Старійшина волинських істориків Володимир Дмитрук завершив другу частину трилогії «Вони боролись за волю України»...
Василь ВОРОН, магістр державного управління
Старійшина волинських істориків Володимир Дмитрук завершив другу частину трилогії «Вони боролись за волю України».
Нарис історії боротьби проти тоталітарного режиму в Україні охоплює 1921—1939 роки і адресований передусім старшокласникам, студентам, учителям. Рекомендоване вченою радою Волинського держуніверситету імені Лесі Українки видання побачило світ у видавництві обласної друкарні. Автор не перший, хто намагається знайти відповіді на запитання: чому Україна не захистила свою державність у 1917—1920 роках? До нього перебіг подій української національно-демократичної революції аналізували українські вчені по той бік «залізної завіси»; їх фальсифікували радянські велико- і малороси. Без минулого ми приречені наосліп шукати власне майбутнє, отож сучасні українські історики раз по раз спонукають нас повертатися «на круги своя», розчищати авгієві стайні, шукати і знаходити витоки української духовності і звитяги. Володимир Дмитрук не приховує своєї симпатії до праведників і мучеників української національно-демократичної революції, яку віддали на заклання сильні світу цього: тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюристам, як Денікін-Врангель, вона свідомо закривала очі на криваву боротьбу України, Білорусії, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу... Автор нагадує, з чого все починалося: вслід за виступом Волинського полку в Петрограді було створено Тимчасовий український революційний комітет. 15 березня 1917 року Комітет видав відозву до українського громадянства, студентства, робітників та військових м. Петрограда, в якій закликав боротися за «якнайшвидшу національно-територіальну автономію України». Але ні Центральна рада, ні Гетьманська адміністрація, ні Директорія УНР не змогли приборкати мілітарної агресії російського великодержавного шовінізму на територію УНР. З допомогою німецьких та австрійських військ Центральній раді, а Директорії — за сприяння польських союзників вдалося ненадовго зменшити загрозу більшовицької окупації України, одначе з січня 1919 року маріонетковий більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд уже заходився монтувати Українську Соціалістичну Радянську Республіку замість Української Народної Республіки. Автор раз по раз повертається до заключного акорду визвольних змагань: 21 листопада 1920 року Армія УНР, знесилена у боях з більшовиками, перейшла річку Збруч і здалася на милість своїх недавніх союзників. Поляки відвернулися від Петлюри, котрий за сприятливіших обставин міг у союзі з Пілсудським закласти підвалини нової Європи. Натомість, як наголошує В.Дмитрук, «підписуючи мирний договір з Росією та радянською Україною у березні 1921 року, Польща порушила українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір. Згідно з цим договором Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію - за верховну владу УНР». Кинутим на поталу українцям судилося пережити страхіття більшовицького терору і голодоморів 1921—1922 та 1932 —1933 років, яким автор нарису присвятив окремі розділи. Натомість недалекоглядних польських політиків чекав крах їхньої державності і черговий поділ Польщі у вересні 1939 року: більшовицька Росія так само підступно завдала удару в спину Другій Речі Посполитій, як свого часу польські лідери «кинули» Симона Петлюру. У нарисі автор розповідає про Армію УНР, що опинилася у таборах інтернованих. Українська військова еміграція у Польщі уже була предметом ретельного дослідження польського історика українського походження Володимира Колянчука, але праця вийшла у Львові обмеженим тиражем. «Відродженню війська української еміграції сприяли також міжнародні відносини, зокрема радянсько-німецьке зближення», — зазначає Володимир Дмитрук. Коли до влади у Польщі повернувся Ю.Пілсудський (1926), більшовики негайно вжили заходів для ліквідації його вірного союзника: Симона Петлюру вбили того ж таки року у Парижі. На той час в Україні окупаційна більшовицька влада уже приборкала основні осередки руху опору, який організовували залишені у тилу противника старшини і козаки, окремі відділи військові армії УНР. Про розгортання партизанського руху автор нарису зібрав багатий документальний матеріал. Зокрема, 16 березня в місті Острозі був створений Головний український народний повстанський комітет Волині і Поділля, а збройною боротьбою проти більшовиків керував партизансько-повстанський штаб при головній команді військ УНР. Володимир Дмитрук пише про другий зимовий похід і листопадовий рейд головної Волинської групи, який почався в ніч на 4 листопада, тривав 15 діб і завершився розстрілом 359 повстанців під Базаром о 9 годині ранку 21 листопада 1921 року. Стоячи на краю могили, козак 6-ї стрілецької січової дивізії Степан Щербак і його товариші по зброї відмовилися перейти на службу до більшовиків. Особливе зацікавлення викликає четвертий розділ нарису під назвою «Україна у вогні», де Володимир Дмитрук, зокрема, висвітлює негативне і фатальне ставлення лідерів Центральної ради до самоорганізації народу, загонів вільного козацтва. Народ хотів проголошення самостійної України, а Центральна рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що розбиває єдність всеросійського демократичного фронту... Народ прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної ради погоджувалися лише на міліцію.. У нарисі знаходимо короткі біографії і «послужні списки» відважних отаманів, керівників повстанського руху у різних регіонах України. Ось вони: отаман Лютий-Лютенко, Матвій Григор’єв (Никифор Серветник), Андрій Гулий-Гуленко, Кость-Пестушко-Степовий, Яків Орел-Гальчевський, Яків Шепель, Іполит Хмара-Годзіковський, Данило Терпило (отаман Зелений), Ілько Струк. З особливою симпатією автор пише про Холодноярську республіку; на батьківщині гайдамаків рух опору проти більшовицьких окупантів України тривав до 1925 року... Момент істини: «Ворог почав перемагати нас лише тоді, — аналізував причини поразки партизанського руху в Україні Яків Гальчевський, — коли зумів розбити село на ворогуючі частини, коли свою імперіалістичну інтервенцію приховав за кольорами української громадянської війни. Лихо було і є на українській землі тому, що один брат є повстанцем, а другий — агент ворога. Зять повстанець, а тесть доносить на нього. Батько — свідомий українець, а син комсомольцем став». У нарисі Володимира Дмитрука можна знайти чимало про методи боротьби з антикомуністичним підпіллям, які відпрацьовували в українських селах і містечках більшовицькі окупанти: вони ще знадобляться їм у процесі «совєтизації» Західної України до і після Другої світової війни. Аналізуючи вражаючі результати більшовицької політики державного тероризму на українській землі, читач критично сприйматиме заяви правонаступників СРСР щодо боротьби зі світовим тероризмом... Ясна річ, такі оцінки вимагають глибших досліджень молодих істориків. Можливо, при цьому знайде підтвердження версія про те, що військові за участю Тухачевського готували замах на Сталіна? «Ми борсатись будем в історії нашій, шукає там кожен своє...», —співає Сергій Шишкін і має рацію. І на Сході, і на Заході України надзвичайно потрібні такі праці, адже ми ще такі далекі до усвідомлення багатьох прописних істин власної історії. Ми досі не маємо доступної і зрозумілої кожному історії створення і боротьби Української Повстанської Армії на теренах Волині та України, хоча саме тепер історик Володимир Дмитрук на порозі власного вісімдесятиліття впритул наблизився до цієї теми -найголовнішої у наступному, третьому томі. Але з кожною такою книгою, що підсумовує результати досліджень його колег-істориків, ми наближаємося до суті подій та явищ — близьких і далеких, що залишаються за межею століття, ба, тисячоліття...
