Про ігрові автомати в останні роки можна почути багато. Переповідають, що і в Луцьку хтось програвав великі гроші, навіть квартири, автомобілі. І все ж донедавна я не звертала особливої уваги на заклади, що ваблять сяючими вивісками. Аж поки не одержала листа з Ковеля від нашої читачки, з якого дізналась, якою бідою може обернутись ігроманія...
Про ігрові автомати в останні роки можна почути багато. Переповідають, що і в Луцьку хтось програвав великі гроші, навіть квартири, автомобілі. І все ж донедавна я не звертала особливої уваги на заклади, що ваблять сяючими вивісками. Аж поки не одержала листа з Ковеля від нашої читачки, з якого дізналась, якою бідою може обернутись ігроманія.
Катерина ЗУБЧУК
«Шановна Катерино Василівно! Газету “Волинь” передплачую і читаю давним-давно. А пишу з надією, що чимось допоможете. В мене болить душа і розривається серце. Не пам’ятаю, коли я нормально спала. Думала, що справлюсь одна зі своєю бідою, але не виходить...”,— пише жінка. Суть в тому, що в неї є 22-річна дочка. Раділа Надія (назвемо так цю жінку), що донька має освіту, що пощастило їй з роботою, що переступила той поріг, де можуть бути наркотики, компанії, застілля. “Та ось півроку тому,— читаю в листі,— почала помічати, що дочка отримає зарплату, а грошей вже у той же день нема. І це при тому, що нічого собі не купує. Почала розпитувати її — як же так? Каже, що взяла комусь кредит, а гроші той “чомусь” не повертає. Я й вірила. Поплакали удвох. Допомогла трохи з грошима, щоб повернути борг. Ніби все вже й добре. Та далі знову те саме. Знову в дочки — ні копійки. А місяць тому вона мені відкрилася. Гральні автомати “з’їдають” її зарплату. Я прожила п’ятдесят років. Знала, що наркотики, спиртне — це хвороба, залежність, але щоб автомати?.. Тепер я йду містом, і вони ріжуть мені очі, а серце стискається, як пружина. Скільки ж того Ковеля, а ігрові заклади — на кожному кроці. Дуже прошу вас написати, що ж це за зло. Навіщо нам його везуть, адже деградують наші діти. Може, хтось скаже, як ці ігрові автомати діють на психіку, як вилікуватись?..”. Після цього листа я зацікавилась психологією людей, які грають на автоматах. Виявляється, як і у випадках з наркотиками, залежність від гри настає поступово. Спочатку людина грає від випадку до випадку, потім стикається з неможливістю зупинитись. У такому стані гравець здатний програти всі гроші, які в нього є. Третій етап — невтримне бажання пограти — чергується з панікою, що сам зупинитися вже не зможе. Серйозна залежність має своє пояснення: будь-яка азартна гра стимулює викид у кров адреналіну, який викликає збудження і дарує насолоду. Гравець намагається повторити ці відчуття, тому його не може зупинити ні великий виграш, ні програш. Багатьох до гри спонукає ще додатковий стимул — бажання розбагатіти, не працюючи. А якщо ще й трапиться виграш, то до автомата хочеться прийти ще і ще. Люди починають вірити, що саме вони — улюбленці долі. Така психологія гравців — і сьогодні, і століття тому. Мабуть, найкраще, з усіма нюансами, описав природу цього явища Федір Достоєвський у своєму романі “Гравець”. Автору була близька пристрасть головного героя — Олексія Івановича — до гри. Про своє захоплення рулеткою під час поїздок за кордон Достоєвський постійно повідомляв у листах своїм близьким. Щодо самого роману, то наведу такі рядки: “Що стосується мене, то я програвся дотла і дуже скоро. Я просто відразу поставив чотку двадцять фрідріхсдорів і виграв. Поставив п’ять і знову виграв. І таким чином ще разів два чи три. Я думаю, у мене зійшлось в руках близько чотирьохсот фрідріхсдорів за якісь п’ять хвилин. Тут мені б і відійти, але в мені народилось якесь дивне відчуття, якийсь виклик долі, якесь бажання дати їй щигля, показати язика. Я поставив найбільш дозволену ставку, в чотири тисячі гульденів, і програв. Потім вийняв все, що у мене залишалось, поставив на ту ж ставку і програв знову, після чого відійшов від стола, як оглушений. Я навіть не розумів, що це зі мною сталося...”. І ось я, яка ніколи не була в ігрових закладах, переступаю поріг одного з них. Вибираю зал ігрових автоматів на проспекті Волі, 17. Піднімаюсь по акуратних східцях. У залі — приглушене світло і тиша, яку порушує лише клацання кнопок автоматів. Оператор, дізнавшись, що я з газети, на розмову не погоджується. Мовляв, це в компетенції тільки господаря, а його якраз нема. А відносно клієнтів — чи можна з ними поговорити,— то це вже їх воля. Гравці (на той момент тут тільки чоловіки) зосереджено спостерігають за екранами. Вони і не помічають появи у своєму колі “чужака”. Вибачаюсь, що порушую ділову атмосферу, і звертаюсь до одного з гравців, якому років під сорок, із запитанням щодо психології людей, які захоплюються автоматами. — Психологія одна — одержати виграш,— каже він. А далі чую категоричне: — Ніяких інтерв’ю... Забігаючи наперед, скажу: походивши по ігрових залах, я зробила для себе висновок, що люди, які є, так би мовити, діючими гравцями, не хочуть говорити про своє захоплення (чи пристрасть), як і наркомани, котрі ще “не зіскочили з голки”. Інша справа, якщо з цією залежністю покінчено чи хоча б є спроба “зав’язати”. В тому ж залі, де почула категоричне небажання говорити про психологію гравців, я все-таки знайшла молодого чоловіка, який погодився на розмову. Правда, за межами закладу, бо тут, як висловився 28-річний Михайло, не прийнято давати інтерв’ю. В молодого чоловіка — вища освіта. Він закінчив факультет міжнародних відносин у рівненському вузі. Зараз — “на вільних хлібах”. Заробляє на життя, на те, щоб утримувати сім’ю тим, що купує і продає машини. У свій час заробляв на ігрових автоматах. Тепер більш любить спостерігати за грою. Михайло розповідає: — Азарт просинається, коли вкинеш 200—250 гривень, а виграєш чотири—п’ять тисяч. Одного вечора я на автоматах в залі “Багіра” програв 4800 гривень. Того ж вечора в іншому залі на останні гроші виграв шість тисяч. Були в мене й більші виграші. Але зараз уже азарт минув, бо я переконався, що ці гроші ще нікого багатим не зробили. Людина виграє, але наступного дня весь цей виграш “спускає”. А мені здається, азарт “збило” те, що молодий чоловік, як він висловився, зрозумів, яка це страшна річ — ігроманія. — Гра затягує,— каже він. — Це своєрідний наркотик. І навіть сильніше за наркотик. Я знаю багатьох людей, які вигравали в казино, але знаю й таких, хто залишався без квартири. Михайло виявився дуже цікавий для мене співбесідник. Адже, знаючи про хворобливу залежність гравців, про те, що через ігроманію деяких чоловіків руйнуються сім’ї, він збирається відкрити... своє казино. А відважився на це, бо переконався, що цей бізнес прибутковий. — Я вже збагнув,— розповідає Михайло,— що в ігрових автоматах нічого випадкового нема: комп’ютер визначає, скільки “з’їдять” вони грошей, скільки віддадуть на виграш. Я думаю, що власник забирає із сотні шістдесят відсотків, а віддає тільки сорок. А в деяких ігрових залах (не буду робити антиреклами) дають на виграш ще менше. Якщо один місяць власник у програші, то наступного автомати так настроять спеціалісти, що вони будуть цілий місяць в основному працювати на його гаманець. Правда, коли я на цю тему (скільки “з’їдають” автомати грошей і скільки віддають гравцям) говорила з іншим знавцем цього бізнесу, то почула таке: — Існує фольклор рибальський, мисливський. Легенди про величезні програші і виграші — це теж часто своєрідний фольклор, суб’єктивні думки на рівні чуток. Так само і відносно того, скільки “з’їдають” автомати. Я трохи займався цим бізнесом, то можу сказати, що порядні фірми залишають собі п’ятнадцять відсотків від обігу коштів, бо, врешті-решт, кожен розраховує, щоб людей більше приходило. А якщо виграшів не буде, то чим клієнтів не привабиш? Той, хто цивілізовано йде на ринок, дорожить іміджем, авторитетом закладу. А що суму виграшу і програшу вирішує комп’ютерна програма, то це так. Добре, якщо фірма, яка випускає автомати, солідна — тоді вона сертифікує їх. І це вже є гарантією того, що відсотків шістдесят, а то й більше, як дехто думає, не може йти в гаманець власника. Читачі, може, й здивуються, коли дізнаються, що сьогодні в Луцьку аж сімдесят шість ігрових “точок”. Це лише ті, власники яких зареєструвались у відділі торгівлі міськвиконкому, одержуючи дозвіл на підприємницьку діяльність протягом року і сплачуючи відповідну суму. А скільки їх ще заховано по куточках барів, базарів? В розмові із знавцями ігрового бізнесу я дізналась, що в цій сфері у наступному році може настати велика переміна, адже передбачене ліцензування ігрових закладів. Ліцензія на п’ять років коштуватиме дуже дорого (не хочу озвучувати конкретну цифру, оскільки не зустріла її в офіційних джерелах). Таким чином не всі виживуть. Зате “міцніші” заклади відповідатимуть якимось нормам. Людина має право вибирати, як їй витрачати свої гроші — грати чи ні. Але держава обов’язково повинна жорстко контролювати ігровий бізнес. В ідеалі це мав би бути закритий заклад, який не вабить всіх перехожих, навіть неповнолітніх, сяючими вогнями, а то й автомобілем із симпатичним бантиком, якого можна виграти (ніхто не уточнює, скільки це гравців мають “скинутися” на цю машину для щасливчика). Обійшовши чимало ігрових закладів, я зустріла там одиниці дівчат, жінок (правда, це було вдень). Мабуть, все-таки природою закладено, що жінка — хранителька домашнього вогнища. Вона більш прагматична, в неї є інші інтереси і вона має на що потратити гроші. Це вже, власне, спостереження, адресоване нашій читачці з Ковеля. Мабуть, її донька, яка стала такою затятою ігроманкою, якоюсь мірою є винятком з правила. Адже психологи дослідили, що жінки не люблять програвати і, як правило, вигравши, вони забирають цей виграш і дуже рідко залишаються з порожніми руками. На жаль, я не можу підказати авторці листа, як позбутись біди — в Луцьку, принаймні, нема таких спеціалістів, які лікують залежність від азартних ігор. А ось в Києві вже зустрічаються вивіски-оголошення про надання таких послуг. У США, де автомати з’явились в кінці ХІХ століття, на боротьбу з ігроманією виділяється не менше ста мільйонів доларів на рік. Там популярні групи анонімних гравців — на зразок анонімних алкоголіків. В Європі існує спеціальна клініка — теж щось аналогічне до реабілітаційного центру для наркоманів, де гравці опиняються ізольовані від зовнішнього світу. ... Зізнаюсь, що я теж спробувала побути “в шкірі” гравця. В одному невеличкому ігровому залі на вулиці Лесі Українки, який, як висловилась оператор, тільки-но починає працювати, я виграла в рулетку двадцять гривень. Хоч так і не знаю, чи то я сама грала, чи мені допомагала оператор. Знаю точно, що ігрові автомати ніколи не стануть для мене спокусою. І не тому, що я начулась, яким злом може обернутись це захоплення. Просто я в цьому відношенні зовсім не азартна людина.
