Гадаємо, Ольгу Герасим’юк представляти не треба. По упізнаваності вона не поступається першим особам держави, не кажучи вже про деякі партійні і блочні списки. Її телепроекти "Проти ночі", "Версії", інтерв’ю з відомими людьми, а особливо програма "Без табу", завоювали величезну популярність у телеглядачів України і визнання у колег-журналістів. Нині вона генеральний продюсер телеканалу "1+1", але на Волині перебувала як член команди виборчого блоку "Наша Україна", де вона на почесному четвертому номері у списку до Верховної Ради України
Володимир ЛИС
– Ольго Володимирівно, деякі політики кажуть, що журналісти, як співаки і спортсмени, не здатні до законотворчості. А як ви вважаєте? – По-перше, журналісти, співаки і спортсмени — люди з різних сфер діяльності і я дуже з цієї причини не змішувала б їх до однієї купи. Журналісти у Верховній Раді — не новина. Є журналісти і в російській Думі чи Європарламенті. Журналісти мають справу з усіма проблемами суспільства. Я займаюся соціальною журналістикою багато років, та, власне, всю свою професійну практику. Я мала чимало справ, пов’язаних із захистом прав людини, із соціальним захистом. Отож, для мене політична діяльність і соціальна журналістика поєднуються дуже легко і просто. Я буду і депутатом захищати людей, людські долі, як робила це на телебаченні. – Чи плануєте поєднувати політику, роботу в парламенті й журналістику? – Я буду й далі займатися журналістикою. Передача, якою я займалася вже п’ять років, “Без табу” — це вже, по суті, не передача, а цілий соціальний інститут. Люди вже звикли звертатися до нас не для того, щоб з’явитися на екрані, а щоб відчути підтримку, те, що твоє життя потрібне. Є болючі драми, які пов’язані якраз з тим, як влаштоване життя в нашій державі. Люди звикли звертатися до нас за допомогою. І залишити своїх глядачів без такої надії я ніяк не можу. Ми ж крім того, що їх показували, після передачі відстоювали їх права у міністерствах, інших установах, ходили по прокуратурах, судах. І прийшовши в парламент, я сподіваюся ефективніше вирішувати ці людські проблеми. Я буду лобіювати ті закони, які пов’язані з правами людини, з її гідністю, гідним, людським становищем у нашому суспільстві. – Чи є для вас ідеал жінки-політика? Кого взяли б собі за приклад? – Ідеалів, до яких би я прагнула, не маю. Але жінки в політиці показали себе знаково. Згадати хоча б Маргарет Тетчер, яку спочатку в її суспільстві не любили, але яка змогла для цього суспільства так багато зробити. Потужна особистість Хілларі Клінтон. Роль жінок у політиці визначна і я (посміхається) хочу її примножити. – Що в першу чергу хотіли б зробити у парламенті? – Є кілька напрямків, над якими я працюю. Я небайдужа, навіть хвора проблемою свободи слова. Тут ми не те що не починали, ми тільки проголосили свободу слова. Ми отримали цю свободу з приходом нової влади. Тепер маємо навчитися з нею жити. І я хочу пояснити, що є свобода слова, якщо її не плутати із вседозволеністю, із приниженням людської гідності. Я боротимуся за таку свободу слова, яка справді робила б людину вільною. А про захист прав людини я вже говорила. Ось цим я й займатимуся в першу чергу. – Хто найчастіше на вас подає в суд? – Мені вже не раз після “Без табу” доводилося відстоювати себе і канал в суді. Й кожен раз ми вигравали. Ми готуємось дуже серйозно. Переважно позиваються правоохоронні органи. Зараз є така справа з чоловіком чеченської національності, з Полтавської області, якого викрала місцева міліція, посадили в літак і відправили в Росію. Де його заарештували, били, хоч він не мав жодного відношення до чеченських подій і приїхав в Україну ще до них. А все тому, що не дав хабара. Корупція в правоохоронних органах залишається. – Це міліція Луценка? – Це міліція, до якої прийшов міністром Луценко. Ми ще не “наробили” нових міліціонерів. Немає реформи і в судовій системі, і в прокуратурі, з ними у нас ті ж проблеми. Ми ще тільки почали зупиняти маховик, який розганяли п’ятнадцять років. – Але уряд Тимошенко встановив великі гроші керівникам цих органів, в т. ч. судів, сподіваючись, що їхня духовність зросте на кілька порядків... – Уряд Тимошенко підняв і високопосадовцям зарплати, і тепер треба відповідати людям на запитання: а чому ці отримують так багато, а наша зарплата така куца? Треба було починати з реформи цієї системи, бо старі високопосадовці високоморальними не стануть за будь-якої зарплати. – Поширена думка, що відомих людей партії і блоки використовують як свого роду знамена. Що ви на це скажете? – Мене як знамено використати неможливо, тому що моє обличчя ніколи не продається ні за які гроші. Я ніколи не збиралася йти в політику. Але коли відбувся Майдан, коли прийшов Президент Ющенко, за якого я голосувала і щиро хотіла, щоб він переміг, після перемоги я залишилася з ним душею, не розраховуючи ні на посади, ні нагороди. У мене була надія, що нарешті ми починаємо жити в тій країні, про яку мріяли, про яку віками співали свої тужливі пісні. Я побачила, що нарешті прийшла людина — культурна, освічена, українець. Ідеї Президента, які я чула від нього, були мені дуже близькі. Коли мені “Наша Україна” зробила таку пропозицію, я не довго думала, бо, проживши цей рік, я зрозуміла, що сьогодні, як ніколи, потрібна підтримка цьому курсові. Те, що я зараз кажу людям, я говорила в останні роки і в програмі “Без табу”. Я нічого не міняла в своїх текстах і думках. Я позапартійна, але “Наша Україна” — це моя сила, ідеї, які мені близькі. – У ваших передачах були і волинські сюжети. Яке ваше враження від волинян? – У “Без табу” було кілька історій про волинян, і чим волиняни мене сколихнули, то це якоюсь особливою силою свого духу. Неймовірною силою. Я тоді думала — недаремно, напевно, історія цього краю славна своїми історичними подіями, боротьбою за волю України. Одна історія мене особливо схвилювала. У вас тут жив такий маленький чоловік, у Камінь-Каширському районі, його Василем звали... – Про нього й наша “Волинь” писала... – Він був настільки світлим, так вразив тоді аудиторію. Коли вони приїжджали до Києва, його дружина була знову вагітна, вони чекали третю дитину. Всі вражені — такий маленький чоловік і велика красива жінка, яка могла його на руках підняти. Ми бачили — вони такі щасливі й це було дуже радісно спостерігати. А вразив він всіх тим, що в нього не виявилося ніякого комплексу меншовартості, він був справжнім чоловіком, який заробляв на свою родину, хоч вважався інвалідом. Він не скиглив. І помер через те, що простудився , таксуючи, заробляючи на свою родину. Це була історія великого протистояння злій долі, це була історія перемоги. Перемоги справжньої людини, волинянина, українця.
