ЖИТТЯ «НА...ГОЛЦІ»

Віра КАЛИНОВСЬКА,
Володимир КАЛИТЕНКО

ПОДАРУНКИ З ЧОРНОЇ СУМКИ
Приміський поїзд Стоянів—Луцьк вже наближався до станції Оздів, коли у вагон, в якому їхала Тетяна Костинська, зайшло двоє працівників міліції. Правда, були вони у цивільному одязі, але жінка одразу відчула, хто вони, напевне, тому, що мала справу з міліцією уже багато разів.
— Звідки й куди їдете? — запитав один з працівників міліції у Костинської.
— Їду із Стоянова до Луцька, — пояснила Тетяна.
— Живете в Луцьку?
— Так...
— А що робили в Стоянові?
— Була у знайомої... В гостях, так би мовити,— пояснила Тетяна.
— Довго гостювали?
— Лише одну добу...
— Чому так мало. Знайома погано приймала?
— Набридло... Відверто кажучи, не люблю надто довго засиджуватися в гостях. Гості добрі тоді, коли приїхали ненадовго.
Працівники міліції ковзнули поглядом по сумці пасажирки, котра лежала на сидінні.
— Подарунки додому везете? — запитав один із них.
— Подарунки, — кивнула головою Тетяна й очі її чомусь злякано забігали.
— Може, покажете, що знайома подарувала? — сказав працівник міліції.
— І чого ви до мене причепилися? — зі злістю кинула жінка.
— Ми — працівники міліції, — сказав один із них й витяг посвідчення.
— Я й без посвідчення зрозуміла, хто ви...
— Тоді покажіть, що везете.
Костинська змушена була відкрити чорну сумку.
— Нічого особливого в сумці не було — бритва та просякнуті якоюсь рідиною дванадцять медичних бинтів, складених докупи.
— Вживаєте наркотики? — кивнув на мокрі бинти працівник міліції.
— Самі бачите, що вживаю, — одразу зізналася Тетяна.
Щось заперечувати, коли перед очима лежали свіжі докази — бинти, вимочені маковим соком, — було б принаймні смішно...
Коли поїзд зупинився в Луцьку, працівники міліції вилучили у Костинської торбу з мокрими бинтами та лезо бритви.
— Підете тепер з нами, — сказав міліціонер.
— Куди, — запитала для годиться затримана.
— У міський відділ внутрішніх справ.
— Піду, звичайно... Мені не вперше...
У міліції тридцятисемилітня Костинська розповіла, що вживає наркотики вже вісімнадцять років. Спочатку купувала їх у Луцьку в незнайомих людей, в циган, але вони коштували недешево. Грошей не було, бо ніде не працювала. Потім почала таємно викрадати головки маку на сільських городах. Сама готувала з них рідину, сама кололась. За незаконне зберігання наркотиків потрапила на лаву підсудних.
Після цього, здалося, що жінка взялася за розум. Але протрималася недовго, знову почала колотися. Спочатку один раз на тиждень, потім — три-чотири рази. Мала чоловіка, але він пішов від неї й також потрапив за грати. Відсидів свій строк, але до дружини не повернувся, хоча й не розлучився.
Тепер Тетяна й сама не знає, заміжня вона чи ні. Проживає разом із своєю матір’ю та чотирнадцятирічним сином.
Одного дня, коли Костинська шукала в обласному центрі наркотики, хтось із знайомих порадив їй поїхати у Стоянів, що на Львівщині, бо там, мовляв, сіють чимало маку. Тетяна роздумувала недовго. Прихопивши з собою торбу та бритву, сіла на поїзд і ввечері була у Стоянові. Зачекала, доки стемніє й почала шастати по чужих городах. Знайшла ділянку, засіяну маком, нарізала чимало головок. З них і навидавлювала рідини на заздалегідь приготовлені бинти. Була задоволена, коли поверталася в Луцьк, вважала свою поїздку вдалою. І раптом у вагон зайшли працівники міліції. Всі плани наркоманки полетіли шкереберть...
Костинська стоїть на обліку в наркодиспансері уже давно. Діагноз: опійна наркоманія. Не вперше міліція вилучає у неї наркотики. Одного дня купила вона у незнайомого чоловіка шприц з наркотичною рідиною. Йшла містом додому. На вулиці Кічкарівській ще здаля побачила двох чергових міліціонерів. Швидко витягла шприц із кишені й запхала його аж у... плавки. Напевне, міліціонери помітили це. А, може, знали наркоманку в обличчя, тому й зупинили, аби переконатися, чи не має та із собою наркотиків. Працівники міліції виявили шприц із рідиною...

ЗЛОЧИН І КАРА
Ще одну луцьку наркоманку Надію Шевельову затримав працівник міліції, коли та йшла додому вулицею Львівською. Жінка несла поліетиленовий пакет, в якому була макова соломка та дві пляшечки з бурою рідиною. Вона пригортала пакет до грудей, немов турботлива мати малу дитину.
— Де ви все це взяли? — поцікавився інспектор.
— Знайшла неподалік звідси... Пакет лежав на землі біля сміттєвого бачка. З нього виглядала пластмасова пляшка. Заглянула туди й забрала пакет із собою. Вирішила вдома виготовити «ширку», яку я вживаю вже двадцять років...
У міському відділі внутрішніх справ Шевельова розповіла, як знайшла пакет з наркотиками. Повірити їй було важко, адже всі наркомани, як правило, доводять, що купували наркотики у незнайомих людей або ж знаходили десь на смітнику.
— Де ви зараз проживаєте? — запитали у міському відділі міліції.
— Постійно живу на вулиці Львівській. А зараз, вже кілька днів — у знайомого на вулиці Ветеранів Ананія Хомича. Ананій поїхав у Київ, в гості до сестри, попросив доглянути за його квартирою.
Працівники міліції обшукали обидві квартири. У Шевельової більше нічого не знайшли. В Хомича виявили шприц та пляшку з бурою рідиною, макову соломку.
Спочатку господар, який повернувся з Києва, дивувався, де у нього все це взялося. Потім доводив, що шприц та наркотики знайшов біля під’їзду свого будинку. Врешті-решт, сказав, що, можливо, в його квартиру все принесла Шевельова, яка в ці дні проживала в нього й мала ключ від квартири. Шевельова також це підтвердила.
— Макову соломку я принесла у квартиру Хомича й сховала в духовці його газової плити. Йому про це нічого не говорила. Може, це й правда. А, можливо, Шевельова просто вигороджує Хомича, адже вона з ним підтримує «дружні» стосунки уже п’ятнадцять років. Обоє мають чимало спільного: перебувають на обліку в наркодиспансері, не працюють, не мають сім’ї, судимі. Шевельова тричі побувала за гратами за незаконне зберігання наркотиків. Можливо, все це їх і об’єднало.
Наркотики людину вбивають фізично й морально. Де ви бачили старого наркомана чи наркоманку? Той, хто вживає отруйне зілля, довго не живе. Іншим також заважає жити, якщо в нього є сім’я. Наркомани, як і алкоголіки, тягнуть все з хати й продають, бо гроші їм потрібні для купівлі того ж отруйного зілля. А ще їх треба й годувати, бо ніде не працюють. А могли б працювати, заробляти гроші самі. Скажімо, Шевельова має спеціальність швачки. Але хто ж її візьме на роботу? Та, напевно, вона й сама не дуже прагне щось робити. Навіщо їй зайва морока! Тридцятисемирічну Костинську мусить годувати мати, а сорокашестирічну Шевельову підтримує сестра.
З чоловіками обоє розлучились, бо який чоловік терпітиме дружину-наркоманку? Можливо, лише той, хто сам такий.
Наркоманка — це в хаті не господиня, для дітей не мати, для чоловіка не дружина. Всі людські інстинкти у неї вже відмерли. Залишився тільки потяг до наркотиків.
Костинська має неповнолітнього сина, але ні тепла, ні ласки від матері він не відчуває. Тетяна зовсім про нього не турбується, не цікавиться, де дитина харчується, з ким дружить. Наркотики знищили материнські почуття. Тому нині стоїть питання, аби позбавити її материнства.
За незаконне зберігання наркотиків Луцький міськрайонний суд на три роки позбавив волі Тетяну Костинську. Опинилася вчетверте за гратами й Надія Шевельова. Вона позбавлена волі на два роки. З рішенням міськрайонного суду не погодилася й подала скаргу в Апеляційний суд області.
«Не позбавляйте мене волі, дайте останній шанс виправитися», — писала Шевельова.
У Шевельової вже тричі були шанси виправитися. Жодним не скористалася. Чому?
Апеляційний суд області вирок залишив без змін.
Отож, після виходу з тюрми буде можливість вчетверте зійти із злочинної стежки й спробувати почати нормальне життя.
Нині в усьому світі понад двісті мільйонів чоловік вживає наркотики. Немало, на жаль, таких і в Україні та на Волині. Найбільша біда в тому, що кількість хворих постійно зростає. Причина, мабуть, і в тому, що далеко не всі розуміють: наркоманія — важка хвороба. Вона позбавляє людину не тільки здоров’я, але й сім’ї, дітей, справжніх друзів, а залишає їй єдине — сліди від уколів на тілі. Життя ... «на голці» — страшне життя...