Саме стільки літ минуло з того часу, як вийшла перша добірка “Клубу щасливої сім’ї”. Згодом була “Така різна любов” і, нарешті, “Любить! Не любить”. Мінялись назви, але суть залишалась та сама...
Саме стільки літ минуло з того часу, як вийшла перша добірка “Клубу щасливої сім’ї”. Згодом була “Така різна любов” і, нарешті, “Любить! Не любить”. Мінялись назви, але суть залишалась та сама.
Розгортаю архівну підшивку нашої газети і в номері за четверте січня 1986 року бачу, як все починалось. Тут розповіді про шлюб, який тільки-но освятився, і про життєвий досвід подружжя на порозі срібного весілля, про те, що сімейне життя — непроста праця, насамперед душі. А ще в цьому першому випуску ми попросили своїх шанувальників висловити свої пропозиції, побажання. Зокрема, з приводу того, яку сім’ю, на їх погляд, можна вважати щасливою, чи є такою щасливою їх сім’я, про що б хотіли прочитати у наступних випусках. Нам писали і підказували теми із свого життя, відгукувались на те, що “зачіпало за живе”, освідчувались в любові і присилали “сповіді” про нерозділені почуття. А ще з допомогою газети чимало людей знайшли свою долю, бо дуже скоро прижилась рубрика, де друкувались листи самотніх. І в цій ювілейній добірці, як неважко зауважити, в основному слово надане читачам. А героїня основної публікації — одна з наших шанувальниць. Це — Катерина Собіпан з села Рудники Маневицького району. Вона впродовж багатьох літ друкувалась в добірці чи то під своїм прізвищем, чи то під псевдонімом. Її хвилювала доля покинутих дітей, їй було що сказати про стосунки свекрух й невісток і про те, як важливо (як хочеться) спіймати “птицю свого сімейного щастя”. Це жінка з незвичайною долею. У двадцять дев’ять років вона залишилась вдовою з трьома дітьми на руках. Тоді дала собі і Богові обітницю виростити двох синів і доньку такими, за яких не було б соромно її Миколі.
