Тридцятирічний Руслан Мазнічка циганської національності повернувся з тюрми у село Мизове й поселився у літній кухні своєї сестри Маргарити, котра проживала із дітьми та співмешканцем Валерієм Стояновичем. Руслану, який знову пиячив, як і до тюрми, Валерій чомусь не сподобався. Почав всіляко знущатися над ним...
Борис ПЛАХТІЙ Володимир КАЛИТЕНКО
Тридцятирічний Руслан Мазнічка циганської національності повернувся з тюрми у село Мизове й поселився у літній кухні своєї сестри Маргарити, котра проживала із дітьми та співмешканцем Валерієм Стояновичем. Руслану, який знову пиячив, як і до тюрми, Валерій чомусь не сподобався. Почав всіляко знущатися над ним. Стоянович поскаржився своїм братам, теж циганам. Однієї ночі вони підпалили літню кухню, де був Мазнічка.
ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО БРАТА Руслан Мазнічка дев’ять років відсидів за гратами — вбив у Дніпропетровську незнайомого чоловіка. Потинявшись по світу після виходу на волю, через деякий час повернувся у село Мизове, що у Старовижівському районі, до рідної сестри Маргарити Нагаловської. Чоловік її кілька років тому помер й вона проживала у власному будинку зі своїми дітьми та співмешканцем Валерієм Стояновичем. — Приймеш брата до своєї хати?— запитав Мазнічка. — У мене в хаті й так один на одному сидить, але ти можеш поселитися у літній кухні,— порадила сестра, пам’ятаючи, що Руслан ще до тюрми любив заглядати в чарку. — А мені багато й не треба, аби було де переночувати,— одразу погодився Руслан. Мазнічка поселився у літній кухні. Часто приходив додому п’яний. Де брав гроші на горілку, невідомо, адже не працював та й не збирався шукати якусь роботу. Нерідко п’яний сварився із сестрою та її дітьми. Особливо чомусь незлюбив Маргаритиного співмешканця Валерія. Не лише його бив, а й погрожував взагалі на той світ спровадити. Аби якось налагодити стосунки свого брата із співмешканцем, Маргарита запропонувала разом поїхати у Стару Вижівку до родичів Валерія, там з усіма познайомитись. Мазнічка погодився, здогадуючись, що після знайомства обов’язково буде й застілля... Циганська родина Валерія Стояновича була чималою: четверо братів, сестри, сини, племінники. За столом просиділи довгенько, піднялися, коли вже почало темніти. Всі були напідпитку. — Ходімо на вокзал, поїдемо у Мизове,— сказав Мазнічка. — В гостях добре, а вдома краще. Попрощавшись, гості пішли з хати. По дорозі, уже неподалік вокзалу, Руслан знову почав сварку з Валерієм. Сварка переросла у бійку. Пияк потовк ногами ребра співмешканцю сестри. Той наступного дня мусив звернутися у лікарню. Стояновичі вирішили побити Мазнічку не тільки за брата Валерія, а й за Маргариту, бо той постійно чіплявся до неї, всіляко погрожував. Її діти також боялися пияка, як вогню. Сварки та бійки майже завжди виникали, як тільки Руслан приходив п’яний. Проте цього разу провчити Мазнічку не вдалося. Певне, щось відчувши, він несподівано зник із села. Як згодом виявилося, побував у Ковелі, де мав справу з міліцією. Потім подався чомусь у Київську область, звідти — в Росію, де проживала його перша дружина. У мандрах Мазнічка пробув майже два місяці. Несподівано, як зник, так само й з’явився у селі Мизове. Нагаловська почула голос брата на подвір’ї, бо той дуже голосно співав. Зрозуміла, що п’яний. Руслан зайшов у хату. Вся сім’я вже збиралася вкладатися спати. Кинув очима по кімнаті, помітив Валерія Стояновича. — А ти ще й досі тут?— запитав зі злістю. — Я ж тобі казав, щоб якнайшвидше зник звідси. Хата не твоя... Їдь до своїх братів у Стару Вижівку. Востаннє попереджую! Мазнічка вийшов із будинку й побрів до літньої кухні. Сім’я вклалася спати. Скільки спала, невідомо. Але десь близько півночі Валерій розбудив Маргариту. — Вставай швидше! — говорив майже криком. — Що сталося? — злякано підхопилася жінка з ліжка. — Літня кухня горить! Обоє вибігли на подвір’я. Літня кухня майже цілком була в обіймах вогню. Полум’я від горища тягнулося вгору червонуватим вихором. Навколо літньої кухні метушилося кілька чоловік, лили з відер воду на вогонь. Валерій Стоянович побіг телефонувати в райцентр до пожежних. Пожежні приїхали досить швидко. Правда, дах уже був фактично знищений. Через кілька хвилин обгоріле перекриття завалилося й впало на підлогу. І все ж вогонь приборкали вчасно, бо він загрожував перекинутися на житловий будинок, що був поряд. — А де подівся Руслан?— захвилювалася Маргарита. — Брат же мусив спати в літній кухні! — Мабуть, злякався й кудись зник,— заспокоїв хтось. — Перед тим, як ми вже лягали спати, він приїхав звідкись несподівано й заходив у хату. Був напідпитку. Сказав кілька слів й подався спати. — Повернеться, ніде не подінеться... А через кілька хвилин пожежні, котрі добивали струменями води тліючі головешки балок, розгортаючи обгорілий мотлох, помітили почорніле тіло людини, винесли труп на подвір’я. Хоч був він понівечений вогнем, але Маргарита впізнала брата. Пожежні намагалися з’ясувати причину загорання. Прийшли до висновку, що Мазнічка ліг у ліжко п’яним, це підтвердила й сестра, запалив цигарку й заснув. Про справжню причину пожежі можна було говорити лише після проведення відповідних досліджень спеціалістів...
У ВОГНЯНІЙ МИШОЛОВЦІ Коли Мазнічка пішов у літню кухню спати, Валерій Стоянович одразу потелефонував у Стару Вижівку до братів. — Бери хлопців і приїжджай,— сказав Валерій брату Івану, котрий підняв трубку. — Мазнічка щойно з’явився, знову мені погрожував. — Де він зараз? — Пішов у літню кухню спати. — Чекай, зараз приїдемо... Іван Стоянович підняв своїх братів Юрія й Олександра та синів Сергія й Станіслава. — Швидко збирайтеся, поїдемо у Мизове, треба нарешті добре провчити Мазнічку,— сказав. Юрій побіг до сусіда Сергія Савчука, котрий мав легковий автомобіль, попросив відвезти у Мизове й назад. Пообіцяв заплатити за бензин й додатково ще дати двадцять гривень. Савчук погодився. Чого туди треба так пізно їхати, Юрій не пояснював, а Савчук не запитував. Через якусь годину всі уже були в Мизовому. Зупинилися неподалік будинку Маргарити Нагаловської. — Чекай нас тут, ми скоро повернемося,— попросив Іван. Всі рушили до літньої кухні. У вікні світилося, проте двері виявилися замкненими. Зсередини чувся не лише голос Руслана, але і якихось жінок. Іван голосно постукав у двері. Голоси затихли. — Хто там?— запитав Мазнічка. — Відчиняй!— наказав Юрій. — Зараз відчиню,— сказав Мазнічка. Стояновичі кілька хвилин мовчки чекали. Мазнічка не відчиняв. Юрій звідкись витяг сокиру й вирубав двері. Іван та Юрій зайшли в літню кухню. — Де Руслан?— запитав Іван у жінок, бо того не було. — Я тут. Чого треба?— відгукнувся Руслан з горища. Юрій хотів до нього лізти, але котрась із жінок попередила, що Мазнічка, коли ліз на горище, прихопив із собою вила. — Злазь, поговоримо!— наказав Іван. — Довго чекати доведеться,— відповів Руслан й брудно вилаявся. — Зараз злізеш!.. Жінок з літньої кухні вигнали. Юрій порубані двері склав посеред кухні й покликав Станіслава: — Побіжи до водія, нехай дасть трохи бензину, скажеш, що я просив. Станіслав приніс півлітрову пляшку бензину, віддав батькові. Той полив стіни та розкладені посеред кухні уламки дверей і підпалив. — Злазь із горища!— гукнув до Руслана. Той злазити не хотів і всіляко обзивав Стояновичів. Вогнище запалахкотіло, потяглося вгору. Стояновичі мусили вийти з кухні. Чекали, що ось-ось вискочить й Мазнічка, бо ж знали, що на горищі складено багато сіна й вогонь зараз добереться туди. Мазнічка не виходив. Стояновичі спробували загасити вогонь, але він уже охопив усе горище. Перелякані цигани побігли до автомашини й поїхали у Стару Вижівку. Уже вдома брати розмірковували, чи згорів Мазнічка, чи якось вибрався з горища. — Мабуть, не вибрався, бо іншого виходу, як спуститися з горища по драбині, там немає,— сказав Юрій. — Що тепер буде? — Міліція подумає, що п’яний Мазнічка заснув з цигаркою в ліжку й сам себе підпалив. А вогонь всі сліди сховає... Нерідко злочинці вважають: якщо вони не залишили своїх чорних слідів, немає свідків, то все буде, як кажуть, шито-крито. Так думали й Стояновичі. Сліди і свідки знайшлися. Вбивць було заарештовано. Під час слідства вони призналися, що хотіли добре провчити брата Маргарити. Спалити його не мали наміру, але так вийшло, бо були п’яні, як і Мазнічка. Іван та Юрій Стояновичі уже й раніш побували за гратами, бо займалися грабежем, квартирними крадіжками, наркотиками. Ніде не працювали, від доброї чарки також не відмовлялися. Все це й довело їх знову до тюрми. Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області за скоєння важкого злочину засудила Івана та Юрія Стояновичів на одинадцять років позбавлення волі кожного; неповнолітнього Станіслава Стояновича — на п’ять років позбавлення волі. Суд врахував молодість останнього й звільнив його від відбуття покарання, надавши йому іспитовий строк. Пияцтво — важка хвороба. Нерідко вона забирає не тільки розум, а й життя. Мазнічка, напевне, в тюрмі не пив спиртного, але наслідки бурхливих попередніх років і там дали себе знати, знищили його нервову систему. Бо чим пояснити, що, сидячи на тюремних нарах, він одного дня невідомо з якої причини увігнав собі по цвяху в печінку та легені. Лікарі тоді його врятували. Коли вийшов на волю, знову злигався з пляшкою. Вона фактично й довела його до жахливої смерті...
