Зінаїда Тимофіївна Кутузова з Дубна — інвалід першої групи, вона не бачить кольорів, сама нитку в голку не заселить, але вишиває. Жінці довелося пережити чимало, та міцна духом, добра душею волинянка не хилилася під ударами долі. І зараз знаходить у собі сили для рукотворного дива, що приносить радістьй іншим...
Зінаїда Тимофіївна Кутузова з Дубна — інвалід першої групи, вона не бачить кольорів, сама нитку в голку не заселить, але вишиває. Жінці довелося пережити чимало, та міцна духом, добра душею волинянка не хилилася під ударами долі. І зараз знаходить у собі сили для рукотворного дива, що приносить радістьй іншим.
Василь ЯНОШІ
МАЄ ДВА ІМЕНІІ ТРОЄ МАТЕРІВ Рідних батьків пані Зінаїда не пам’ятає. Мала два місяці, коли їх — Михайла та Юлію Марчуків — сталінські сатрапи запроторили в концтабір, де подружжя загинуло. Дівчинку вдочерили кияни Соколови. Названа мати Галина Степанівна була лікарем, батько Федір Михайлович працював майстром на славнозвісному «Арсеналі». Добре ставились до прийомної дочки, неміцної здоров’ям (у десять років дівчинка виглядала п’ятирічною), щоліта возили її в Житомирську область, до своїх батьків, аби оздоровити. Там, у селі Сижки над Тетеревом, і застала їх війна. Глава сім’ї зодяг солдатську форму, і смертельна заметіль вже не випустила його з чорних страшних обіймів. Мати залишилась у Києві, німці змусили її працювати в концтаборі. Маленьку Женю (таким було її перше ім’я) знову забрали дідусь і бабуся на Житомирщину і цим врятували. Бо саму Галину Степанівну фашисти розстріляли за допомогу підпільникам. Отак вдруге дівчинка зосталась сиріткою. У приміському селі Сижки водила Женя дружбу з ровесниками, зокрема, з єврейських родин. Коли окупанти зігнали іудеїв у гетто, туди потрапила і вона. Шефство над нею взяв одинокий старенький, колишній професор Ізя Розенблюм. Якогось дня привели на край яру на розстріл, професор встиг штовхнути дівчинку в яму перед тим, як кулі скосили приречених. Пізно вночі напівживу налякану Женю знайшла незнайома жінка. Вдома сказала, що буде звати її ім’ям своєї дочки, яка загинула під колесами фашистської вантажівки. Отак завдяки Уляні Іванівні Канафоровій вона, ставши Зінаїдою, отримала третю матір. Та безрадісне дитинство колишньої киянки ніяк не закінчувалося. Канафорову за зв’язок із партизанами (чоловік її Тимофій Андрійович перебував у лісі) вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Забрали з нею і Женю—Зіну. У горезвісному Бухенвальді дітей поселили в окремому бараці, над ними проводили якісь досліди. Відтоді на тілі Зінаїди Тимофіївни лишились позначки. Юні в’язні були схожі на привидів — з голодними, вічно сумними очима, кам’яними, безрадісними обличчями. Фашистські нелюди знайшли малоліткам «роботу»: вигрібати попіл із печей, де спалювали приречених. Був і табір у Людвіфелді. Ті ж зневага, знущання, холод і голод. Перед приходом військ американців фашисти замінували концтабір, встигли навіть смертоносний газ пустити. Але доля розпорядилась так, що Уляна Іванівна вдруге врятувала дочку, відтягнувши її, уже непритомну, в безпечне місце. Під час розмінування території сталася біда: осколок влучив дівчинці в голову.
І ВИШИТЕ ЖИТТЯНА РУШНИКОВІ Повернулись вчорашні в’язні в Україну. Село Сижки зруйноване — куди подітися? Пригадали, що дід Петро в юності був економом на Дубенщині. Тому вирішили поїхати туди. Глава сім’ї Тимофій Андрійович влаштувався столяром у районній рембуддільниці, знайшлась робота і для дружини. Житло отримали. Зіна, переросток, стала четвертокласницею, після п’ятого класу перейшла у вечірню школу. Далі закінчила Дубенське медичне училище, працювала фельдшером у Душанбе. Та мусила з Таджикистану повернутись додому: стали неабияк очі турбувати. Два роки лікувалась в Одеському інституті очних хвороб, навіть академік Володимир Філатов її оглядав, але не міг зарадити біді, осколок витягнути не вдалося. Важко було звикатись із думкою, що потемнів навколишній світ. Жити не хотілося. Та поруч знаходились вірні друзі, не дали впасти духом, зневіритись. А життя тривало. Виховала дочку й сина, дочекалася внуків. Знаходила відраду... у вишиванні. Не відразу наловчилась зав’язувати вузлики, а потім і це освоїла. Мусить просити допомоги зі сторони, коли треба добирати відповідних кольорів нитки. Дехто веде щоденник, де фіксує найголовніші події життя:Зінаїда Тимофіївна розмістила їх на... рушнику, передавши значущі етапи власного життєпису червоними і чорними нитками. Познайомився і я зі своєрідним «щоденником» пенсіонерки, слухав її схвильований коментар, переконувавсь, що і в 76 вона хоче бути корисною сім’ї, людям. — Бачите внизу візерунок? То символічне народження дитини, якій випало так багато пережити. Червоні хрестики — то любов трьох матерів, а чорні — муки їх, бо легко нічого не дається. А далі йде сіра широка смуга. Нею зафіксоване моє обпалене війною стражденне життя. Далі на рушнику простелились три дороги, різними кольорами прокладені. Пані Зінаїда розшифровує їх: — Червоні хрестики — то народження моїх діток. Дякую Всевишньому за те, що дав мені пізнати радість материнства, що долі дочки і сина кращі від моєї. Вдалося потрудитися мені медсестрою в одній із міських шкіл, поки діти вчились. Михайло закінчив Київський університет, нині доктор економічних наук, працює у Луцькому держуніверситеті імені Лесі Українки, Світлана теж здобула вищу освіту, трудиться медиком у рідному місті. Вже внуки вчаться у вищих учбових закладах. Вишивальниця звертає увагу на останній рядок хрестиків, що виконані також червоними нитками: «Це означає, що життя моє має закінчитись у радості і спокої». А ще запримітив цікаву деталь. На багатьох рушниках, що вийшли з-під рук Зінаїди Тимофіївни, щире побажання: «На щастя, на здоров’я». Та й кольори тут веселі. Вишивки незрячої дубенчанки демонструвались на багатьох виставках, шість її робіт є навіть у далекій Канаді. А під час вікопомних подій у столиці Зінаїда Тимофіївна на помаранчевому шарфі вишила слова: «Так! Ющенко!» Хоче надіслати його Президентові.
