Курси НБУ $ 39.47 € 42.18
Життя на паузі: про страх, любов і маленькі радощі у вимушеній ізоляції

— В той момент я усвідомила: щось незрозуміле коїться десь далеко, але це щось матиме вплив і на мою родину, і на мене. Єдине, я не уявляла, що у Європі все так скоро і так сильно спалахне».

BEVISUAl

Життя на паузі: про страх, любов і маленькі радощі у вимушеній ізоляції

Раптова зупинка звичного життя і нові стресові умови спонукають не лише до перегляду серіалів та онлайн-курсів, а й до глибоких рефлексій та переосмислення багатьох речей. У деяких країнах епідемія коронавірусу лише злегка змінила звичне життя людей, у деяких — відчутно. Різні країни, різні умови, але всюди людям однаково важко прийняти нову реальність. У людей — схожі страхи та сподівання, бажання та мрії. Світ зменшився настільки, що вміщається у чотирьох стінах. І всі ми змушені його якось упорядкувати, а то й вибудувати з нуля

Така крихка любов. Історія Наталі. Фінляндія

«В останні дні мене захоплює здатність любити. У час розчарування, роздратування й розгубленості я обережно промацую себе на цю здатність щодня. Перебираю спогади про друзів дитинства і шкільних років, про чоловіків і жінок — випадкових і тих, що лишили знаки на все життя, — і відчуваю, як їх мені в чомусь бракує. І відчуваю любов, пише Reporters.

Більше думаю про батьків, частіше телефоную їм, бо відчуваю, як нам потрібен зараз постійний зв’язок. І це любов.

Довго вдивляюся в обличчя й рухи своїх дітей, навіть не так часто дратуюся через їхні постійні розбірки та вимоги. І уявляю, як у моїх очах стрибають сердечка, ніби в героїв американських мультиків.

Хочеться частіше пригортатися до чоловіка. Хочеться більше відчувати доторки тих, із ким зараз розділена кілометрами й кордонами.

Я усвідомлюю, що наша здатність любити страшенно крихка. І дуже скоро ми можемо її втратити. Саме зараз в умовах хаосу, безвідповідальності, загальної роздратованості дуже легко забути про любов…»

25 березня 2020 року

Цей пост Наталя Терамае написала у фейсбуці 25 березня. У Гельсінкі, де вона вже кілька років живе з чоловіком і двома синами — двох і шести років, — якраз минув перший тиждень карантину. Тільки у Фінляндії це офіційно зветься не карантином, а надзвичайним станом. Людям із груп ризику рекомендовано лишатися вдома, а всім іншим — обмежити своє пересування містом. Кордони закриті. Школи та університети зачинені, учні та студенти перейшли на дистанційне навчання. Садочки працюють, але тим, хто може, радять лишати дітей вдома. Так само уряд просить усіх за можливості працювати дистанційно. 

«Зі старшим сином ми зараз робимо те, на що в мене раніше не було часу. Я з України завжди привозила книжки, журнали, саморобки — ми зараз усім цим займаємося, заповнюємо, пишемо, читаємо. Почала старшу дитину більше залучати до готування. І це класно, дитина ставить багато питань — це якісніше спілкування, ніж коли він приходить увечері з садочка, повечеряли і вже лягати спати, — розповідає Наталя. — Нарешті є час удосконалюватися. Я роблю вдома вправи, і діти зі мною. Їм це подобається».

Наталя розповідає, що вони з чоловіком завжди ведуть побут удвох і не розділяють обов’язків на чоловічі й жіночі. Із початком карантину у чоловіка з’явилося ще більше часу на родину й дім. «Він почав відчутно більше займатися домашніми справами, ніж раніше. Прибирає, миє, пилососить. У нас завжди це все було паритетно. Але зараз я відчуваю, що у мене з’явився час, який я можу провести продуктивно для моєї психіки — випити келих вина, послухати в прямому ефірі Жадана», — усміхається. 

«За відчиненим вікном я чую скрегіт трамвая. І це мене заспокоює. Зрештою, заради нього я приїхала сюди — щоб чути більше міста, його звуків і людей. У Гельсінкі мені завжди бракувало відчуття великого міста, такого, як Київ. Тепер тиша — в Києві. А життя — у Гельсінкі.

Читаю новини. Сершу — українські. Потім — фінські. В українських пишуть про смерть літнього чоловіка від коронавірусу і те, як його не могли нормально поховати. У фінських — що столичні музейники на карантині тепер допомагатимуть фінам 70+: купуватимуть продукти, просто розмовлятимуть (усе безконтактно, звісно).

А ще завтра наш південний адміністративний регіон Уусімаа закриють на замóк. Хоча краще б відрізали від новин про людську тупість і бездушність…»

28 березня 2020

Тяглість днів. Історія Лєри. Україна

Лєра Ануфрієва щодня робить одну фотографію та викладає її на своїй сторінці у фейсбуку. Кожен день карантину вона майстерно запаковує в один-єдиний чорно-білий знімок. І в цьому знімку — завжди щось про материнство і будні з п’ятирічним сином Лесиком. Так Лєра фіксує сучасне батьківство в умовах ізоляції та упорядковує в’язку тяглість днів на карантині. Вона так і назвала свій фотопроєкт — «Тяглість». 

«Тяглість — це те, що я відчувала на той момент. Дні перетікали один в інший, і неясно було, коли це все закінчиться. Було неможливо знайти п’ятий кут, щоб заспокоїтись у цих чотирьох стінах. Це те, що коїться у квартирах багатьох людей у світі, які зараз перебувають в однакових умовах — на карантині. Тяглість — це ідеальна назва для проєкту», — говорить Лєра.

Якоїсь миті кризовий менеджмент перестав бути видатним скілом. Людське сьогодення затребувало від кожного індивіда жити швидко, вміти ухвалювати рішення-блискавки, пірнати у процеси, долати виклики без зайвих сумнівів. Важливість правильних рішень замінила необхідність рішень вчасних і актуальних. Кожен став героєм на своєму особистому тлі, навчився поєднувати тепле і м’яке, щодня зшивав еклектичне простирадло здорового способу життя і роботи за компом, трудоголії та родинного затишку, результативності й гедонізму. Ми намагалися робити все ще швидше, ще краще, ще інтенсивніше. Кожного дня по успіху — надійні віряни прогресу.

Але сьогодні перед нами новий виклик. І це — тяглість. Я не думаю, що за три тижні щось зміниться, скоріше за все, ми станемо ще більше обмежені. І немає в цій новій історії жодного місця для такого зрозумілого нам кризового менеджменту. Неможливо вирішити щось «швиденько». Наше життя переходить на інший рівень, де закони септики й антисептики на якийсь час стануть важливішими за закони економіки. 

Як вижити у цій новій реальності? Спостерігати за своєю дитиною, усвідомити себе живим, уповільнитися, мити руки, не чіпати обличчя. Ну, а я буду документувати життя свого сина, у якого вже декілька років не було змоги проводити з батьками таку величезну кількість часу».

Лєра — фотографка, разом із чоловіком вони заснували невеликий сімейний бізнес — фотовідеопродакшн. Її будні зазвичай повні роботи, зустрічей, руху та соціальної активності. Але епідемія і карантин раптово все поставили на паузу. 

— В той момент я усвідомила: щось незрозуміле коїться десь далеко, але це щось матиме вплив і на мою родину, і на мене. Єдине, я не уявляла, що у Європі все так скоро і так сильно спалахне».

«Я екстраверт, я страшенно люблю спілкуватися з людьми, тому для мене ця історія з вимушеною соціальною ізоляцією — достатньо непроста. Але мені багато що допомагає проживати цей карантин. Ось придумала собі фотопроєкт, який структурує мій час. Я портретний фотограф, і в мене зараз абсолютно немає роботи. Усі заплановані зйомки скасовані. Робота відійшла на другий план, її взагалі зараз немає. Також відійшло активне спілкування з людьми, і для мене це виклик. Я звикла до іншого життя — я постійно в русі, постійно десь ходжу, в мене не тільки робота, а ще й соціальні ініціативи, в яких я беру участь. Все це стало на стоп, — розповідає Лєра. — Перших днів п’ять було дуже важко. Це був такий трошки «фестиваль паніки та істерики». Однак людина адаптується практично до всього, і я відчуваю, що теж адаптуюсь до ситуації. Розумію, що це надовго. Тому намагаюся тримати свою голову в порядку, спілкуюся з людьми у відеочатах, відкрила для себе нові програми. Я намагаюся зараз усвідомити, що те, що коїться, — це не жах і страхіття, а новий досвід, до якого треба звикнути і в умовах якого треба навчитися жити».

Прогулянки на даху. Історія Крістіни. Іспанія

Якщо вийти на балкон чи плаский дах будинку, можна добре роздивитися зелені пагорби, які оточують іспанське містечко Ферреріас, що на острові Менорка. До найближчого з них — півтори сотні метрів. Там, серед дерев, заховані стежки, якими люблять гуляти місцеві. Зараз ідеальний час для прогулянок — повітря прогрівається до плюс 20, усе квітне. Але ніхто не гуляє. Чотиритисячне містечко, як і весь острів, — на карантині. 

Крістіна Серебрякова, яка вже кілька років живе на Менорці разом із чоловіком і двома дітьми, показує фотографії. На них — частина їхньої вулиці. Невисокі будинки білого й жовтого кольорів під червоною черепицею, уздовж дороги припарковані автівки і — жодної людини.

Зараз подружжя весь час проводить удома. Гуляти ходять на балкон або — зрідка — на спільний для всіх дах будинку. Там, серед розвішаної після прання білизни, діти можуть покататися на самокатах, побігати, попускати мильні бульбашки. Крістіна розповідає, що одного разу їй вдалося піднятись на дах самій — вона хвилин десять гуляла в тиші. 

Радість у простих речах. Історія Дар’ї. Франція

Коли Дар’ї Коваленко потрібно вийти в магазин по продукти, вона вдягає светр із високим коміром. Комір підіймає до очей — він їй слугує захисною маскою. В Парижі, де зараз мешкає Дар’я, купити маску можна тільки за рецептом — це для того, щоб не виник дефіцит масок для медиків та хворих людей. Тож у продуктовому магазині можна натрапити на покупців, які замість масок використовують шалики, бафи, маски, пошиті з тканини, та коміри, так само, як і Дар’я. 

Дар’я приїхала в Париж вивчати політичні науки у Сорбонні. Зараз навчається дистанційно. «Є спеціальна електронна система у Сорбонні, куди викладачі надсилають свої презентації, статті, питання, на які потрібно відповісти письмово. Але зараз це все відбувається дуже пом’якшено, все більше розраховано на самоконтроль. Викладачі розуміють, що багатьом студентам зараз емоційно трохи не до того», — розповідає Дар’я.

Вона не бачить для себе в карантині позитивних моментів. Говорить, що його треба просто пережити. «Але, звичайно, ти більше починаєш цінувати звичайні речі — спілкування з родиною, короткі прогулянки до магазину. Це те, чого зараз найбільше бракує, — розповідає Дар’я. — Мені легше налаштуватися на найгірший сценарій, щоби потім радіти, що він не справдився і я помилилася. Ніж сподіватися, що скоро все закінчиться, і розчаруватися».

Дар’я живе у невеличкій квартирі — звідти 25 хвилин на метро до центру. Вона ні з ким не контактує і проводить дні в ізоляції у тиші. Чи думає про майбутнє? Так, часом. Упевнена, епідемія внесе у нього відчутні зміни. 

«Передусім, люди прискіпливіше, мені здається, будуть ставитися до гігієни. Насправді це мало бути й до цього, але зараз усі зрозуміли, чому це важливо. І ця звичка — мити руки та обробляти їх антисептиком, — думаю, надовго залишиться. Звичний ритм подорожей теж не скоро повернеться. Люди загалом будуть обережнішими, — міркує Дар’я. — Якщо говорити про близьке майбутнє, то цей рік буде небагатим на культурне дозвілля, а отже, і на сильні емоції. Люди шукатимуть позитив у простих речах. Цей рік треба просто пережити». 

«Лише від нас залежить, як розвиватиметься ситуація. Найбільше мене лякає, що щось може трапитися з моєю родиною, а я нічим не зможу зарадити. Лякає непередбачуваність. Лякає рівень медицини в Україні. Я більше переживаю за Україну, ніж за те, що буде у Франції. Тут зможуть впоратись із ситуацією, а чи зможе Україна — не знаю. Буду на це сподіватися», — каже Дар’я. 

Марія Семенченко

Telegram Channel