Спочатку було слово. Так залишається дотепер

Коли на прес-конференції за одним столом сидять вже беззаперечний класик української літератури Василь Шкляр та десантник 25-ої бригади, який після бойових дій почав писати і видав книгу, Валерій Ананьєв, розумієш: письменництво в нашій країні набуло нового рівня. І саме Василь Шкляр, книга «Характерник» якого потрапила в номінацію рейтингу, зізнався,що читає дуже повільно, по складах, але пообіцяв прочитати твір Валерія, бо багато про нього чув, йому цікаво, та й добре знати колег по рейтингу, пише Цензор.НЕТ.

До речі, вперше за 21 рік проведення визначення «Книжки року» організатори запросили на урочисте підведення підсумків не лише видавців, а й авторів. Складання цього рейтингу, який називають «Оскаром» у сфері книговидавництва, - своєрідний навігатор у морі книжок, що кожного року все в більшій кількості з’являються на полицях магазинів. «Авторів стає все більше, сподіваюся, і читачів також стає більше», - говорить засновник і організатор рейтингу Костянтин Родик.

«Я не вважаю себе письменником, - щиро каже Валерій Ананьєв. – Видаючи свою книгу, ризикнув у декількох питаннях. Я ніколи не розповідав, про що моя книжка, бо не хочу, щоб люди знали, що на них чекає. Але не дивлячись на це, за рік ми продали більше 27 тисяч примірників. Для новачка та й ще того, хто не зв’язувався з жодним видавництвом, це неймовірний результат. І, до речі, саме це стало на заваді тому, щоб мою книгу розглядали в інших конкурсах – як правило, різні премії готові мати справу з книгою, яку представляє певне видавництво. Єдині, хто оцінюють мою книгу, - рейтинг «Книжка року». Але мене зараз це не радує, як і те, що в Україні видається багато різної літератури українською мовою. Мене дуже тривожить ситуація з тим, що інтернет-магазин Yakaboo нещодавно став офіційним представником російського видавництва «Альпіна Паблішер», яке дякуючи цьому може тут, у нас, друкувати книги мовою агресора. А наш народ, якому у більшості «какая разница», на якій мові купувати книги та читати, будуть робити вибір на користь російськомовних видано, що знову буде вбивати українську літературу».

Коли на прес-конференції за одним столом сидять вже беззаперечний класик української літератури Василь Шкляр та десантник 25-ої бригади, який після бойових дій почав писати і видав книгу, Валерій Ананьєв, розумієш: письменництво в нашій країні набуло нового рівня.

Ще у 1998 році Василь Шкляр писав листи, що терміново потрібно насичати україномовними книгами та українською літературою Донбас – бібліотеки та школи Донецька та Луганська. Якби ця робота робилася вчасно, якби цьому приділяли увагу, можливо, не сталося б того, що ми маємо зараз. Над ідентифікацією громадян країни потрібно працювати в різний спосіб. Росія це робила тишком, але системно, тому і вклала в розум багатьох ідею про «Росія прийди»… Зараз наповненням бібліотек Донбасу українськими книжками активно і постійно займаються саме українські письменники, особисто привозячи книги в невеличкі містечка.

Рейтинг українських книжок існує вже 21 рік. Але до цього часу держава не підтримувала цю ініціативу, церемонії нагородження проводилося на аматорському рівні. Цього року вперше престижний конкурс підтримала київська адміністрація, надавши безкоштовно зал мерії, технічне обладнання. При цьому президент асоціації книговидавців України Олександр Афонін зауважив: «Півроку ми не можемо зустрітися з міністром культури, не отримуємо відповіді на офіційні листи, хоча у нас багато питань, які потрібно вирішити. Відсутність комунікації не те що бентежить нас – лякає. Таке відчуття, що українська книга знову державі не цікава… Якби ж то у нас міністри та керівники держави поводилися, як у Литві екс-президент Даля Грібаускайте. Вона, розуміючи вплив книг на людей, особисто знаходила час на відкриття всіх подій, пов’язаних з книговиданням. І кожну подію вона починала словами: «Людина без книжки – як тіло без душі»… Якби це нарешті зрозуміли і наші міністри та президенти».

Різнобарвність сучасної української літератури не може не тішити. А особисте знайомство з більшістю авторів, чиї твори заявлені в рейтингах, конкурсах та преміях, робить цей процес персоніфікованим і значущим. «Сліди на дорозі», «Доця», «Піхота», «Дівчата зрізають коси», «Ті, що стомилися боятися»… Це не просто книги, а люди, які їх писали. Ще цікавіше те, що декілька військових в даний момент пишуть свої книги, які, сподіваюся, побачать світ і займуть своє високе місце в рейтингах та конкурсах.

І не дивлячись ні на що, тим, хто має задумку про книгу, кажу: пиши, зараз, не відкладаючи на потім. Щоб встигнути, щоб не загубити ідею. Тому що, як влучно хтось сказав: книга – це перемога мудрості над сірістю, якої навколо ще так багато.

Віолетта Кіртока.