Графічно еволюцію культури в нинішніх наших селах можна зобразити лінією між двома прямокутниками, де лінія означає вулицю, а прямокутники — клуб та бар навпроти нього...
Графічно еволюцію культури в нинішніх наших селах можна зобразити лінією між двома прямокутниками, де лінія означає вулицю, а прямокутники — клуб та бар навпроти нього.
Саме таке розташування цих закладів нині часто спостерігається. Зокрема — і в багатьох населених пунктах Горохівського району. В тих же, скажімо, Мар’янівці, Угринові, Холоневі. Цілком логічно на такому графічному зображенні ще можна позначити як об’єкти постійного культурно-виховного впливу: з боку клубу — церкву і школу, а з боку бару — магазин, в асортименті товарів якого спиртні напої є присутніми майже скрізь, та наявну в кожному селі „точку”, що майже цілодобово приторговує самогоном, або не знати якого походження розведеним спиртом. І зробити при цьому поправку на те, що клуб у селі, якщо він тут є і працює, — один, а барів та магазинів, не говорячи вже про „точки”, може бути декілька. Сім’я ж, як головний осередок формування культурного рівня людини, опиняється на лінії між названими об’єктами. І часто потрапляє в домінуючу сферу тяжіння тих, що становлять у цьому розкладі більшість, є, як модно тепер говорити, крутішими, а в цілому можуть видаватися чимось привабливішими. В тому числі – завдяки власній активності та рекламі, яка постійно пресує свідомість тим, що без пива, наприклад, сучасні хлопці та дівчата взагалі ні на що не годні, а без горілки – і чоловіки не є „справжніми”. На такому ось тлі сьогодні вже й важко з достеменною точністю з’ясувати, скільки ж було в наших селах закладів культури, скажімо, п’ятнадцять років тому. Але коли взяти за основу той незаперечний факт, що були вони майже в кожному селі, то виходить, що Горохівський, наприклад, район мав їх близько дев’яти десятків. Тепер же, як почув від начальника тутешнього відділу культури і туризму Івана Андрощука, загалом у районі функціонує лише 50 клубів та будинків культури. Тобто — майже удвічі менше. До 44 із 70, про що сказала директор централізованої бібліотечної системи району Любов Ліщишина, скоротилося упродовж названого періоду і число сільських бібліотек. Тим часом начальник Горохівської державної податкової інспекції Руслана Дейнега, висловлюючи у розмові з журналістом „Волині” деякі власні з цього приводу міркування, поінформувала: в районі мають ліцензії на торгівлю міцними спиртними напоями (безперечно, що й використовують вони ці ліцензії сповна) 160 здебільшого приватних підприємств торгівлі та громадського харчування. А голова правління Горохівського районного споживчого товариства Іван Пасічник наголосив, що при вже названому зменшенні культурницьких закладів, а відтак і обсягів культурницької роботи, діяльність непомірно зрослого числа усіх отих підприємств і „точок”, що зайняті алкогольним бізнесом, а простіше — споюванням населення, стає щодалі більше неконтрольованою і, якщо так можна висловитися, наступальнішою. Водночас і втратною для держави в усіх, так би мовити, вимірах. — Зверніть увагу, – говорив Іван Пасічник. – За СРСР, коли я працював головою правління споживчого товариства у Берестечку, туди щотижня завозили 5 „фур” горілки по 350 ящиків у кожній і вся вона розпродувалася. Зрозуміло, що й податки від її продажу держава отримувала сповна, бо вся товарна маса була задокументована. Тепер магазини споживчого товариства за тиждень продають горілки, теж здійснюючи необхідні відрахування в бюджет, від сили ящиків 200 — 300. Решта спиртного реалізується через приватні магазини і бари, кожен із власників яких – сам собі господар. Скільки таких напоїв сьогодні споживає чи то берестечківська зона, чи район в цілому, достеменно не знає ніхто. Як досить часто, здається, ніхто не знає і їхнього походження. Зрозуміло лише одне – пити стали більше. Але по відрахуваннях в бюджет цього не скажеш, бо торгівля горілкою „пішла” переважно „в тінь”. Місцевий бюджет, зважаючи на основні джерела, що його наповнюють, Іван Пасічник називає „п’яним”. Окрім церкви ніхто з пияцтвом упродовж останніх п’ятнадцяти років змагатися навіть не пробував, а виробничий сектор за роки економічної розрухи значно скоротився і відновлюватися не поспішає. Однак небезпідставно, мабуть, вважає голова споживчого товариства, що, розділивши з приватним бізнесом колись монопольне право на торгівлю спиртним, яке в наших умовах більшістю належало споживчій кооперації, держава тепер постійно недоотримує в бюджет неабиякі суми відрахувань, які могли б піти на культурну сферу. Таку ж думку висловила у розмові зі мною і начальник фінансового відділу Горохівської райдержадміністрації Марія Ковальчук. Говорячи про втрати від ніким не контрольованої торгівлі спиртним, начальник відділу з питань молоді та спорту держадміністрації району Тетяна Янюк звернула увагу на такий прикрий факт, що упродовж п’яти попередніх років число соціальних сиріт, тобто, дітей, котрі осиротіли при живих батьках, яких було позбавлено батьківських прав через пияцтво, зросло в Горохівському районі приблизно на 15 відсотків. Через пияцтво збільшилося і число неблагополучних сімей. А дещо раніше у райвідділі міліції почув, що підґрунтям майже усіх самогубств та нещасних випадків, які трапились останніми літами, теж є алкоголь. Тим часом на прикладі Горохівського району можна робити і певні узагальнюючі висновки щодо ситуації в ширших межах. То ж не випадково Руслана Дейнега, якій, простіше, здавалось би, говорити про збір податків задля формування усе того ж „п’яного” бюджету, підійшла до оцінки ситуації зовсім з іншого боку. —Якщо ми справді, — сказала, — найбільшою цінністю держави вважаємо людину і справді не на словах уболіваємо за здоров’я нації та її майбутнє, то того, що діється зараз в наших селах і містах у зв’язку із не контрольованим державою алкогольним бізнесом, однозначно бути не повинно. Отже, бюджет – річ, безперечно, важлива, але висновки робити треба. Тим паче, що, як за СРСР, так і тепер грошей у тому „п’яному” бюджеті для культури хронічно не вистачає, як тоді, так і донині кошти на культуру виділялися за залишковим принципом. Тим часом громада здебільшого всю увагу зосередила на відродженні церкви. Але і в нових умовах церква без світської національної культури зростити повноцінну людину навряд чи зможе. Аж тепер, здається, діждали часу, коли суспільна увага стає всебічнішою, повертаючись поволі до розуміння, що без світського культурного закладу село в соціально-культурній та духовній сферах, – неначе птах з підбитим крилом. Однак і в прямому, і в переносному розуміннях навпроти клубу протягом минулих літ з’явився бар. І люди, надто ж молоді, пішли до нього. Не тільки через те, що в барі можна посидіти з друзями за кавою чи пляшкою вина, а й тому, що взимку, на відміну від сільських клубів району, з яких лише 7 опалюються, тут „до лавки не примерзнеш”. Не випадково ж голова Терешківської сільської ради Ганна Притулюк, котра серед керівників такого рівня є в Горохівському районі однією з найбільших ентузіастів культурницької роботи, першочергово розповіла про те, що от, мовляв, дякуючи спонсорству місцевого приватно-орендного сільгосппідприємства „Райдуга” і насамперед добрій волі його керівника Михайла Трачевського, в селі газифіковано і обладнано опалювальною апаратурою клуб, але в бюджеті сільської ради бракує коштів, аби платити за газ для його опалювання. І не випадково від працівників закладу культури в Угринові чуються нарікання на те, що молодь іде не до них, а в кафе-бар навпроти. От і міркували ми з Іваном Андрощуком, як бути в нових умовах сільській культурі. Та як їй, стражденній, в таких-от умовах забезпечувати свою діяльність, коли бюджет, вже знаходячи кошти на зарплатню культпрацівникам, інші фінансові їхні потреби задовольняти поки що не може та, мабуть, і не повинен задовольняти їх виключно власним інвестуванням. З’ясувалося, що у Борисковичах та Диковинах Горохівського району підприємливі „низи” вже зініціювали спробу перевести роботу місцевих сільських закладів культури на госпрозрахунок. І, до речі, не настільки невдало, щоби не взяти із цього жодного раціонального зерна. Що в Сільці, наприклад, з ініціативи Андрія Яйчука, котрий тут – „в зятях”, молодь власними силами відремонтувала свій клуб, і Андрій, маючи за плечима культурницьку середню спеціальну освіту, а у приватній власності – необхідну для цього апаратуру, взявся організовувати дискотеки. Що в скорому часі з ініціативи сільської молоді буде вже, мабуть, відновлено роботу закладу культури в Бистровиці. Що в Мирному, наприклад, місцевий заклад культури вже сам „заробляє на себе якісь гроші” і не тільки сільська рада „віддає їх на клубні потреби до копійки”, але й тутешнє ПОСП „Русь”, яке очолює Роман Притулюк, начебто повсякчас спонсорує „потрохи” культурницьку роботу. Ось тут і пригадались мені слова нашого земляка, голови національної ради з питань культури і духовності при Президентові України Миколи Жулинського про те, що в цивілізованих країнах „культура – це не утриманка-нахлібниця, а самодостатній феномен, який приносить чималий прибуток і набуває водночас високого художнього і духовного рівня”. В наші постсовецькі стереотипи культура як самодостатній феномен, тим паче, як „культурна індустрія”, поки що не вписується. І навряд чи буде вона ближчим часом такою в умовах нинішнього волинського села без фінансових інвестицій з боку держави та підтримки спонсорів. Але вже той факт, що в кількох селах Горохівського району підприємливі господарники, зокрема, і згадувані тут Роман Притулюк та Михайло Трачевський, утворили прибуткові будинки урочистих подій, функції яких могли б за певних умов виконувати ті ж сільські заклади культури, переконує, що можливості для розвитку „культурної індустрії” тут є. А зрештою, хіба не можуть заклади культури мати при дискотеках бари з прохолоджувальними чи навіть і слабкоалкогольними напоями, з морозивом та кавою? Головний спеціаліст одного з відділів райдержадміністрації Олена Ковтун, яка буває на дискотеках в Мар’янівському будинку культури, розповіла: розгарячілі під час танців хлопці та дівчата „бігають, як попити хочеться, через вулицю в бар”. То навіщо ж ускладнювати молодим людям життя? Тим паче, що, як сказала, п’яних на тамтешніх дискотеках вона „не бачила жодного разу”, бо „таких туди просто не пускають”? А розповідь Тетяни Янюк про недавню профілактичну поїздку по дискотеках району, участь у якій взяла, вболіваючи про здоров’я майбутніх матерів та дітей, і завідуюча пологовим відділенням Горохівської центральної районної лікарні Оксана Якобчук, тільки підкреслила, що бар навпроти клубу – це виклик до серйозної конкурентної боротьби насамперед за людину. Що задля успіху в цьому змаганні працю селян на буряківничих ланах треба оплачувати не цукром, як то ведеться, а готівкою, і вже це сприятиме скорочуванню самогоноваріння. Що той же бар може бути місцем культурного відпочинку, а не тим, чим він здебільшого є зараз. Однак бути він може таким тільки за умови, що постійно знаходитиметься в полі зору дійсно національних культурницьких сил, котрі повсякчас відчуватимуть — за ними стоїть держава. Бо якщо за визначенням Миколи Жулинського культура – це самопочуття нації, то що не кажи, а на сільському рівні самопочуття це викликає сьогодні аж надто серйозну тривогу. І тільки узвичаєною в минулому художньою самодіяльністю чи культурницькою роботою виключно на рівні чиєїсь приватної заінтересованості його навряд чи поправиш.
