«Майдан — то нагадування, що свобода має свою ціну»

У дні, коли ми згадуємо загиблих на Майдані, я попросила священиків, які самі були активними учасниками Революції Гідності, поділитися власними спогадами про ті дні — розповісти, що тепер їм пригадується як найважливіше. Про це йдеться на сайті Reporters.

«Ми просто не могли сказати ні»

Ральф Гаска, пастор Німецької євангелічно-лютеранської церкви України. У час Майдану служив у Києві, в Лютеранській кірсі Святої Катерини на розі вулиці Банкової — звідси до Адміністрації Президента дві хвилини пішки. Коли на Банковій ледь не сталася одна з перших сутичок між протестувальниками та бійцями МВС, Ральф Гаска став між рядами бійців, не давши пролитися крові.

«Наприкінці лютого наша церква била у дзвони що чверть години. То був вирішальний час. Минуло шість років, а я досі пам‘ятаю, як люди стояли перед вівтарем на колінах і молилися. Кожен із них говорив зі своїм Богом — приналежність до конфесії в той час не мала жодного значення. 

Люди приходили до церкви часом просто побути в тиші. Наша кірха розташована за двісті метрів від Адміністрації Президента — вулиця була перекрита міліцейськими барикадами, а ми опинилися просто в епіцентрі протестів. На другому поверсі облаштували таємний лазарет, щоб переховувати хворих та поранених, відкрили для протестувальників кухню, туалет і wi-fi. Та для мене було важливим також, аби церква лишалася місцем, де правлять служби, де будь-хто будь-коли може помолитися. Не було різниці, вірними якої церкви були ті, хто приходив до нас.    

Коли стало відомо, що СБУ й міліція розшукують по лікарнях поранених і хворих із Майдану, ми погодились облаштувати у церкві шпиталь. Поставили в одній залі п’ятнадцять чи двадцять розкладних ліжок, хворих заносили затемно. Ми просто не могли сказати «ні». Вибір був очевидним: або ми лишаємо хворих на вулиці й вони будуть мерзнути, а можуть навіть померти, або пускаємо їх усередину. 

Хоча ми й мусили бути обережними. Ще у грудні, на самому початку протестів, до церкви зайшли двоє беркутівців. Я правив службу і одразу їх зауважив. У повній амуніції, із закритими обличчями, мовчки сиділи на останній лаві. Хвилин за двадцять пішли. Думаю, це був натяк і попередження від влади: «Ми все ще тут, і ми все бачимо».

Ми були відкриті для людей з обох боків. Чимало міліцейських підрозділів складалися з мобілізованих юнаків віком 19-20 років. Беркутівці трималися подалі й виходили вперед лише тоді, коли потрібно було застосувати силу. У холод, до виснаження стояли саме молоді хлопці, що боялися переступити наказ. Звісно, допомагати їм було важче. Якщо на початку їм дозволяли приходити в нашу церкву, щоб випити чаю чи кави або просто піти в туалет, то що далі, то це ставало складнішим — керівництво заборонило. Тому хлопці часом приходили вночі, поодинці й обережно, так, щоб ніхто не помітив. 

Та було й інше. Одразу після 20 лютого, коли морем Майдану пливли труни з убитими, до мене прийшли двоє — закохалися тут, у розпал революції. Сказали, що хочуть вінчатися. 

«Коли?» — питаю. 

«Вже тепер, зараз». 

Вони не були лютеранами, але я не обвінчав їх тільки тому, що спершу мали взяти офіційний шлюб у РАГСі. 

Те, що нас об’єднує, тоді було набагато важливішим, аніж будь-коли, — у спільній молитві та спільній допомозі тим, хто її потребував». ***

«Поважати свободу кожного. Не боятися»

Андрій Дудченко, священик Спасо-Преображенського собору в Києві. 13 грудня 2013 року він першим серед священиків Московського патріархату вийшов на сцену Майдану. 

«Це було трепетно. Я не боявся, ні, проте хвилювався. Бачив море людей і точно знав, що вони зібралися тут заради ідеї, — я ж і сам стояв серед них. Але як вони сприймуть те, що служу в церкві Московського патріархату? Зробив крок до мікрофона, відрекомендувався. А тоді почув, як це море людей скандує «Мо-ло-дець!».  

Церкви не могли стояти осторонь. Коли перед Банковою виставили загони силовиків, а поряд розкладав табір розгніваний народ, ми просто не мали права не відчинити своїх дверей.

Після вечірньої служби у храмі я зміг поїхати на Майдан і сам. Ходив посеред людей і відчував такий сильний запит на віру: Майдан був пронизаний надією. На Бога зокрема. Скоро з‘явились молитовні намети, кожна година на Майдані починалася з молитви. Коли я бував там у церковному одязі, до мене часто підходили люди, які відчували потребу поговорити. 

Я ходив до людей, яких привозили з регіонів на «антимайдан», — мені було їх шкода. Так само я дивився на спецпризначенців — і бачив змучених холодом хлопців, які несуть службу.

Василь Рудейко, доктор богослов‘я, священик Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви, капелан каплиці на Майдані. Якось на імпровізованій сцені до нього звернулася співачка Руслана: «Отче, скажіть щось про піст». «Найкращим постом, — відповів, —  буде постити правду у Фейсбуці і Твіттері». 

«Правда і справедливість — це те, заради чого люди вийшли на Майдан. Я теж опинився серед них. Священик може небагато. Може, звісно, розбирати бруківку й будувати барикади. Але, крім того, може говорити з людьми, чи радше — слухати їх. Я відчував цю потребу протестувальників — бути почутими. Часом ті, з ким говорив, зізнавалися, що вони, хоч і не вірять у Бога, вдячні священикам, що ті є поряд. 

Молитва справді допомагала в ті дні. Від самого ранку 20 лютого я був на Майдані. Вночі згорів молитовний намет, і ми мали ставити новий. Аж раптом нас покликали до Головпошти — туди зносили перших убитих. 

Найчастіше людина приходить до Бога, коли їй болить. Майдан став для українців тим моментом, коли вони почали запитувати себе і одне одного, як таке можливо: щоби влада обкрадала, била та вбивала своїх громадян, обмежувала їхню свободу і свободу їхнього вибору. Природно, що, не знаходячи відповідей у звичайній логіці, люди переключаються на логіку божественну. 

Коли мене запитували про це, відповідав, що такі події — випробування для нас, нагадування про те, що свобода має свою ціну. Щоб жити у комфорті, треба докладати зусиль. Щоб бути мудрими, треба докладати зусиль.

Бог хоче, щоб ми як суспільство цього навчилися. Він явив нам свою любов, віддавши на смерть власного Сина. І свобода, якої ми прагнемо, коштує життя. Одні віддали його, ризикуючи заради власних переконань і прагнення зробити країну кращою. Інші — мають навчитися цінувати цю жертву. Лише тоді смерть перших не буде безглуздою».

Марічка Паплаускайте