В обласній газеті «Волинь» Володимир Калитенко відпрацював 35 років. Був літературним працівником, заступником відповідального секретаря, відповідальним секретарем. Писав на різні теми, але найчастіше виступав із судовими нарисами. Захоплюється й поезією. Непомітно, мов швидкокрилі птахи, пролетіли літа. Завтра заслужений журналіст України відзначає свій ювілей й з цієї нагоди пропонує читачам добірку поезій
БАТЬКОВІ-ВОЇНУ День сміється золотий і синій, Я іду алеями зеленими, Бачу: тато грається з сином Під густими молодими кленами.
І дзвенить щасливий сміх дитини, Пахнуть клени, сріблом припорошені, Тільки в мене дві важкі сльозини Покотились по щоках непрошені...
В парку хлопчик грається із татом, В мене ж рана в серці незагоєна. Батьку! Батьку! Де тебе шукати, Велетня в шинелі сірій, воїна?
Скільки літ пройшло — тебе немає, І тепер не буде вже ніколи. А сади цвітуть над рідним краєм. Солов’ї дзвенять, співає поле...
Батьку! Я за тебе старший вдвічі, Сина б не впізнав, якби зустрівся, Вже з’явились зморшки на обличчі, Ти ж назавжди молодим лишився.
Я проходжу парком. Пахнуть квіти І листочки шепотять кленові: «Він живий. Він буде вічно жити В серці, в пісні, в солов’їній мові».
РОЗДУМ За вікном холодний дощ шумить, В небі іскри креше велетень казковий... Кажуть, що життя — коротка мить, Кажуть, що життя — то спалах сірниковий.
Хай би не яскраво я згорів, Не зорею — світлячком тендітним, Тільки б цей вогонь людей зігрів, Напоїв серця їх і теплом, і світлом. Повернулись додому лелеки Повернулись додому лелеки, У гніздо, що колись залишили, Над селом лине радісний клекіт, Хоч важкі ще з дороги крила.
Йде полями весна-надія, В синім небі веселками грає... Як і люди, птахи радіють, Повернувшись до рідного краю.
Рідний край — то не тільки хата, Де ти знався з добром і бідою, То і кленів зелені шати, І джерельце з кришталь-водою.
То і усмішка ніжна дитини, Срібний шепіт достиглого жита... Ось чому, мабуть, птах і людина Без Вітчизни не можуть жити.
А ЛЮБОВ — БЕЗСМЕРТНА... У вічності немає сліду, То ж в неба голубінь не рвись, Бо навіть сиві піраміди Піском розсипляться колись.
З імперій залишився попіл, Царі пішли у небуття. Роки, мов швидкокрилий сокіл, Летять й нема їм вороття.
Нічого вічного немає, Не спиниш часу все одно, І смерті лиш любов не знає, Бо людство зникло б вже давно. Золота підкова Вечір синьоокий На коні баскому Із країв далеких Повертавсь додолу.
Кінь спіткнувсь в хмарину, У білоголову, Загубив у небі Золоту підкову.
Вранці сонце встане, Променем-рукою Ту підкову зніме З чаші голубої.
СПЛЯТЬ НАД ВОДОЮ КЛЕНИ Сплять над водою клени, Я ж не лягаю спати. Вітер приніс до мене Запах п’янкої м’яти.
Сяду біля вікна я, Слухатим тишу ночі, Може, прилине з гаю Пісня дзвінка дівоча.
Радість в душі розбудить, Серце вогнем зігріє, Знову зі мною будуть Віра, Любов, Надія.
Променем біля мене Вибілив місяць хату... Сплять над водою клени, Я ж не лягаю спати.
ПАДАЄ СНІГ Падає, падає сніг, Стелиться ковдрами білими... Скільки, кохана, доріг Разом з тобою сходили ми.
Будем до сонячних днів Людям протоптувать стежку ми, Доки верба навесні Нам закиває сережками.
