ЖИТТЄВІ УНІВЕРСИТЕТИ ПОЧИНАЛИСЯ В СЕЛІ

Репортаж з малої батьківщини голови обласної ради Василя Дмитрука.

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

Снігу за ніч намело — по коліна. Але село зовсім не дрімає в сніговому полоні. На тракторній бригаді приватного сільгосппідприємства «Несвіч», яка сусідить з конторою, механізатори пораються біля техніки. Добротні майстерні, піднавіси, де зберігаються відремонтовані, у повній «бойовій» готовності трактори, автомобілі, комбайни, рух на подвір’ї і навіть розчищені з самого ранку сільські дороги — усе свідчить, що в господарстві порядок і дисципліна.
— Василь Павлович «засватав» мене сюди, запропонував випробувати сили в сільському господарстві. Я вів свій бізнес у Луцьку, справи йшли добре, а звалювати на плечі таку серйозну ношу — це і відповідальність, і ризик. Але я дуже поважаю Дмитрука, знав, що йому не байдужа доля рідного села, як і мені, розумів, що створення приватного сільгосппідприємства дасть змогу зберегти господарство від розвалу. Тому й погодився, — розповідав директор СГПП «Несвіч» Володимир Кучера, який уже сьомий рік керує господарством і встиг ділом виправдати довір’я односельців.
І голова обласної ради із задоволенням констатував, що не помилився з кандидатурою, що таки добре знає людей у своєму селі. Сам починав тут трудову біографію. Тут — його корені, а тому Несвіч — це особлива любов і прив’язаність серця. Але при цьому, будучи обласним керівником, Дмитрук ніколи не створював своїм землякам особливих умов чи пільг, вважаючи, що з добрим організатором-господарем його односельці самостійно можуть вирішити багато важливих питань.
— Не все вимірюється коштами, фінансовою підтримкою. Як у сім’ї добрий батько розуміє, що головне не в тому, щоб забезпечити дітей, а в тім, щоб вони самі навчились заробляти, так і наші стосунки з Василем Павловичем. Цінуємо його довір’я, прислухаємося до порад, але спілкуємося нарівних. Прагнемо зробити село таким, яким Дмитрук хотів би його бачити, — зріло розмірковує Володимир Кучера.
У Несвічі й справді за останній час змінилося багато: провели газ, заасфальтували центральні вулиці, майже в кожній хаті — телефон, дорогу до села відремонтовано, отож маршрутки з Луцька курсують регулярно. І люди тут, судячи з більшості гарних чималих обійсть, живуть господаровиті.
— Аби мав здоров’я та не лінувався — то можна дати собі раду, — не хваляться статками, але й не нарікають на життя хлопці-механізатори.
Завідує майстернею Іван Юхимович Левчук, як сам каже, далекий родич Дмитрука і друг юності.
— Діди наші колись по сусідству жили, матері дуже родичалися, а ми з Василем і в школі дружили, і вже тут, на роботі, він шофером працював, а я — токарем. Обидва ми любили техніку. Тільки Василь, окрім техніки, ще й до людей тягнувся, вмів з кожним знайти спільну мову, до кожного мав свій підхід,— згадує Іван Юхимович — і як з Дмитруком разом «ваговщиками» на жнивах підлітками працювали, і як в шкільній виробничій бригаді буряки сапали.
Про свою сільську школу, яка вивела у великий світ не одне покоління несвічан, з любов’ю і теплотою не раз відгукувався і Василь Павлович. І вчителів своїх пам’ятає. І тих, кого вже нема, і тих, з ким ще можна зустрітися, сказати вдячні слова. Згадував він, наприклад, Софію Олексіївну Півчук, вчительку української мови та літератури, яку дуже шанує. І педагог-ветеран, як з’ясувалося, учня Василя Дмитрука не забула:
— І Василя пам’ятаю, і обох його братів, які тепер у Києві на високих посадах працюють. То були добре виховані діти простих, але дуже порядних і мудрих батьків. Василь ще учнем проявляв риси лідера, був товариським, вмів організувати однокласників — чи то вечори проводили, чи на шкільному полі працювали. Читав багато. А після школи ніхто йому доріжки в інститут не мостив, хоч і знання мав, і оцінки гарні — пішов у колгосп.
Ми щиро, якось по-сімейному розговорилися з Софією Олексіївною. Вона й рада була побесідувати, бо ж після смерті чоловіка залишилася сама в хаті. Тільки й втіхи, коли діти навідують.
— Як прислали до нас молоденьку бібліотекарку, то й Василь став частіше вечорами на репетиції до клубу приходити. Він — хлопець серйозний, розумний, Люда — йому до пари. Так доля їх і звела, і діток ростили, і вчилися обоє далі, життя разом будували, — гордиться своїм учнем колишня вчителька.
Неподалік — садиба Віри Василівни Мулявко, яка тридцять три роки трудиться бухгалтером у місцевому господарстві. Мала вихідний, то поралася вдома. Замолоду, як жартує, хазяйства не тримала, хотілося по-міському жити, зате тепер є біля чого ходити. І є для кого старатися.
— Отут, поруч з нашою хатою, у колгоспному будинку жили молоді Дмитруки. Коли серед ночі, бувало, не прокинуся, бачу через вікно, що у Василя ще світиться. Він спочатку в Горохівському радгоспі-технікумі, а потім і в Київській сільгоспакадемії заочно навчався, працював обліковцем на тракторній бригаді, заступником бригадира, потім — головним інженером. Сходинка за сходинкою піднімався, власним розумом і своїм трудом. І вдома вони з Людою господарство тримали, бичка годували, свиней. У Дмитруків рід такий роботящий, — охоче ділилася Віра Василівна, забувши про візок з буряками і худобу, яка чекала годівлі.
Сільська вулиця, що її так і називають — Центральною, вела далі, повз школу в напрямку церкви. Обабіч дороги чекають весни садки і городи, вкриті запізнілим снігом. Білосніжне обрамлення додає селу врочистості. А Євгенія Йосипівна Старчевська, яка сорок років завідувала ФАПом у Несвічі, а тепер давно вже на пенсії, снігами не тішиться, бо, як каже, нема здоров’я стежку від порога прокладати. Село старіє. Молодих сімей в Несвічі, як і скрізь, меншає.
— Колись раніше — тільки встигай до діток на виклики бігати, — згадує сільська медичка. — І до Дмитруків ходила. І Василя пам’ятаю, як ріс, і хлопчики його під моїм фельдшерським наглядом були. Про Василя з того часу можу сказати, що він змалку мав добру спокійну вдачу. Моя донька з ним в одному класі вчилася, то я бачила, що його всі любили у школі. І сім’янин з нього гарний вийшов. На всіх посадах він завжди з роботою справлявся.
З багатьма жителями Несвіча бесідували ми про життя-буття. Зізнавалися деякі односельці Василя Павловича, що в скрутні моменти зверталися до нього за допомогою. І йшлося часто про особисті, приватні проблеми, для вирішення яких не стільки коштів бракувало, чи владного втручання, скільки поради, підказки авторитетного земляка.
— Я так хвилювалася, як йшла в обласну раду на прийом. Бо ж є речі, якими нелегко ділитися. А Василь Дмитрук так делікатно до мене поставився, розпитав про здоров’я, про сім’ю, що я заспокоїлася, говорила з ним, як з рідною людиною. Тепер всім кажу: якщо кому з начальства можна довіряти — то тільки Дмитруку! — сказала одна з несвічанок, яка не назвалася. Мовляв, «хіба одна я так думаю».
Про Дмитруків і про Василя Павловича, зокрема, у Несвічі справді люди говорили щиро, невимушено, охоче. Казали, що такої дружної і гарної родини треба ще пошукати: брати дуже шанують свою улюблену сестру Неонілу, яка живе в Несвічі, а над старими батьками всі вони просто трусилися: і ліки везли, й гостинці, і в господарстві спішили допомогти.
— Як Василь Дмитрук в нас головою сільради був, то мені з ним добре працювалося. Не раз я вже втрачаю терпіння, серджусь, бо ж іноді десять разів одне і те ж доводиться людині пояснювати, а Василь Павлович завжди спокійний, доброзичливий, врівноважений, — розказувала колишній секретар сільської ради Ніна Дідух. Вона зізналася, з яким жалем проводжала Дмитрука на головування в Гірку Полонку, де він очолив колгосп.
— Депутати Гіркополонківської сільради недавно запросили Василя Павловича на сесію сільської ради. Я не сумнівався, що він приїде, бо в цьому селі теж залишилась частинка його серця. Тут його люди пам’ятають і поважають. Прийшовши в «Прогрес», Василь Павлович взявся ферми механізовувати, кормоцех будувати. В колгоспі діла пішли на лад. Люди в селі шкодували, коли Дмитрука забирали до Луцька на підвищення. А я радів за нього, бо ще на тракторній бригаді у Несвічі він під моїм керівництвом освоював «газончика», потім піднімався вище, але завжди вмів прислухатися до людей, вчитися, — доповнив розповіді несвічан Юрій Ткачук, тепер заступник директора ВАТ «Луцький РТП», теж вихідець з Несвіча.
У рідне село Василю Павловичу вирватися вдається нечасто. Але, як розповідали, він завжди знаходить час, щоб провести в останню путь багатьох своїх односельців, провідати батьківські могили. Не забуває дороги до рідної осиротілої хати, приїжджає в гості до сестри. Приїздить і у справах громади. Бо хоч за родом своєї діяльності голові обласної ради доводиться бувати у всіх куточках області, але до земляків їде з особливим задоволенням.
За розмовами, знайомствами день злетів непомітно. Був він багатим на спогади, щирість, тепло. Запам’ятався неповторним духом свіжоспеченого хліба у домівках несвічан, чистими снігами і чистими людськими помислами. У селі, кажуть, усі, як на долоні, тут оцінюють людей найбільш об’єктивно. Якщо село когось поважає, то це — заслужено.