Вісімнадцятирічний лучанин, студент Гуманітарного університету Олексій приїхав у село Зміїнець, аби пограбувати будинок, який запримітив заздалегідь. Там в той час була лише вісімдесятирічна бабуся. Кухонним ножем він завдав їй шість важких поранень й, прихопивши гроші та деякі речі, на маршрутному таксі зник із села...
Вісімнадцятирічний лучанин, студент Гуманітарного університету Олексій приїхав у село Зміїнець, аби пограбувати будинок, який запримітив заздалегідь. Там в той час була лише вісімдесятирічна бабуся. Кухонним ножем він завдав їй шість важких поранень й, прихопивши гроші та деякі речі, на маршрутному таксі зник із села...
Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО
СОБАКА СЛІД ВЗЯВ Й ЗАГУБИВ Микола Вербицький того дня прийшов з роботи на обід, як завжди, о першій годині. Проживав він у селі Зміїнець разом з вісімдесятирічною матір’ю Катериною у власному будинку. Двоповерховий будинок був обгороджений цегляним парканом. Завжди, коли поспішав вранці на роботу, металеву хвіртку замикав. Мати все одно не виходила за межі свого подвір’я, бо в такому віці навіть до сусідів нелегко перейти. Цього ж дня залишив хвіртку незамкненою, бо мали прийти майстри, які доробляли ремонт у квартирі. Вербицький відхилив хвіртку, зайшов на своє подвір’я. Мати знала, коли син приходить, й завжди зустрічала його біля будинку. Цього разу її чомусь не було. Вирішив, що порається у хліві. Покликав, проте ніхто не відгукнувся. Відімкнув вхідні двері власним ключем. – Мамо! — погукав ще раз. Знову тиша. «Невже побрела до сусідів? Але чого?» — подумав й переступив поріг. Почув чи то стогін, чи якесь хрипіння. Подивився у той бік і закам’янів. Мати лежала неподалік дверей на підлозі. Підбіг до неї. Вирішив, що їй стало чомусь погано, але побачив на підлозі кров. Поряд лежав закривавлений кухонний ніж. Нахилився над нею. Мати була жива, хоча дихала дуже важко. – Що сталося? — запитав. – Мене порізали... — відповіла ледве чутно. – Хто? – Молодий хлопець... Розпитувати ще про щось не було ні часу, ні можливості. Вербицький кинувся на вулицю. Побачив сусіда. – Не знаєте, Цибульська вдома? — запитав. – Здається, є. Приїхала, напевне, на обід. А що сталося? – Матері дуже погано. Олеся Цибульська працювала лікарем-кардіологом в Луцькій районній лікарні. Була також сусідкою Вербицького. Микола почав голосно її кликати. Лікар у цей час у себе на кухні обідала з чоловіком. Почула, що її хтось кличе. Вибігла й побачила сусідів. – Що сталося? — запитала. – Ходімо швидше до мене! — гукнув Вербицький. — Мати вмирає. Хтось порізав її. Коли всі зайшли в коридор, бабуся, як і раніше, нерухомо лежала на підлозі. Лікар її про щось запитала, але вона нічого не відповіла, тільки голосніш застогнала. Цибульська загорнула білизну. На спині побачила закривавлену рану. Різану рану помітила також на грудях. У крові були й руки. — Треба викликати «швидку допомогу», — сказала Цибульська. — У неї стан досить важкий, можливо, потрібна термінова операція. Автомобіль з червоним хрестом приїхав через кілька хвилин й повіз бабусю в обласну лікарню. Поїхала туди й Цибульська. Там поранену одразу поклали на операційний стіл, бо все тіло її було у численних різаних ранах: пошкоджений хребет, груди, ліва легеня, ліве передпліччя, права рука. Тим більше, що вона вже втратила чимало крові. Її життя висіло, як кажуть, на волосинці. Незабаром у Зміїнець прибули й працівники міліції із службовим собакою. Оглянули кімнати. Крім коридору, виявили кров на підлозі першого й другого поверхів, на сходах, що ведуть на другий поверх, на стіні та дверях. Собака одразу взяв слід злочинця. Вискочив з коридора й кинувся до хвіртки, пробіг вздовж дороги два десятки метрів й зупинився. Покрутився на місці, обнюхуючи землю, потім сів й почав винуватими очима дивитися на кінолога. Працівники міліції все зрозуміли. – Собака втратив слід, — сказав один із них. — Саме на цьому місці, без сумніву, злочинець сів на якийсь транспорт, що проїжджав дорогою, найвірогідніше — на маршрутку.
ДЗВІНОК ДО ОДИНОКОЇ БАБУСІ Дзвінок пролунав різко й вимогливо. Бабуся Катерина, котра поралася в кімнаті на першому поверсі, здивовано повернула голову в бік вхідних дверей. «Хто дзвонить в таку пору? — подумала. — Син не так давно пішов на роботу. Прийде лише на обід. Та й свій ключ має». Дзвінок пролунав знову. Бабуся підійшла до дверей. – Хто там? — запитала. – Відчиніть, то Олексій. Хочу забрати свій інструмент. Ми у вас недавно ремонт у квартирі робили, — почулося з-за дверей. – А хіба ви його не забрали? – Ні... Він лежить десь там у кімнаті на другому поверсі. Господиня відчинила двері. На порозі стояв зовсім молодий хлопець. Пригадала, що саме він ремонтував квартиру ще з одним значно старшим чоловіком. Хлопець, не поспішаючи, зняв черевики, поставив їх збоку біля дверей й лише в шкарпетках мовчки почав підніматися сходами, котрі вели в кімнати на другому поверсі. Господиня почалапала за ним. Доки вилізла наверх, хлопець уже пірнув в одну з кімнат, в яку саме, не помітила. «Зараз знайде свій інструмент та й вийде», — подумала й стала біля вікна, вглядаючись крізь шибу на подвір’я. Коли Олексій підійшов до Катерини, вона навіть не почула, бо той був лише в шкарпетках й підкрався, мов кішка. – Кажи, стара, де гроші? — несподівано поряд почула його голос. Бабуся обернулася. Біля неї стояв хлопець, тримаючи в руці кухонний ніж. Не знала, що робити. Тікати було пізно. Та й не втечеш від молодого. Єдине зрозуміла, що відчинила двері грабіжнику. – Де гроші, показуй? — знову запитав. – Які гроші? — Катерина зробила вигляд, що не зрозуміла, чого той хоче. — У мене ніяких грошей немає. – А де ховає гроші син? – Не знаю. Шукай сам. – Зараз знайду! — грабіжник замахнувся ножем і всадив їй у спину. Ножа одразу витяг з рани. Катерина впала на підлогу. – Кажи, де гроші, бо вб’ю! — брудно вилаявся бандит. – Не вбивай. Я справді не знаю, де синові гроші, і чи вони у нього є, — простогнала господиня. Бандит присів, почав махати ножем перед її очима. Катерина, затуляючись, підставляла під лезо руки. Він поранив їй ліву руку й плече, потім вдарив у груди. Бабуся одразу затихла й впала на сходи. Злочинець зрозумів, що вона мертва, кинув ножа на сходи й почав нишпорити по кімнатах. Поспішав, бо у квартиру у будь-яку мить міг хтось зайти, в тому числі і син господині. В одній з кімнат, у шафі, знайшов шкіряний гаманець. У ньому лежали польські злоти і гривні. Там же побачив золотий хрестик та золоті запонки до краватки. Поклав у кишеню два наручних годинники. В іншій шафі прихопив два фотоапарати, подарунковий набір склянок, з тумбочки витяг диктофон. Все склав у целофановий пакет, котрий мав із собою. Грабіжник почав спускатися сходами на перший поверх. Випадково зачепив ногою кухонного ножа й поранив собі два пальці, бо ж був без черевик. Вилаявся й зі злості пожбурив його вниз. Тільки тепер помітив, що там, біля вхідних дверей, нерухомо лежить і закривавлена господиня. Зрозумів, що вона ще жива і якось доповзла зі сходів до дверей, там і знепритомніла. Злочинець кинувся в одну з кімнат на першому поверсі. Але понишпорити там не встиг, бо почув гуркіт автомобіля й вирішив, що до будинку під’їхав син господині. Вхопив тільки пляшку коньяку та пляшку горілки, поклав їх в пакет й кинувся до виходу. На подвір’ї нікого не було. Замкнув вхідні двері, аби завчасно ніхто не виявив помираючу бабусю, ключ поклав у кишеню й вийшов до дороги.
ВІД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ Стояти біля будинку було небезпечно. Його міг хтось запримітити, й злочинець рушив понад дорогою. Пройшов зо два десятки кроків й почув гуркіт автомобіля. Озирнувся. Їхало маршрутне таксі. Підняв руку. – Вам куди? — запитав водій, загальмувавши. – У Луцьк. На вулиці Ковельській Олексій вийшов з маршрутки й спустився на луг до Стиру. Там сумку з краденими речами заховав у кущах. Йти з нею містом було небезпечно. Вирішив, що забере її пізніше. Свої закривавлені шкарпетки викинув у річку й рушив додому. Працівники міліції того ж дня розшукали бандита. Надто багато доказів він залишив у двоповерховому будинку села Зміїнець. Ним виявився вісімнадцятирічний лучанин Олексій Гущенко, котрий проживав на вулиці Даньшина й навчався заочно в гуманітарному університеті. Ніде не працював. Правда, часом із своїм дядьком ремонтували людям квартири. Саме так він потрапив і в село Зміїнець до Миколи Вербицького. Видивився, де й що у господаря лежить. Тоді й вирішив його обікрасти. Проти Гущенка прокуратура порушила кримінальну справу. Діватися не було куди, й він під час слідства про все розповів. Підтвердив, що мав намір убити вісімдесятирічну жінку, бо розумів, що вона його впізнала й розповість синові, хто їх обікрав. Не добив її в коридорі, коли побачив, що ще дихає, бо мусив тікати, але замкнув двері, щоб ніхто у квартиру випадково не зайшов й не надав пораненій необхідної допомоги. Вважав, що без такої допомоги вона швидко помре... Виявляється, поповнити свої кишені грошима з допомогою крадіжок Олексій намагався не вперше. Ще будучи школярем, проник через вікно в перукарню на вулиці Кравчука, викрав звідти гроші, перукарську машинку, інші речі. Тоді Луцький міськрайонний суд засудив злодія на три роки позбавлення волі, але врахував його молодість й надав іспитовий строк, аби хлопець обміркував свій ганебний вчинок і виправився. На користь це не пішло. За розум не взявся. І ось тепер вчинив черговий, уже важкий злочин. Аби применшити свою вину, Олексій на суді почав спростовувати те, про що говорив під час слідства. Доводив, що раніше сам себе мусив оговорити, бо його били в міліції, й підписав все те, що вони хотіли. Стару жінку вбивати не мав наміру. Ножем її вдарив тільки один раз у спину. Звідки взялося ще п’ять ран, не знає. – Напевне, вона сама себе поранила, коли спускалася сходами на перший поверх. А там лежав кухонний ніж, який я кинув. Ось і наткнулась на нього, так само, як і я, — доводив цілком серйозно. Виявляється, різані рани грудей, шиї, рук, передпліччя, легені бабуся сама собі заподіяла. З такою ж дивною логікою мати злочинця Світлана Гущенко захищала його під час суду: – Я не вірю, що такий страшний злочин вчинив мій син. У нього слабкий характер, і він не зважився б убити людину. Потреби в грошах у нього також не було. Вдома відносний матеріальний достаток. Світлана Гущенко працює на відповідальній посаді, вона заступник голови обкому профспілки будівельних установ і організацій, а тому, безперечно, мала можливість і нагодувати, і вдягнути власного сина. Потреби красти в нього справді не було. Проте жінка одразу ж забула, що говорила перед тим, й несподівано повернула розмову зовсім в інший бік: – У сім’ї було важке матеріальне становище, бо я заборгувала двісті євро, тому це й штовхнуло Олексія на злочин. Проте я горджуся, що у мене такий син. Він мені допомагає. Я його всьому навчила, однак не навчила захищатися від людей. Але ж не від людей треба вчити захищатися, а від хижаків, бандитів, злодіїв, п’яниць. Стара бабуся не мала сили й не вміла захистити себе від грабіжника і бандита, тому він і пошматував її тіло ножем. Вижила вона лише завдяки швидким і професійним діям лікарів. Отож, гордитися Світлані Гущенко сином-бандитом, та ще й привселюдно заявляти про це не варто. Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області розцінила бандитський вчинок Олексія Гущенка зовсім по-іншому й засудила його на чотирнадцять років позбавлення волі. Все належне йому майно буде конфісковано. Крім того, з нього стягнуть на користь потерпілих понад шістнадцять тисяч матеріальних і моральних збитків. Верховний суд України вирок залишив без змін. Цілком правильну характеристику дала бандиту й бабуся Катерина, котра після дев’яносто дев’яти днів лікування сказала: – Це не людина, а звір... Таких справді варто тримати тільки в клітці...
