Алкоголік питиме горілку, доки пляшка стоїть на столі. Михайло перервав цей процес своїй співмешканці Тетяні, забравши силою від неї вже наповнену склянку. Не довго роздумуючи, жінка вхопила із стола кухонного ножа і встромила йому в груди...
Алкоголік питиме горілку, доки пляшка стоїть на столі. Михайло перервав цей процес своїй співмешканці Тетяні, забравши силою від неї вже наповнену склянку. Не довго роздумуючи, жінка вхопила із стола кухонного ножа і встромила йому в груди.
Леонід МІЛІЩУК Володимир КАЛИТЕНКО
БІЙКА ЗА ПЛЯШКУ У суботу із села Піддубці приїхав Степан Пуць до своєї тітки Анастасії, яка проживала неподалік у селі Верхівка, аби допомогти їй по господарству. Бабуся вже давно жила сама. А старість, як кажуть, — не радість. Пуць хоч і сам був пенсіонером, але мусив тітці допомагати, бо у тої вже зовсім небагато залишилося і сил, і здоров’я. Коли Пуць зайшов на подвір’я Анастасії, побачив, що там уже ріжуть і рубають дрова Михайло Ойцюсь із своєю співмешканкою Тетяною Мирошниченко. Зрозумів, що їх запросила тітка. Степан також приєднався до них. — А ви вже снідали? — поцікавився через якийсь час Пуць. — Перехопили трохи вдома, — відповіла Мирошниченко. Пуць зайшов до тітчиної хати й виніс чекушку горілки. — Перехилимо потроху, щоб веселіше було працювати, — посміхнувся. Ніхто не відмовився. Втрьох закінчили різати й рубати дрова під обід. Обідали в Анастасії. Пуць знову поставив чекушку. Розпили і її. Бабуся дала за роботу десять гривень. Ойцюсь похапцем сховав їх до кишені й пішов із хати. За ним рушила Мирошниченко. — Тільки роздратував Степан своїми чвертками, — сказав Ойцюсь уже на дорозі. — Проковтнули, як собака муху, — погодилась його співмешканка. — Може, перехилимо ще десь, гроші ж маємо? Михайло не заперечував. Разом зайшли до когось із односельців, купили літр самогону. — Ходімо до хати мого батька, там і розіп’ємо, — запропонувала Тетяна... Батько Тетяни проживав також самотньо. Був інвалідом, майже не ходив і зовсім погано бачив. Тетяна з Михайлом приходила до нього частенько. Тут пили, часом і ночували. Цього разу так само зайшли до старого. Ойцюсь поставив літр горілки на стіл, вмостилися й самі. Покликали батька. Встигли перехилити лише по кілька чарок, як двері відчинив Пуць. — Вирішив зайти, аби розважити старого, — кинув ще з порога й, не чекаючи запрошення, сів також за стіл. Знову пили. Батько сп’янів й пішов у іншу кімнату, ліг на ліжко й заснув. Ще після кількох чарок заснула й Мирошниченко. — Я також побреду додому, — піднявся із стільця Пуць. — Як знаєш... — не затримував гостя Ойцюсь. Пуць пішов. На столі ще залишилось чимало горілки. Ойцюсь кілька разів зиркнув на пляшку посоловілими очима й сам почав дрімати за столом. Скільки так просидів, не знав. Розплющив очі, коли почув, як Тетяна піднялася з ліжка, причалапала до нього й знову вмостилася за столом. — Де моя склянка? — запитала охриплим голосом. — Не знаю, шукай... Склянка стояла на столі перед очима. Нарешті помітила. Потяглася до пляшки. Почала тремтячими руками наливати. Михайло несподівано зіскочив із стільця, немов ошпарений. Вихопив із рук пляшку, відсунув на край столу. Почав видирати склянку. Тетяна вчепилась за неї, немов кліщами. — Віддай склянку, бо ти вже й так ледве на ногах тримаєшся! — кричав, вириваючи її з рук. Горілка вихлюпувалась на стіл та на підлогу. Це обох найбільше дратувало. Сварилися й кричали на всю хату. Прокинувся батько, але мовчав. Звик до цього. Майже завжди, коли дочка приходила до нього із співмешканцем, вони, напившись, починали сварку, навіть билися. Потім знову мирилися. Тому й зараз на їхні крики не звертав уваги. Нарешті Михайло таки видер з рук склянку. Горілки там майже не залишилось, вся вона була на столі та на підлозі. Жінка страшенно розлютилась, почала плямкати пересохлими губами, як риба, викинута з води на берег. Раптом схопила із стола кухонного ножа, підскочила до Михайла й всадила співмешканцеві в груди. Ножа одразу ж витягла. Чоловік заточився і впав біля стола, кричав і качався по підлозі. Тетяна побачила, що в Михайла з грудей тече кров. Стягнула з нього сорочку. На грудях червоніла велика рана. — Перев’яжи мені груди й допоможи лягти у ліжко, — прошепотів Ойцюсь, важко дихаючи. Мирошниченко зняла із себе теплу кофту й обв’язала груди Ойцюся, затягнула його на ліжко. — Може, викликати фельдшера чи «швидку допомогу»?— запитала. — Не треба. До ранку мені стане краще.
КОЛИ ЧАРКА — НАЙГОЛОВНІШЕ У ЖИТТІ Вранці Михайлові стало зовсім погано. Тетяна викликала фельдшерку. — Що з ним? — запитала фельдшерка, побачивши чоловіка, котрий лежав у ліжку білий, як стіна. — То я його по п’янці вчора ножем різонула, — призналася Мирошниченко. Фельдшерка оглянула рану, зміряла тиск. — Його треба негайно везти у лікарню, — сказала. — Зараз я викличу «швидку допомогу». Ойцюся відвезли в обласну клінічну лікарню, поклали у відділення торокальної хірургії. Діагноз було встановлено досить серйозний: проникаюче ножове поранення лівої частини грудей, зачеплено легеню та серце. Довелося терміново робити операцію... Працівники міліції затримали Мирошниченко, відвезли у відділ внутрішніх справ. Проти неї була порушена кримінальна справа за замах на життя. — За що ви вдарили ножем у груди Ойцюся? — запитав слідчий. — Того вечора я була дуже п’яна, а ще надзвичайно розізлилася, що Михайло забрав у мене горілку, — пояснила Мирошниченко. — Але вбивати його не мала наміру, хотіла тільки налякати. — Де ви поділи ножа, яким поранили Ойцюся? — Сама не знаю. Якби тоді була не така п’яна, можливо, й пригадала б. Пам’ятаю, що коли вклала Михайла в ліжко, то пішла й змила з ножа кров. А де потім подівся, не скажу. Його вже й міліція шукала. Мирошниченко середню школу не закінчила. Чомусь досить важко давалась їй наука. Зате досить рано одружилася — у вісімнадцять років. З чоловіком поїхала на заробітки в Росію. П’ять років там прожила. Народила двох дітей. Чоловік швидко знайшов друзів-п’яниць. Почав також щодня пиячити, втягнув і її. Почалися сімейні сварки, бив її та малих дітей. Суд позбавив пияка батьківських прав. Тетяна віддала дітей в будинок-інтернат й повернулася на Волинь. Діти для неї також стали не потрібними. На першому місці вже стояла пляшка. На Волині Мирошниченко працювала на різних роботах. Але горілка й праця — два несумісні поняття, тому ніде довго не затримувалась. Врешті-решт, залишилася взагалі без роботи. Тепер її ще більше тягло до спиртного, як нічного метелика на вогонь. У селі Верхівка Луцького району Тетяна познайомилась з Михайлом Ойцюсем. Він був вдівець, проживав сам. Потягнувся до неї, бо як згодом виявилося, у них було багато спільного. Ночували то в хаті Ойцюся, то в її батька. Треба було десь брати гроші не тільки на їжу, а й на горілку. Почали обкрадати односельчан. Вночі влізли до одного з них у хлів, винесли три мішки зерна, кілька курей. Потім розширили злодійські масштаби. Почали обкрадати вночі хліви та підвали у сусідніх селах. У селі Романів з льоху викрали кілька трилітрових банок соку, варення, дві алюмінієві каструлі, кілька курей. В іншого господаря викрали верблюже одіяло, телевізійний кабель, інші речі. Бродили у темряві, як нічні привиди. Прибутки хоч не такі вже й великі, але на горілку та закуску на якийсь час вистачало. Впіймалися, як і кожний злодій, що рано чи пізно потрапляє в тенета. Опинилися на лаві підсудних. Три роки з випробувальним строком — такий був вирок Луцького міськрайонного суду. Мирошниченко, зрадівши, що її не посадили за грати, продовжувала пиячити із співмешканцем. Пили, доки горілка стояла на столі або самі не падали під стіл. Нічого їх більше не цікавило, крім каламутної й пекучої рідини. Нічого дивного в цьому не було. Лікарі обом поставили спільний діагноз: хронічний алкоголізм. А це хвороба, котра рано чи пізно призводить до тюрми чи смерті. Третього, як кажуть, не дано. За спробу позбавити життя свого співмешканця Тетяну Мирошниченко Луцький міськрайонний суд засудив на п’ять років і один місяць тюремного ув’язнення. Тепер сніданки й вечері для неї будуть без чарки. Людина завжди шукає іншу людину, характером та вчинками схожу на себе. Ойцюсь та Мирошниченко мали чимало спільного: крім того, що обоє були хронічними алкоголіками, злодіями, вони ще й не мали бажання трудитись. А ще могли б, коли б не отруєний спиртом мозок, адже Мирошниченко мала лише тридцять три роки, а Ойцюсь — п’ятдесят п’ять...
