Приміщення майстерні з ремонту взуття у Маяках уже давно було порожнім. Та у вересні минулого року на ньому з’явилася вивіска “Пошиття і ремонт дитячого одягу”. Відкрили нове підприємство Олена Твердохліб та Ірина Гуменюк.
Євгенія СОМОВА
У невеличкому приміщенні світло і тепло від усмішок симпатичних господинь, різнобарвних “вухастих” шапочок, кофтинок. — Шиємо одяг для новонароджених і дітей старшого віку за євростандартами,— розповідала Олена Твердохліб. — Намагаємося не застосовувати синтетичних тканин. Адже дитячий одяг повинен бути не тільки зручним, модним, а й гігієнічним. Він має “дихати”. Шукати замовників майстриням не треба. Двері у майстерню не зачиняються. Слава про молодих кравчинь, які шиють не лише дитячий одяг, а й для дорослих, “підганяють” брюки під зріст, роблять дрібний ремонт, а за потреби — і чохли для салонів автомобілів чи пальто пошиють, облетіла Маяки і навколишні села. Обидві майстрині — підприємці. Кажуть, зареєструвалися, щоб кожна відчувала відповідальність за бізнес, щоб не було начальника і підлеглого. Нашу розмову довелося перервати, зайшли замовники. Оксана Омельчук не перший раз тут. — Недавно пошили моєму шестирічному синові кофту,— розповідала. — Сподобалась. Тож прийшла замовити ще щось для племінниці. — Я теж постійна клієнтка дівчат,— каже Ганна Рощук. — Роблять тут добре і дешево. Задоволений молодими підприємцями й сільський голова Ігор Ярмольський, бо ж чим більше підприємств на території сільради, тим багатшим буде місцевий бюджет. Він вдячний підприємцям, які взялися заповнювати вакуум в облаштуванні побуту селян, що утворився після ліквідації комплексно-приймальних пунктів. Олена Твердохліб та Ірина Гуменюк стартовий капітал для відкриття власної справи взяли не з батьківської кишені. Гроші заробили, як то кажуть, власними мозолями у Чехії. Перша відпрацювала там на швейних підприємствах дев’ять років, друга — шість з половиною. Що змусило їхати у далекий світ? Безробіття, злидні? Ні! Дівчата не бідували, мали роботу. — Хотілося самоутвердитися в ринкових умовах, довести усім і собі в першу чергу, що можемо заробити на хліб з маслом,— сказали, не довго роздумуючи. Олена Твердохліб — швачка за фахом. Закінчила Луцьке ПТУ № 12. Шість років працювала на приватних підприємствах обласного центру. В одному з них стала майстром. Зарплату мала непогану, але, каже, вона не тішила, бо не отримувала задоволення від роботи. Тож коли до рук потрапила газета з оголошенням про набір швачок у Чехію, вирішила поїхати. — Робота і вимоги, які ставилися, мене не лякали,— розповідає Олена. — Я мала досвід, як якісно працювати. Ірина ж розповідає, що їхала на заробітки з мандражем. Адже працювала швачкою на фабриці у Львові якихось півроку та й то, як кажуть, у далекій юності. П’ять останніх років, закінчивши філологічний факультет Івано-Франківського інституту, вчителювала, але, каже, зрозуміла, що це не її робота, що не зможе прожити на вчительську зарплату. ... Дівчата потрапили у місто Граніце, що за вісімдесят кілометрів від Польщі. Господар відправляв виготовлене інтернаціональним колективом (у цеху трудилися чешки, українки, білоруски, кореянки) до Німеччини, в Австрію. — Чешки працюють дуже швидко, — розповідала Олена. — Отож, щоб наздогнати їх, нам спершу доводилося працювати по десять—дванадцять годин на добу. Зате ми могли виконувати будь-які операції. З хазяїном, кажуть дівчата, їм пощастило. Пан Ягош був хорошою людиною. Поважав працьовитих українок і ставився до них людяно. Платив непогано, на рівні з чешками. Пропрацювавши кілька років у Чехії, Олена з Іриною могли вже й документи подавати на постійне проживання. Кілька заробітчанок-українок так і зробили. А вони вирішили повертатися додому. — Я ще в Чехії вирішила, що буду шити. Про це й сказала Ірині,— розповідала Олена. — Запропонувала їй, якщо надумає займатися шиттям, приїхати до мене. Удвох буде веселіше працювати. Ірина так і зробила. Спершу дівчата намагалися організувати власну справу в Луцьку. Та вклинитись у швейний бізнес там було складно — велика конкуренція та й за оренду приміщення потрібно платити чимало. Отож, коли почули, що Милушівське споживче товариство готове віддати в оренду взуттєву майстерню, відразу ж звернулися туди. І, отримавши згоду та необхідні дозволи для роботи, взялися за ремонт, закупили обладнання і приступили до роботи. Прощаючись з підприємцями, запитала, чи посильними є податки, які доводиться платити? — Ми працюємо на єдиному податку,— сказала Олена. — І він нас влаштовує. Лякають хіба що черги у податковій. Багато часу йде на вистоювання у них. А час для нас — це гроші. Хоч і заробітки молодих підприємців поки що невеликі, та вони з оптимізмом дивляться у майбутнє. Планують розширювати виробництво. Купити ще одну — третю швейну машинку для трикотажу, шити футболки. Правда, зробити це у тісному приміщенні буде складно. А запропонувати їм інше місцева влада поки що не може. Хоча, як запевнив сільський голова Ігор Ярмольський, буде всіляко сприяти підприємцям, бо ж від їх роботи є користь усім.
