Народний Герой України з Волині: «На війні я знайшов усе: родину, друзів, кохання» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.17 € 33.35
Народний Герой України з Волині: «На війні я знайшов усе: родину, друзів, кохання»

Наприкінці минулого року в Харкові Юрій Сергійчук отримав високе недержавне звання Народний Герой України. На сцені оперного театру розвідник був дуже зібраним і згадував своїх загиблих побратимів.

Фото Цензор.НЕТ.

Народний Герой України з Волині: «На війні я знайшов усе: родину, друзів, кохання»

Рік тому Юрій Сергійчук запропонував стати його дружиною Надії Богович, бізнесвумен з Івано-Франківська, яка з початку війни також захищає країну. Пара знову вирушила на війну у чергову ротацію

Чоловік не випадково носить позивний Сирота. Він ріс на вулиці, а потім у дитячому будинку. І на війні до нього тягнуться такі самі люди, які не мають родин… «Не даремно кажуть, що добре саме сиріт у розвідку брати, - пояснює Юрко. – Їм немає чого втрачати, за ними ніхто не буде сумувати. Тому таким віддавали першість під час відбору у спецзагони».

Ця людина – простий робітник війни. Але саме без таких не вдалося б зупинити потужного і підступного ворога. Найцінніше те, що цей доброволець продовжує залишатися на війні, не вимагаючи підвищень, визнання, нагород. Юрій, попри участь у багатьох операціях стосовно звільнення української землі, не має державних нагород. Тим дорожчим став для нього народний срібний орден і звання Народний герой України. Його побратими та командири знають і цінують Юрія як бійця, а мирні люди тепер мають знати про його подвиги і дякувати йому за те, що він не втомлюється наближати нашу перемогу. А ще на війні він знайшов своє кохання…

- 25 бійців нашого добровольчого підрозділу «Сапсан», включаючи мене, пішли на контракт, - відповідає Юрій. – Все дуже просто: гроші потрібні, та й добровольцям ніяк не давали статус учасників бойових дій. Погоджуючись на пропозицію командира бригади, я передусім думав про хлопців, щоб їхні інтереси були враховані. З полковником Валерієм Федоровичем Гудзем ми познайомилися під Торецьком понад рік тому. Спочатку до нього в підрозділ пішов Май – Володимир Майборода, і ми почали разом працювати. А взимку ми майже нічого не робимо, коли лежить сніг, для розвідки немає роботи. Знаючи це, комбриг попросив нас приїхати до його бійців, потренувати розвідників. Вже тоді ми почали говорити про можливість увійти в бригаду. Та й чому нам бути не задоволеними один одним? Ми завели бійців 24-ої бригади на ферму під Мар’їнкою минулого літа, разом сіру зону зачистили.

«ХЛОПЦІ ГИНУТЬ, А НАВКРУГИ ЯКИЙСЬ КАМЕДІ-КЛАБ»

До нашої розмови приєднується Надія Богович, яка за колір свого волосся носить позивний Руда. Вона – права рука Юрія, справжня бойова подруга. На завдання виходить нарівні з бійцями. І її навичкам можуть позаздрити деякі чоловіки, які називають себе розвідниками. Надія додала важливі деталі нашій бесіді. А ще пара розвідників розказала історію свого кохання.

- Перший раз - коли стався Іловайський котел, розповідає Надя. - Рвонула туди як волонтер. Тоді у мене ще були кошти, які я вкладала в армію. Купляла і ганяла військовим джипи, безпілотники. Ніколи не забуду Іловайський котел і чорні мішки в польовому госпіталі. Хлопці в рюкзаках приносили куски загиблих. Від когось залишилася рука, хтось ногу знайшов... Найстрашніше на війні це втрати. Загибель друзів…

Із Сиротою ми познайомилися після смерті Григорія Семанишина, друга Семена. Він був одним із найавторитетніших командирів добровольчого корпусу. Я приїжджала до нього на війну не як волонтер, а саме як боєць. Тоді, в 2014 році я ще не могла надовго покинути доньку. Тому їздила на короткі терміни. Але як їхати в ротацію, знаючи, що там маса голодних писків? Тому грузила з собою фуру необхідного. А коли Семен загинув… Перший раз надовго залишилася в Мар’їнці в 2016 році. І пішло-поїхало. Найдовше вдома, в рідному Франківську, не була вісім місяців. Іноді у мене пропадає бажання воювати. Політична ситуація в країні мене розстроює. Хлопці гинуть, а навкруги якийсь камеді-клаб.

- У будь-який момент я могла поїхати на роботу за кордон, - каже Надія. - А як дивитися в очі батькам та дітям тих, хто був поранений, хто загинув? Колись Сирота казав: не треба нас визнавати, визнайте їх, хай родини знають, що вони – сім’я героя, віддайте добровольцям шану на рівні держави. Це найважливіше! Мама нашого загиблого бійця Фугаса стала нам рідною. Такого немає, щоб вона не передзвонила раз на день і не спитала, як наші справи.

- Фугас підірвався під час виходу групи, в сірій зоні, - розказує Юрій. – На той час ми вже контролювали ферми та частину території, прилеглої до Петровського району Донецька. Ця місцевість буквально нашпигована мінами. Почувши, що спрацювала одна з них, ворог привів у дію дистанційні вибухові пристрої, і чотири будинки навколо місця підриву нашого товариша, в які ми могли зайти, буквально злетіли в повітря. Та група встигла вчасно відійти в безпечну зону і винести Фугаса.

- Підірвавшись, Фугас врятував всю групу, - каже Надія. - Але з його втратою важко змиритися. Він також засновник нашої розвідгрупи «Сапсан», з перших днів ми всі були разом. Мама Фугаса приїхала до нас у Мар’їнку, і побувши трохи, послухавши хлопців, сказала: «Надю, я тобі трохи заздрю. Коли я відпустила сина на війну, йому було лише двадцять років. І що ми там спілкувалися: подзвонить інколи… Ви тут про нього більше знали, ніж я. Телефоную якось йому: чи є у тебе в що вдітися, їсти? Мамо, - відказує, - у нас тут є мама і тато. Все нормально». Якось він втік від мами на війну в шльопках і футболці. А вже було холодно. Ми зустріли його на вокзалі, і я не могла зрозуміти чого він роздягнутий. «Так треба», - відказав. Ладно. Вділи, взули... Дуже шкода хлопчину… І при цьому величезна вдячність до нього. Бо він врятував усіх інших. Вимовити, донести свій біль до тих, хто цього не переживав і не проходив, неможливо.

Я веду зошит з даними всіх наших хлопців, записую членів сім’ї, чи є діти. На всі свята намагаємося передавати дітям наших бійців смаколики, які нам доставляють волонтери. Тому знаємо відділення нової пошти кожного бійця. Також я записую групу крові кожного, розміри одягу та взуття, кому дзвонити, якщо що. І от записую я дані, і чую: у мене немає кому повідомляти про мою загибель, під березою мене закопайте... Другого питаю і знову: немає кому телефонувати. Сирота, сирота… У того батьки повмирали, той із інтернату, той відсидів, бо в дев’ять років залишився сиротою, а мама була наркоманкою, то він вкрав булочку – і сів на три роки по малолітству. Вернувся - вкрав блайзер, сів ще на чотири роки. Таке життя… Не знаю, чого саме сироти до нас тягнуться. Чи тому, що командир сам сирота…

- Моя мама була інвалідом І групи, глухоніма, - каже Юрій. - Тато вчитель, викладав математику і малювання в школі в селі, звідки я родом. Він відмовився від мене, ще до мого народження. Мами не стало в 1996 році. Мені тоді було 12 років. Але я пішов від мами раніше, жив на вулиці. Так що досвід виживання у мене є. Нас зібралася група дітей. Разом і жили. Влітку спокійно, вільно, а взимку ховалися по підвалах, де є теплі труби.

Смерть я бачив ще в дитинстві. Мені було шість років, коли п’яні цигани билися, і один одного вилами заколов – прибив до дверей сараю. Мама з ними зв’язалася, і мене з собою тягала. Бачив, як різали один одного, як на вулиці бомжа вбили дубинками…

Якось у Ковелі на автовокзалі мене побачили люди з нашого села, сказали, що мама померла. Тоді я попросився, щоб вони мене забрали і відправили в дитячий інтернат. У мене ж ще брат молодший є. Через нього я і посварився з мамою. Вона пила сильно і малого якось вдарила так по голові, що він відключився, аж вм’ятина була. Я думав, убила. Після того малий став інвалідом. Йому тоді років три було. Я раз приїжджав до нього в інтернат…

В Чехії працював на будівництвах, піддони збивав, був простим робочим. Війни навчався на війні. Багато що взяв у нашого покійного командира Семена. Зараз постійно прислухаюся до свого комбрига. Розвідник не може бути ефективний сам по собі, як Рембо. Це завжди група. У нас є плазуни, групи прикриття, медики, евакуація, АГСники. Хоча, звичайно, багато залежить саме від командира, його інтуїції, терплячості, слуху. Рішення потрібно приймати швидко, іноді в зовсім несподіваних ситуаціях.

- Я повернувся в Україну в 2014 році. В Майдан, чесно кажучи, не дуже вірив. Але коли там почали гинути люди, це мене вже зачепило. Відразу після цього мої друзі, які, як і я, також виховувалися в дитячих будинках, почали мені дзвонити і просити допомогти, бо знають: коли ми разом служили в армії, у мене непогано все виходило. Саме на ці прохання я і зреагував. Я мав їхати під Іловайськ. Але у мене… лопнув апендицит. І я потрапив у лікарню.

Після лікування я пішов у військкомат, хотів призватися офіційно. Але мені сказали, що не беруть людей! Тоді чомусь багато кому відмовляли. Друг підказав: «правосєкі» беруть всіх бажаючих. Пішов до них, але вони на війну відразу не відправляли, тому я потрапив в «Азов», допомагав хлопцям у Широкиному. Восени і взимку 2014 року були сніги, вітрюган. У ті час ходити можна було, куди хочеш, не було так заміновано, як зараз. В якийсь момент я сильно промерз, вирішив поїхати відпочити. І мене набрав друг, який знаходився в «Правому секторі»: є робота, приїжджай. Семен набирав людей якраз для заходу в Опитне. Я і поїхав з ними. Це було в кінці лютого 2015 року… Ми почали лазити по Бутівці, Опитному, Водяному, Пісках… Під командуванням Семена був до його смерті у 2016 році. Його загибель настільки мене вразила, що пропало бажання воювати. Але ж залишалися хлопці, з якими ми вже стали справжньою командою. Вони мене підтримали.

 

Ця людина – простий робітник війни. Але саме без таких не вдалося б зупинити потужного і підступного ворога. Найцінніше те, що цей доброволець продовжує залишатися на війні, не вимагаючи підвищень, визнання, нагород.

Ми заходили до сепарів навіть в окопи. Був момент, коли мусили пройти через їхні «секрети» і зайти з другого боку терміналу до аеропорту. По наших позиціях в Опитному регулярно працював ворожий танк. Ми ніяк не могли зрозуміти, звідки він вискакував. Потім вичислили, що він проїжджав через розбитий термінал. Коли ми це зрозуміли, зайшли через Жаби, по дорозі нікого не чіпали , просто розвідували. Але коли танки виїхали і почали працювати, ми з ПТУРів їх підбили. До нас доєдналися танкісти 93-ої бригади, почали працювати по наших координатах. Саме тоді був поранений Гіві. Ми навіть не знали, що він приїхав в аеропорт. Дізналися про це пізніше. А ще наш ПТУР влучив у заправку, де загинули відразу 13 сепарів, наскільки я знаю.

«НАДЮ, В ТЕБЕ ПАЛЬЦІ ТОВСТІ, ЯК ТИ СТРІЛЯЄШ?» - ТАК ХЛОПЦІ ПО-ХИТРОМУ ДІЗНАЛИСЯ РОЗМІР ОБРУЧКИ»

- По суті, все найважливіше я тут і знайшов, - відповідає Юрій. - Ця війна дала мені родину. Я завжди жив сам, у мене нікого не було. А зараз – є сім’я, друзі, побратими. Ми з Надею ще не одружені, але плануємо.

- Пропозицію мені зробив на Жованці, – посміхається Надія.

- Але потім загинули Май, Футболіст… Не було коли одружуватися…

- Хлопці красиво все зробили, – Надя залюбки згадує той день.

- Всі були задіяні, – каже Юра. - Вісім чоловік, - він також відчутно радіє тому, що все вдалося. І навіть починає посміхатися. Що, кажуть, неможливо зазвичай побачити…

- Я готувалася до дня народження, - говорить наречена. - Не звертала уваги на те, що хлопці щось там шепочуться. Виявляється, Юрко довго збирав гроші на обручку. Від держави нам приходило по п’ятсот гривень на місяць – така була допомога добровольцям від Івано-Франківської області. В один прекрасний вечір мене розвели – корочок від пляшки обрізали і приміряли мені на пальці. «Надя, в тебе пальці товсті, не мішають стріляти?» - хихотіли хлопці. А я повелася, не розуміла, що то вони цілу спецоперацію провертають. Запихала пальці в той корок.

- А я потім тричі їздив по обручку. Все не те мені здавалося, міняв безкінечно, - додає Юрко. – Надя вже думала, що я когось маю в Торецьку…

- А що я могла подумати? Відколи ми познайомилися на війні, постійно разом. А тут - їде кудись. У якихсь  справах. Що за справи щодня можуть бути у нього у мирному Торецьку? Та ще й зі мною три дні не говорив. Що це таке? Думала: певно, вже на день народження скаже, що крапка нашим стосункам. Ну добре, - вирішила, - почекаю. А це він набирався сміливості, щоб зробити мені пропозицію.

Перший тост «Кока-коли» випили за моє здоров’я, другий за друзів, третій, як водиться, – за загиблих. А на четвертий Юра піднімається. Ну, думаю, про любов буде говорити. А він несе голубу лілію. А я обожнюю лілії. Голубу - особливо. Де він аж там знайшов саме таку квітку? Я обняла, поцілувала Юрка, та й сідаю. Але всі встають, включають романтичну музику. Хтось знімає на телефон. Я не розумію, що відбувається, а Юрко стає на одне коліно і каже: «Виходь за мене!» Я розплакалася, як дура, і сказала «так». А потім загинув Май… Позаминулого літа на Жованці все прилітало… Гаряче було. Футболіст мав бути у нас свідком. І він загинув. Тепер Фугас… Треба рік чекати.

- Після втрати Мая та Футболіста ми на якийсь час перестали працювати, - додає Юрій. - Нас берегли, дали час оговтатися... Але ми завжди були гарячими, готовими іти хоч чорту в зуби. Втрати мали лише від снайперів – саме так загинули Шах і Діллі.

«МИ ЗНОВУ ПОВЕРТАЄМОСЯ НА ВІЙНУ. ЦЕ НАША РОБОТА І НАШ ВИБІР, ЯКИЙ МИ ЗРОБИЛИ ШІСТЬ РОКІВ ТОМУ»

- Мій дідусь помер у 96 років. Ми якраз на Пісках були, - продовжує Надія. - Не встигала ніяк з ним попрощатися. Коли я приїжджала з війни, завжди розпитував мене, цікавився, дивувався, як поводять себе росіяни: «Ми ж з ними їли з однієї тарілки. В голові мені все це не вкладається». Він мені сказав: «Історію, Надю, писала не держава, а ми». Ось і ми зараз пишемо свою історію. Мені 40 років. І я відчуваю, що тільки починаю жити.

Коли я проходила підготовку з бельгійцями, дізналася, що у них парамедик не може працювати, якщо не має підготовки з військової психології. Парамедик має вміти розпізнати захворювання своїх бійців навіть за жестами. Мене це страшенно зацікавило, і я почала це вивчати. Тепер придивляюся до наших хлопців більш уважно, особливо, коли вони їдять. Кожна хвороба дає свій жест. Торкання носа чи чола, потягування, червоніння після гарячої їжі, - все це має значення. Потім почала вивчати для себе мову жестів і читання по губах. На виході на відстані п’ятдесяти метрів можна зрозуміти, про що сепари говорять хоча б приблизно. Чи вони тебе побачили, чи ще ні, чим зайняті, що планують. Навіть коли ми нікуди не ідемо, немає у нас операцій, сиджу в інтернеті, щось вивчаю. Я цим всім живу.

-Зараз ми знову повертаємося на війну, - підсумовує Юрко. – Це наша робота і наш вибір, який ми зробили шість років тому. І маємо завершити розпочате перемогою. Тільки так.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ