Хіба не батьки винні у тому, коли їхні діти ще у зовсім юні роки, а потім вже коли й подорослішають, можуть заявити на перше ліпше зауваження, коли недостойно себе ведуть: «А ви знаєте хто мій батько?»...
Анастасія ФІЛАТЕНКО
Коли наша група журналістів була у Фінляндії, від гіда почули, що вона рано вийшла заміж, закінчила Гельсінкський університет, вже має двоє дітей, працює. І за всі ці роки жодної копійки, точніше марки, не взяла у своїх батьків. Вона розповідала про це звично і буденно, наголошуючи на тому, що з чоловіком, коли одружувалися, в усьому хотіли бути самостійними.
Навчаючись в університеті, підробляла прибиральницею. І вона, і чоловік взяли державні кредити — така можливість у цій країні не проблема, до того ж їх невеликі відсотки можна виплачувати, як і самі кредити, багато літ. Тож мають вони і власне житло, і, як ми зрозуміли, безбідне життя. Наша гід без будь-якого апломбу говорила про те, що вони з чоловіком не просто вирішили бути самостійними, а й утвердили це своїм життям і працею. І, як виявилося, подібна самостійність молодих не рідкість у Фінляндії. Приємно те, що і в нас є молоді люди, які не лише на словах говорять про власну самостійність, а й досягають її, навіть стають опорою батьків, коли виникає така необхідність. Так склалося, що лучанка Наталія Котельникова лишилася сама з сином. Вже в шкільні роки він не завдавав їй жодних клопотів. Комп’ютери не стали для нього забавкою, як для багатьох його ровесників, які тільки використовували їх, аби «постріляти». Мама, звичайно, не могла йому купити комп’ютер, то він серйозно займався на ньому, де тільки була можливість. І незабаром без особливих труднощів, без сторонньої допомоги вступив до одного з найпрестижніших українських вузів — Київської «Політехніки». З його знаннями комп’ютера почав працювати на фірмі, ще навчаючись на початкових курсах вузу. І в першу свою зарплату купив подарунок для мами. Відтоді їй не треба було думати, як син буде навчатися і жити у Києві — він добре вчився, працював та ще й всіляко допомагав мамі. І не наголошував на тому, що він самостійний, бо вважав, що саме таким слід бути. Зрозуміло, що вона не зловживала синовою допомогою, навпаки — часто казала йому, що обійдеться своїм заробітком, нехай він більше дбає про себе, але син вважав своїм найпершим обов’язком підтримати маму. Можна сказати, що у названій сім’ї так склалися обставини, коли син вирішив, що він єдиний чоловік у домі, і підставив мамі своє плече. В той же час з приємністю спостерігаю за благополучною сім’єю Олени та Олега Горбатюків, за тим, як не тільки не дозволяють собі їх син Валентин і невістка Ольга та вже і їхні діти, жити за рахунок досить заможних батьків, а найперш самі зуміли так організувати і повести діло, тобто свій власний, відмінний від батьків бізнес, що воістину можуть бути в усьому самостійними. Ці молоді люди здобули вищу освіту в університеті. Коли одружилися і відчули, що їм необхідно у цьому житті аби, як то кажуть, «розкрутитись», мати ще один фах, вони його здобули. Приємно дивитися на цю сім’ю, на те, що панує в ній істинна самостійність молодих людей, підтримка і взаємоповага. Можна, звичайно, ще і ще наводити приклади самостійності молодих людей, які вже під час навчання шукали, де і як заробити грошей і на прожиття, і на те, щоб здобути професію. Але в той же час, на превеликий жаль, все-таки багато молодих людей досить дивно сприймають власну самостійність, те, якою вона має бути. Часто-густо їх самостійність проявляється в тому, що юнак- студент, який живе на батьківські гроші, ставить батьків перед фактом, що він одружується, що вони з однокурсницею люблять одне одного. Це добре, що люблять, але чи задумуються ці молоді люди, як вони далі житимуть. Батьки для них, даруйте, як дійна корова. І то на довгі-довгі роки. Ми, мовляв, ваші діти і ви нам зобов’язані. А, може, й батьки винні в тому, що так складається. Подивіться: коли настає час вступу до вищих навчальних закладів, то з своїми чадами, як правило, приїжджають батьки. Одні можуть собі дозволити престижні іномарки і грошей їм не шкода платити за навчання своїх синів чи доньок. Але ж інші їдуть до Луцька автобусами чи маршрутками, як то кажуть, тягнуться з останнього і навіть не ведуть мови з дітьми про те, що вони повинні брати на себе відповідальність. І доходить до того, що у вищі навчальні заклади після школи «вступають» не стільки діти, скільки батьки. У своєму прагненні «вивчити» дітей батьки часом переступають межу, за якою кінчається розуміння, доброта і вдячність їхніх же дітей. Поділяю думку, коли кажуть, що біда погнала наших людей на заробітки у далекі країни, де вони доглядають старих, немічних, вередливих. Живуть часом, як раби. І в той же час можна почути, що матері їдуть на такі заробітки, залишивши рідну домівку, аби заробити грошей на навчання сина чи доньки. Тож і летять грошові перекази на Волинь з Італії, Греції, Португалії. І, на превеликий жаль, далеко не всі діти задумуються над тим, як то нелегко дістаються їхнім матерям ці гроші. Тож і тринькають їх, як то кажуть, наліво й направо. Зайдіть у численні луцькі бари і кафе — там часто немає вільного місця, бо вони, як правило, зайняті молодими людьми. Доходить до того, що «самостійні дітки» вже й свої сім’ї мають, а все сподіваються, що хтось буде думати про них — і про харчування, і про одяг, і про житло. Не секрет, що у багатьох цей процес затягується на довгі роки — сперш батьки піклуються про своїх дітей, потім вже й про онуків, доживають пенсійного віку, а їхні сини та доньки не дуже-то поспішають влаштовувати своє життя, а продовжують жити вже на батьківську пенсію. Ніхто навіть не сумнівається в тому, що власних дітей треба любити, допомагати їм, але водночас — бути вимогливими і строгими. Батьківська любов — це не лише всепрощення, не тільки захвалювання без міри своїх дітей, бажання все і завжди, починаючи з раннього дитячого віку, за них вирішувати. Хіба не повинні діти змалку знати, як нелегко дістаються батькам гроші, як треба їх цінувати і шанувати за їхню турботу про нас. А буває навпаки. Заступник голови Луцького міськрайонного суду Людмила Веремчук за чотирнадцять років своєї роботи у суді, як вона каже, всього надивилася і наслухалася. Чи не найбільш прикрі і болючі для судді справи, хоч їх і не так багато, доводиться розглядати, як зазначила Людмила Миколаївна, — це коли діти судяться зі своїми батьками. Як правило, це стосується житла, дарчих. Для неї свято, якщо все-таки, незважаючи на писаний закон, близькі люди знаходять порозуміння, особливий житейський закон і миряться, не доводять справи до такого загострення, коли вже, певно, і до смерті не знайдуть примирення. Не назвала вона прізвищ матері та сина, досить успішного нині, який, як то кажуть, здобув певних висот у житті не без участі матері, але без сварки і суду, по-людськи так і не зміг владнати конфлікту. До нього не дійшли ні слова судді, ні його матері. Син настільки недостойно повів себе по відношенню до матері, що та ладна забрати у нього дарчу на певну частину житла. Але, на жаль, згідно з нашими законами, вона цього зробити не може. А син у суді так і не поступився. І швидше всього пішли вони із залу судового засідання ворогами. І це, здавалось би, найрідніші люди! А в обласному апеляційному суді розповіли про кримінальні справи, які стосуються невдячних дітей по відношенню до їх батьків. Можна, звичайно, знаходити всілякі пояснення молодій людині Василю Бартошику, зокрема, те, що був нетверезим, не стримався під час сварки з батьком, але хіба може бути йому якесь виправдання, коли він так побив рідного батька, що той помер. Там же є справа, яка стосується крадіжок сина, і то в кого — у рідного батька. Хіба не батьки винні у тому, коли їхні діти ще у зовсім юні роки, а потім вже коли й подорослішають, можуть заявити на перше ліпше зауваження, коли недостойно себе ведуть: «А ви знаєте хто мій батько?». У такі моменти стає гірко і боляче насамперед за батьків цих дітей, що вони не навчили їх не просто необхідного, а найважливішого — дорожити своєю честю змолоду, утверджувати себе добрими ділами, а не користатися батьківським прізвищем, його посадою, може, навіть високою, як розмінним векселем. Недарма кажуть — любов не повинна бути сліпою. Якось довелося почути від ректора Луцького технічного університету, професора Віктора Божидарника: «А хто, як не я, допоможе моїм дітям? Я розумію, що і моя певна заслуга у тому, ким вони стали у цьому житті. Але мені за них не соромно. У чомусь я їм допоміг, але ж і вони старалися ніде і ні в чому мене не підвести, не козиряли іменем свого батька, а займалися ділом. Я щиро радію, коли бачу їхні не дуті, а справжні успіхи, до того ж власні. Вірю в те, що коли щось трапиться, коли нам з дружиною потрібна буде допомога, — це, не вагаючись, зроблять діти без будь-якого примусу». Звичайно, не може не втішати те, що молоді люди проявили свою самостійність у дні Помаранчевої революції. Вони не захотіли жити в брехні, не захотіли миритися з тим, що за них хтось думає. Це може тільки радувати. Адже на головному Майдані столиці і на майданах всієї країни під помаранчевими прапорами було дуже багато молодих облич. Але не може не непокоїти інше: коли такі ж молоді люди керуються не самостійною позицією, а дещо іншими меркантильними міркуваннями. Знаю про те, що одні студенти мерзли на Театральному майдані у Луцьку, а інші спокійнісінько поїхали додому і з теплих домівок видзвонювали своїм луцьким однокурсникам, коли мають початися заняття. Переконана, що самостійність повинна бути стрижнем нашого життя, людина має брати на себе відповідальність і день при дні утверджуватись у суспільстві своїми ділами, вчинками.
