Сучасні злодії «харчами» не перебирають. Крадуть все, що потрапляє до рук. І ключів їм не треба. Без них навчилися відкривати двері квартир, хлівів, підвалів і навіть барів...
Сучасні злодії «харчами» не перебирають. Крадуть все, що потрапляє до рук. І ключів їм не треба. Без них навчилися відкривати двері квартир, хлівів, підвалів і навіть барів.
Віра КАЛИНОВСЬКА, Володимир КАЛИТЕНКО
ТЕЛЯТКО З СУСІДСЬКОГО ХЛІВА Сергій Грищук уже давненько кидав оком на хліви свого сусіда і тезки Сергія Щербика. Там була корова, теля, свині, навіть коні. Все воно коштувало гроші, ще й немалі. А ось у Грищука не було навіть гривні за душею. Ось і надумав він «по-сусідськи» поділити чуже добро. Спочатку вирішив, що було б добре викрасти корову. Скільки одразу міг би мати грошей, якби її продав десь на ринку. Побоявся, бо зрозумів, що не так просто буде вивести її з хліва вночі. Крастиме, звичайно ж, не вдень. Коня вивести легше. Куди його тягнеш, туди і йде. Але знову ж таки треба шукати циган, аби його продати. «Може, свиню викрасти? — розмірковував Грищук. — Її швидко продав би. Але ж то надто галасливе створіння. Не встигнеш у хлів зайти, як підніме вереск, розбудить не тільки господаря, а й півсела... Вкраду, певне, теля. Воно спокійне й на ринку недешево коштує...» Уже було далеко за північ, коли Грищук, скрадаючись, забрів на подвір’я сусіда. Жодне вікно у селі Білостік, що в Луцькому районі, не світилось. Селяни, потомлені працею, спали. Лише для злодія, який ніде не працював, але прагнув мати гроші, ніч була, як рідна тітка. Він стояв посеред чужого двору. Переконавшись, що нічого йому не загрожує, підійшов до хліва, де було теля. Хлів був зачинений лише на засувку. Відсунув її, зайшов туди. Теля спало, але відчувши чужака, схопилося на ноги. Грищук накинув на шию тварини мотузку, яку прихопив з дому й вивів теля на подвір’я. Теля покірно стояло. Міцніш стиснув у руці мотузку й почимчикував у Торчин. Коли прибув туди, вже добре розвиднілося. Людей на ринку було ще небагато. Проте чекати Грищуку довелось не довго. Біля нього зупинилася жовтого кольору «Нива» з причепом. Двоє заготівельників вийшли із салону. — Продаєте теля? — запитав один із них. — Продаю, — хвилюючись, кинув Грищук. — Скільки за нього хочете? — А скільки дасте... Я торгуватися не звик... Заготівельники заплатили йому триста гривень, кинули тварину у причеп й зникли. У Білостік Грищук повертався задоволений. Всю дорогу обмацував кишеню, де приємно шелестіли гривні... А ось інший злодій 33-річний Богдан Войтович обікрав свого роботодавця. Він давно шукав, до чого б прикласти свої молоді сили, проте жодна робота йому чомусь була не до впободи. Проте гроші хотілося мати, бо ж проживав на квартирі у діда та баби, і їм онука доводилося годувати, хоча все мало б бути навпаки. Нарешті Богдан, здається, знайшов роботу. Він випадково познайомився із жителем села Липини Луцького району Петром Сухим і той запропонував попрацювати у його щойно зведеному двоповерховому будинку. Там роботи ще вистачало. Проте Войтович протримався недовго. Його приваблювали крадіжки, до яких звик. Тієї середи Войтович, як завжди, приїхав з Луцька, де проживав, у село Липини на роботу. Була одинадцята година ранку. Ні Петра Сухого, ні його дружини Лариси вдома не застав. Почав шукати дриль, бо щось мав робити. Забрів у літню кухню. Там сиділа теща Петра. — Де поділися господарі? — поцікавився. — Кудись поїхали. — Мені треба дриль. Може, знаєте, де він? — Не бачила, шукайте... Войтович мав ключі від усіх кімнат. Йому їх дав на всяк випадок господар. Почав шукати дриль у кімнатах підвального приміщення, яких було кілька. В одній з них побачив два дистанційних пульти до телевізора. Забрав їх, сподіваючись, що господар крадіжки не помітить. В іншій кімнаті знайшов магнітолу та новеньку праску. Прихопив і їх. Пішов знову на кухню. — Дрилі я не знайшов. Аби не витрачати даремне часу, поїду додому. Там у мене також роботи вистачає, — повідомив старій жінці. Войтович поїхав не додому, а на Варшавський ринок, де всі крадені речі свого роботодавця продав. Більше він до нього не з’явився. Та й навіщо йому робота, коли мав гроші. Лави підсудних також не дуже боявся, бо вже сидів на ній раніше...
ПИЯК ОБІБРАВ ПИЯКА Того, хто по-справжньому здружився з горілкою, вона з кожною наступною чаркою все міцніше тримає свою жертву в обіймах. Небагатьом вдається із них вислизнути. Як і з наркотичних обіймів. Лучанин Володимир Ганжа не гидував ні спиртним, ні наркотиками, про що свідчать і його медичні діагнози: епізодичне вживання алкоголю; опійна наркоманія. Отож, і одна, і друга хвороби вимагали грошей. А звідки їх взяти, якщо ніде не працюєш? Єдиний засіб роздобути — крадіжки. Ось і бродив Ганжа вулицями обласного центру вдень, а нерідко і вночі, придивляючись, що й де погано лежить. Одного ранку Володимир проходив біля бару «Сьоме небо». Помітив, що двері підсобного приміщення напіввідчинені. Зазирнув туди й радісна посмішка спалахнула на його обличчі. Майже біля дверей стояв ящик горілки «Хортиця». Озирнувся ще раз навколо, вхопив ящик й поніс із приміщення. Частину горілки злодій сховав для себе у підвалі, кілька пляшок продав на залізничному вокзалі... Була неділя. Ганжа знову мандрував містом. Зупинився біля фірми «В.І.Д.». Натиснув на двері, вони виявились замкненими. Витяг з кишені в’язку ключів. Одним із них відімкнув двері, зайшов в офіс. Побачив телефон-факс «Панасонік», вклав його в сумку, що мав із собою, туди ж запхав ще й два калькулятори. Тихо вислизнув на вулицю. Калькулятори одразу продав у магазин «Смак». Потім почимчикував на Театральну площу. Там несподівано зустрів свою колишню дружину Тетяну. — Куди поспішаєш? — зупинила його жінка й кинула погляд на сумку, оцінюючи, що там може бути. — Сам не знаю... Хочу комусь продати телефакс «Панасонік». Може, знаєш покупця? — Пізно вже шукати покупця. Ходімо до мене, переночуєш, а завтра когось знайдемо, — запропонувала Тетяна. Володимир погодився. Наступного дня Тетяна справді швидко знайшла покупця серед своїх знайомих. Він тільки запитав, чи телефакс не крадений. Жінка заперечливо похитала головою... Особливо тягнуло Ганжу у підвали житлових будинків. Лише на проспекті Волі обікрав чотири підвали. Там завжди щось знаходив з овочів та фруктів, які люди наготували собі на зиму. Замки «відчиняв» ломиком, котрий брав із собою. Крім того, тягнув різні металеві речі: каструлі, чайники, м’ясорубки, сковороди. Їх здавав на металобрухт. Овочі та фрукти в банках продавав на ринку. Одного разу ледве не впіймався. Якось пенсіонер Георгій після обіду зайшов у підвал. Там побачив молодого чоловіка. Він стояв уже біля виходу з підвалу й тримав у руках два мішки із скляними банками. — Що ти тут робиш? — здивовано запитав Георгій. — Знайомий з цього будинку попросив, аби я допоміг винести з підвалу банки, — збрехав Ганжа. Старий пішов до своєї кладовки, побачив зірваний замок. Не було банок. Кинувся з підвалу, догнав злодія й вхопив його за руку. Але той випустив мішки, вирвався і втік. Проте недовго гуляв на волі. Його затримали міліціонери, коли зняв із стіни у стоматологічній поліклініці, що на вулиці Суворова, білий світильник і ніс його продавати. Під час слідства виявилося, що 27-річний Ганжа обікрав близько п’ятдесяти лучан, декого по кілька разів... П’яниця та наркоман ніколи не вагається, кого обікрасти, головне, аби пощастило. Сергій Грищук не пошкодував свого сусіда-односельця, Богдан Войтович обікрав чоловіка, який дав йому роботу, хоча й тимчасову, Володимир Ганжа тягнув, де міг. Пияки часто обкрадають не тільки чужих людей, а й власних дружин, дітей, батьків. Крадене за безцінь продають, аби швидше мати кілька гривень. Їх витрачають не на харчі, а на горілку чи наркотики. А ось житель села Маяки Луцького району, п’яниця Олександр Костоломов не пошкодував свого односельця Сергія, такого ж пияка, як і сам. Перед обідом Костоломов брів селом. Думка, мов цвях у голові, довбала, де взяти гроші на випивку. Несподівано побачив чоловіка років за сорок, який сидів, спершись спиною на дерев’яний паркан. Був дуже п’яний. Поряд лежав на землі його велосипед. «Ось де гроші без діла валяються», — майнула думка в Олександра. Він підійшов до чоловіка, вхопив велосипед й поїхав. Сергій спробував піднятися із землі, але не зміг, щось нерозбірливе сказав й помахав услід злодію рукою. Хто у Сергія вкрав велосипед, йому згодом повідомив інший односельчан, який все бачив. У селі Костоломова давно знали як злодія і п’яницю. Ще був неповнолітній, коли вперше опинився на лаві підсудних за те, що розбив вікно в односельця, вліз у хату й викра два магнітофони, радіоприймач, електропідігрівач, одіяло, два покривала. З хліва іншого односельця потягнув семеро курей. Тоді отримав чотири роки позбавлення волі, але з випробувальним строком. Випробувальний строк на користь не пішов. Продовжував красти. Цього разу Луцький міськрайонний суд засудив Олександра Костоломова на чотири роки і один місяць позбавлення волі. Всім іншим згаданим злодіям також доведеться визирати крізь залізні грати. Сергія Грищука засуджено на три роки і один місяць; Богдана Войтовича — на чотири роки; Володимира Ганжу — на чотири з половиною роки. Всі злодії різні і за віком, і за місцем проживання, певне, й за характерами, але мають багато спільного: пиячать чи вживають наркотики; раніш уже побували на лаві підсудних, дехто не один раз; не працюють; майже ніхто не має сім’ї — не створили її або розлучились. Ось така закономірність, неприємна і вбивча...
