Як два куми померли і … ожили в морзі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.37 € 33.56
Як два куми померли і … ожили в морзі

«Дохторкі сказали, шо мусі нас забрати на експертизу…»

Малюнок «Високий замок».

Як два куми померли і … ожили в морзі

... Тут нарешті пригналасі нагла поміч. Залетіли дві дохторкі. Мі­ріли нам тиск, щупали пульс… Нарешті одна каже… – Ми всьо зробили, шо мо­гли… Ріхтуйтесі…

Для доброго настрою серед коронавірусного карантину публікуємо гумореску Романа Дронюка, знаного у соцмережах як Вуйко Місько.

На тижни відправила мене Гані до млина. Сів на мото­блок, взєв до помочи кума. Гані дала настанови, покропи­ла свіченов водов, дала понюха­ти нам тачівку, би памнітали і сі справували… Рушили з Богом… Настанови і свічена вода діяли рівно доти, поки не доїхали до млина у сусідне село. Мельник, оказалосі, служив з кумом у вой­ску. Кум служив у Москві в елітних війсках, у стройбаті… Зачєли ми молоти і петлювати. Млин молов, а ми пили… Мололи до опівночи. Так намололисі, шо ходили у шти­ри бокі і гикали. Гані дзвонила, але ми не брали трубку — млин, мотори гудє, ніц не чути. Зачєли ми вібирати мливо, не знаю, чи чуже, чи своє, всьо вібирали і мі­шєли до купи. Погрузили на мо­тоблок. Довго сі прощєли з мель­ником, цілювалисі і обіймалисі.

Нарешті рушили з пробукса­ми. Алкоголь притупив наш страх і ми співали («А я все дивлюся, де моя Гануся»). Їхали від фоси до фоси, всі дороги наші.

Алкоголь притупив наш страх і ми співали («А я все дивлюся, де моя Гануся»). Їхали від фоси до фоси, всі дороги наші.

Не знаю, як переїхали трасов, як в’їхали у наше село. І тут уже валимо з гор­ба, розігналисі. І, курва, не впи­салисі у поворот. Замість тормо­зу натиснув на газ. Перед нами з’явиласі брама баби Касі, яка розлитіласі, потім хата. І тут по­вна раптова темінь. Чую здалека якійс шум, пси гавкают, хтос клі­не, певно, баба Касі.

Виджу здалека якес світло і лечу на то світло, довго лечу, дес три кілометри. Нарешті чую — в шос вперсі: у стелю баби Касі, ми завалили стіну і залеті­ли у саму хату. Дивлюсі, кум ле­жит на печи. Матко божа, а я на лужку бабиному. Як на лужку? Я ж під стелев. Боже, то душа моя під стелев. Йой, то шо я – гєг­нув? Чую, кум хропе на печи. Мой, а в мому тілі розбита го­лова. І всьо в муці. Баба Касі плювала на нас, лила воду. По­тім взєла палиці і пошньопа­ла кудас. Пробував крикнути до кума, але не міг, міг лиш дивити­сі. Вернуласі баба, а з нев роз­пашіла злосна Гані з тачівков. Першим її на очи попав кум, бо був високо на печи…

Била довго, органи не вібира­ла. Де мож там била, стараласі охопити всьо тіло. Кум перестав раптово хропіти. Потім в нім шос загуділо. І тут чую шос мене дю­хая. Обертаюсі, а кум вже коло мене під стелев, точніше, його душечка. Обнялисі наші душі. І заплакали. Тим чєсом Гані взєла­сі за моє тіло. Її рухі були сповне­ні любові, а баба Касі била пали­цев кумове тіло.

Дес через двадціть хвилин Гані сі змучила, аж впріла, і по­просила у баби води попити… Коли напиласі води… зачєла придивлєтисі до нас. Зміріла пульс. Зачєли голосити. І позво­нила на скору. А ми з кумом по­сідали на креденец і дивилисі на то всьо як на кіно. Кум зачєв філосовствувати, куди ми попа­дим: у рай чи пекло… Гані зачє­ла робити мені штучне дихані, а баба Касі кумови, і так подула, шо задула свою щеку кумови в писок, потім зачєла довго паль­ціми порпатисі і вібирати…

Тут нарешті пригналасі нагла поміч. Залетіли дві дохторкі. Мі­ріли нам тиск, щупали пульс… Нарешті одна каже…

– Ми всьо зробили, шо мо­гли… Ріхтуйтесі…

Гані зачєла голосити…

– Йой, Міхайле, чи ти не міг вмерти по вісілю?.. Шо я маю робити, як сама вісілє впрова­дити… А шляг би той млин тра­фив…

– Йой, Міхайле, чи ти не міг вмерти по вісілю?.. Шо я маю робити, як сама вісілє впрова­дити… А шляг би той млин тра­фив…

Дохторкі сказали, шо мусі нас забрати на експертизу… Гані об­шукала мої кішені, найшла піди­сєтку. Баба Касі обшукала кума, найшла 10 євро і забрала собі, бо кум був винен їй гроші. По­грузили нас у скору і повезли. Гані пішла з плачем ріхтувати­сі. Ми залетіли за тілами, кум сів коло свого тіла, а я коло свого…

У трупарни кєнули нас на під­логу, розібрали догола, помили під напором. Увійшов патолого­анатом, витіг брусок і зачєв ост­рити ніж і наспівувати пісеньку (А ти такий холодний, як айзберг в окіяні). Коли наострив ніж, зачєв сам з собов грати в чувачі, не міг рішити, з кого починати. Але по­тім вікіг з шуфляди церковний календар і ввидів, шо там нині хрестик. І катигорично відмо­вивсі шос робити. Каже: «Нинь­кі свєто, не буду грішити. Мерці нікуда не втичут, тут холодно, то сі не засмердє». Відкрив шафку, налив собі чистого спірту і пішов світкувати…

Стало тихо… Крім нас, ше три трупи було, але тих хоть про­стинев накрили, а ми голі на ка­хельній підлозі. Так холодно ста­ло. Чуїм голос, ніби з неба: «Тобі, Міхайле, ше рано. Маїш на вере­сень вісілє в сина»… Кум тихонь­ко запитав: «А мені?».

Голос відповів: «А ти маїш йому помочи, бо то твій похрес­ник. ану марш у тіло».

І знов всьо потемніло.

Тим чєсом паламарь дзвонив у селі в дзвін, аж рукі натер… У селі всі знали, що МІсь з кумом вмерли. Пів села плакало, пів сі кішили. Гані принесли з магази­ну зошит, де я наборгував. Гані справила їх в трупарню…

У трупарни я зачєв відчувати праву руку, потім ліву, потім вчув, шо змерз. Відкриваю очи, ви­джу білу стелю і погане освітлен­ні. Дивлюсі, з правого боку ле­жит кум. Перше, шо я зробив, то дав кумови в рийку. І кум відкрив око і спитав: «За шо?». «Провір­ка связі». Кум віддав мені. Связь відновлена. І ми зачєлисі обі­ймати і цілювати…

Пошерпали двері, але жиліз­ні двері були заперті, трохі погу­пали, ніц не дало. А холод страш­ний, ми чисто голі. Зтігли ми з двох небощиків простині, замо­талисі, прикрили срам. Їм вже все одно. І тут згадали, як патоа­логоанатом пив спірт… Знайшли заначку. Чистий спірт! Віпили. Те­пліше стало. Кум каже: «Такі ваші Гані чуть мі не вгробила. Ади вби­ла би хлопа і з рук би зійшло».

«Єй, дєкуйте Богу, шо віджи­ли… Наливайте».

Коли ми добре віпили, то на­йшли колоду карт у шуфляді і зачєли грати трінькі. Через ма­леньке віконечко угорі ввиділи, шо вже стемніло. Тут клацнули замки, відкрилисі двері і на по­розі з’явилисі патологоанатом і два поліціянти. У поліціянтів фу­рашки підоймилисі на голові, а патологоанатом зумлів…

У поліціянтів фу­рашки підоймилисі на голові, а патологоанатом зумлів…

Уявіт картину, мерці в тру­парни грают в карти. Від стражів порєдку лишилосі дві фурашкі і дві купкі, шо парували…

Добре, шо двері відкриті.

Переступили ми з кумом че­рез патологоанатома та й піш­ли так, як є, в одних простинєх направці полем додому. Перш ніж відкритисі людим, ми ріши­ли трохи відорватисі. Всі сільсь­скі пси, шо нас здибали, прикі­далисі мертвими, пси ж знали, шо ми вмерли.

Першим відвідали голову сі­ліради. Постукали у вікно… Го­лова глипнув і зразу зробив в за­дній стіні ше одні двері. Головисі вже легше було вілітати через пробиту діру в стіні. Потім піш­ли до ксьондза. Той якраз робив репетицію, готувавсі до парас­тасу за нами. Два мерці в селі в один чєс, то лотерея, колачі, гроші. Ми відкрили тихо двері і привіталисі: «Славайсу Христу Отче». То, шо сказав отець, було ніц не пов’єзане з віров. Доте­пер дивуюсі, як наш великий ксьондз улізсі у форточку.

Потім пішли до баби Касі. Баба вже вкладаласі спати.

Зайшли, по християнскі при­віталисі. І сталосі чудо. Баба по­бігла без палиців, в одних майт­ках. Нарешті ми прийшли до мене додому. Глипнули у вікно, а Гані тачєє тісто до юшкі, за­втра на парастас, і очи її в сльо­зах. Постукали ми в вікно. Гані вітерла рукі, взєла тачівку і ві­йшла надвір.

– Хто там?

– То ми, Ганько.

– Хто то ми?

– Я, твій чоловік.

– І я, кум.

Чекали, шо Гані побіжит…

Але Гані плюнула на рукі і каже.

– Мій чоловік і його кум уже на правді. А вас, шарлатани, я сі не бою.

Першим впав кум, потім я. З горі Ганька сі відривала, щісті, шо на слупі включилосі світло… І Гані впізнала нас. Мусіла знов викликати скору. Бо в кума був зломаний ніс у трьох місцєх, а в мене рука і два вуха. Біда, шо приїхала та бригада, яка нас позавчера мертвих забирала. Знайте, скора може скоро їхати, як припира… Викликали другу, і ті нас вже забрали в любиму па­лату у травматологію.

Таке то житє. Ходиш, гризессі, то те треба, то се… А тут гоп… і світло віключилосі… Лю­бітсі, люди, жийте на повну, бо лиш рас жиєм.

– Правда, куме?

– Аєгже…

Публікується зі збереженням мови автора.

Вуйко МІСЬКО (Роман ДРОНЮК).

Джерело: «Високий замок».