12.1991). Він жив для України, він освідчився в любові до Волині. «Справжнім багатством нації» вважав культуру нашого краю. Чи ж не пора нам, краяни, по-належному шанувати пам’ять про видатного українця — хоча б у назвах вулиць чи площ?
P.S. «Щоденники» Олеся Гончара є в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олени Пчілки, хоча тираж видання невеликий — усього 5 тисяч примірників. Бажаючим прочитати цей своєрідний, майстром художньо осмислений літопис нашого часу автор цих рядків теж надасть таку можливість.
