Він починав з простого агронома у колгоспі. Потім був головою сільської ради, очолював колективне господарство “Прикордонник”...
Він починав з простого агронома у колгоспі. Потім був головою сільської ради, очолював колективне господарство “Прикордонник”. З 1992 року став представником Президента в Любомльському районі, а згодом - головою райдержадміністрації. Із березня 2004-ого Володимир Михайлович Склянчук – директор Волинського інституту агропромислового виробництва, керівник регіонального Центру з наукового забезпечення агропромислового комплексу області, автор дев’ятнадцяти наукових праць. Його не раз нагороджували почесними грамотами, відомчими медалями, а ще – орденами Української православної церкви Святого Рівноапостольного князя Володимира другого і третього ступенів
Олена ДУДКЕВИЧ
- Володимире Михайловичу, з якими здобутками ви зустрічаєте свій піввіковий ювілей? - Життя так склалось, що обирати щось серйозно самому не доводилось. Судіть самі: на першу агрономічну посаду – направили; на посаду голови колгоспу (а мені тоді було лише двадцять три роки) рекомендував райком партії, а фактично – призначили; представником Президента я не просився – затвердили; директором Інституту агропромислового виробництва пішов по переводу. Але я на долю не ображаюсь. Мої здобутки і прорахунки можуть оцінити люди, з якими я працював. Єдине, що можу сказати: доводилось бувати в різних ситуаціях, але мені ніколи не кричали “Геть!”. Щодо особистого, то, Богу дякувати, живі батьки, які, як і брат із сестрами, в усьому мене підтримують. Маю працьовиту дружину Антоніну, яка очолює районний архів, і сина Михайлика – учня Любомльської школи №3. Я їх дуже люблю і пишаюсь ними. До речі, син непогано навчається. Нещодавно став кандидатом в майстри спорту з дзюдо. Багатства не нажив, але є вірні друзі, велика родина, а це – найбільше багатство. Маю досвід в науці, власноруч вирощений сад... - Тривалий час ви очолювали райдержадміністрацію. Що можете розповісти про той період? - Так, дванадцять років я очолював виконавчу владу Любомльського району. Як згадаю ті часи, коли заборгованість по заробітній платі працівникам бюджетної сфери, пенсіях, соціальних допомогах сягала семи-восьми місяців, то й сьогодні мороз по спині пробігає. Це ж треба було щодня виїжджати в колективи, села і пояснювати причини боргів, потім просити потерпіти і при цьому належно працювати. Хотілося провести газифікацію – не вдалося, райлікарню теж не добудували. Причина – кошти, а вірніше, їх відсутність. Поряд з тим були й приємні моменти. Будувались школи (села Куснище, Крушинець, Рівне), ФАПи, дороги, млини, в Ягодині відкрився пункт перестановки коліс, зміцнили матеріально-технічну базу “Водоканалу”. У багатьох сільських радах створили комунгоспи, розвинулось підприємництво. Цей період, хоч і був дуже напруженим, але став великою школою життя. - Чи швидко вам вдалось адаптуватись в новій іпостасі? З якими проблемами стикнулись у перший період роботи? - Відразу зайнявся кадрами, потім наукою, економікою. У деяких питаннях швидко зорієнтувався, але є такі, що й сьогодні продовжую вивчати. Чому так? Бо коли мене переводили на цю посаду, я вже знав, куди йду. Тому не дуже здивувався, коли в інституті виявились величезні фінансові борги, коли побачив, що до зубожіння доведені окремі дослідні господарства. Практика показала, що в мене така доля – посилають працювати туди, де медом і не пахне. Це було і в колгоспі, і в район прийшов у непростий час, та й інститут ледве животів. Може, тому, що в понеділок народився? - Село нині потерпає від безгрошів’я. Ваш інститут, який покликаний працювати на розвиток сільськогосподарської науки, очевидно, теж це відчуває. - Проблем багато, але якнайшвидше треба вирішити дві. Перша – фундаментальне зміцнення матеріально-технічної та науково-експериментальної бази, зокрема, придбання нової грунтообробної і зернозбиральної техніки. Друга – комплектація лабораторій інституту сучасними приладами, оргтехнікою, обладнанням. І на це грошей дійсно бракує. Дослідним господарствам потрібні значні кошти на програми селекції в рослинництві і тваринництві. - Над чим сьогодні працює ваша наукова установа? Маєте чим похвалитись? - Ми забезпечуємо науковий супровід агропромислового виробництва області. В інституті працює 125 чоловік. Наші селекціонери вивели три сорти озимого жита, п’ять сортів ярого ячменю і чотири сорти кормового жовтого люпину, три сорти озимого тритикале. Найбільше досягнення селекціонерів у тваринництві – виведення волинської м’ясної породи великої рогатої худоби, поголів’я якої збільшується не тільки на Волині. Наші співробітники розробили довгострокову програму підвищення родючості грунтів, освоюють ресурсозберігаючі системи землеробства, зокрема, по вирощуванню зернових, картоплі, цукрових буряків, льону, кормових культур, по виробництву м’яса, молока. Інститут разом з підпорядкованими йому дослідними господарствами забезпечує елітним насінням сільгоспвиробників різних форм власності. - Що, на вашу думку, потрібно сьогодні селу найперше, щоб воно вийшло з кризового стану? - Для початку я назву кілька цифр. За 1990-2004 роки з карти України зникло 234 села, що становить 8,6 відсотка загальної кількості. За цей період державні інвестиції на соціальний розвиток сільських населених пунктів скоротились у 14,5 раза. Оплата праці у сільському господарстві є найнижчою серед усіх галузей. Як результат, маємо нинішні показники виробництва і факт перетворення аграрної галузі в малоприбутковий сировинний придаток промислового сектора. Тому назріла гостра необхідність ввести квоту (державне замовлення) на виробництво сільськогосподарської продукції для господарств всіх форм власності, удосконалити інфраструктуру аграрного ринку і запровадити гарантовані ціни на сільгосппродукцію. Час вже забезпечити дотування на рівні європейських стандартів, відновити довготермінове кредитування з мінімальними процентами за користування, навести порядок у використанні землі (адже понад тридцять відсотків орних земель не засівається). Існує серйозна проблема із технікою, тому треба налагодити випуск вітчизняної сільгосптехніки відповідно до потреб галузі і за доступними цінами. Звичайно ж, на належний рівень слід піднести роль аграрної науки. Тобто варто не просто проголосити Рік села, а зробити так, щоб село зайняло пріоритетне місце в державній політиці. - Є такий вислів: якщо ви не займетесь політикою, політика займеться вами. Як нині Володимир Склянчук ставиться до політики? - Я – безпартійний. Після виходу з комуністичної в жодній партії не був. Політикою займався, бо це було пов’язано з посадою, альтернативи не було. Зрозумів, що більше бруду, ніж у політиці, не буває ніде. Коли сьогодні з’явився вибір – займатись нею чи ні – я зупинився на останньому. Тому участі у цих виборах я теж не беру. Як буде далі – життя покаже. Воно часто вносить свої корективи. - У кожного з нас є свої плани і задуми. Скажіть, що з того, чого ви прагнули, так і не вдалося досягнути, і чого ще маєте надію досягнути? - Що не вдалося? Ви знаєте, п’ятдесят років збігли так швидко, що подумки ці питання ставиш собі рідко, бо здається, що вирішення їх іще попереду. Мрію, як кажуть, вивести в люди сина, надіюсь зайняти достойне місце в науці і завжди мати постійну підтримку рідних, друзів і колег по роботі.
