Споглядаючи стерильну чистоту й ідеальний порядок, ми навіть засумнівалися, чи у цих стінах коли-небудь перебували тварини? Але наш гід розповів, що провозять племінних коней із Росії та Білорусі, що довелося навіть повертати живий вантаж — коней із Казахстану, через порушення правил утримання тварин у дорозі...
Валентина ШТИНЬКО
Закінчення. Початок у «Волині» за 14 і 16 березня
ЧИ МОЖЕ ГРАМ АНТИБІОТИКА ЗІПСУВАТИ БОЧКУ МЕДУ? Адрес передового досвіду для нас, українців, багато. Один із них — це, безперечно, пункт ветеринарного контролю на прикордонному переході Мядінінкай. Тут журналісти покірно перевдяглися у білі одноразові халати, шапочки й бахіли і рушили вслід за начальником прикордонного ветеринарного контролю ЛР Донатасом Йонаускасом оглядати його стерильно чисте й впорядковане господарство вартістю приблизно два мільйони євро. Половина цих коштів були надані Євросоюзом. Литва має 12 прикордонних ветпунктів, які обладнані й працюють відповідно до європейських вимог. Той, на якому ми побували, — найбільший, відкритий у 2001 році. Через нього можна цілодобово провозити всі вантажі — і продукцію тваринництва, й живих тварин. Тут працює вісім ветлікарів, при потребі проводяться необхідні лабораторні аналізи. Є морозильні автокамери, в яких уміщається фура з вантажем. За вимогами Євросоюзу, за добу до прибуття сюди має надійти факс про надходження вантажу. Споглядаючи стерильну чистоту й ідеальний порядок, ми навіть засумнівалися, чи у цих стінах коли-небудь перебували тварини? Але наш гід розповів, що провозять племінних коней із Росії та Білорусі, що довелося навіть повертати живий вантаж — коней із Казахстану, через порушення правил утримання тварин у дорозі. А ось вантажі з України через цей пункт практично не проходять, бо у нас нема підприємств, котрі б мали європейський сертифікат. Був випадок, коли з України завезли велику партію меду, але в ньому виявили антибіотик хлоранфениколь, який за європейськими нормами ні в якому разі не може потрапляти в їжу людей. Потім його виявили і в сухому обезжиреному молоці для годівлі худоби, то й ці поставки довелося припинити. На наше запитання, чи не могло статися так, що та велика партія меду вигулькнула потім на українських базарах за вельми привабливою ціною, головний лікар пункту Егідіус Трунца пояснив, що бути такого не може. Бо за правилами Євросоюзу неякісний товар обов’язково утилізується, при цьому за утилізацію мусить платити або господар, або одержувач вантажу. Можливо, й не варто було б так докладно описувати всі тонкощі ветеринарного контролю вантажів на межі Євросоюзу, коли б не одна обставина: йдеться насамперед про якість продукції. А вона у нас до євростандартів, м’яко кажучи, ще не дотягує. І, можливо, причини «м’ясо-молочної війни з Росією» слід шукати не стільки чи не тільки на кримських маяках, а й у ветеринарних лабораторіях? Але говорити про це якось незручно, непатріотично... А яким має бути підприємство із отим самим європейським сертифікатом, нам також продемонстрували. Втім, м’ясопереробне підприємство «Біовела», що у с.Даукштос Вільнюського повіту, отримало право експортувати свою продукцію в країни Європи ще задовго до того, як Литва стала членом Євросоюзу. Коли ми їхали на «Біовелу», один із колег-журналістів сказав, що на м’ясокомбінат він не піде, бо після таких відвідин у нього надовго пропадає апетит до м’ясних страв. Але то, вочевидь, після відвідин наших рідних м’ясокомбінатів. А на «Біовелі» ми побачили ту ж стерильну чистоту, порядок, неухильне дотримання технологій, виготовлення продукції лише «під замовлення», тому вона не лежить на складах. Щодоби її виробляють 90 тонн, з них 15 відсотків відправляють до Швеції, Італії, Ірландії, Австрії та інших країн. Ветеринарний інспектор Єляна Кішкене з гордістю розповідала, що їх продукція — а це близько 150 сортів ковбас, сосисок, бочків, сала, буженини і навіть такого специфічного делікатесу, як копчені свинячі вуха — щорічно отримує по кілька медалей на багатьох конкурсах, у тому числі й на «Агробалті». Тому, коли після екскурсії нам запропонували скуштувати зразки продукції — ми це зробили з великим задоволенням.
«ДЕРЕВО ВИРОСТЕ ТОДІ, КОЛИ ЙОГО ПОСАДИШ» Графік нашого перебування у Литві був дуже щільний. Борис Петрович Климчук та його дипломатична команда потурбувалися про те, щоб ми якомога більше побачили, зустрілися з фахівцями, почерпнули досвіду й поінформували наших читачів, слухачів, глядачів саме з тих проблем, які особливо актуальні на Волині: структура та робота лісового господарства, деревообробка, переробка відходів, виробництво біопалива, робота геотермальних підприємств, котельні з економайзером та багато іншого, у чому литовці значно просунулися вперед. Тому чимало з того, що хотілося б побачити, відчути у країні, з якою нас єднає чимало спільного в історичному минулому, зокрема, й пам’ятки її історії, довелося споглядати переважно з вікна автобуса. Але зустріч у Посольстві України з Надзвичайним і Повноважним Послом, яка відбулася вже пізно ввечері на наше прохання, дещо розрізнені ланки вражень з’єднала у єдиний щільний ланцюжок. Так, мандруючи Литвою, ми не помітили розкішних «царських сіл», яких так багато можна побачити у нас, хоча загалом країна будується, дороги не були запруджені дорогими авто. Від Бориса Петровича ж почули: литовці дуже раціональні. Тут усе дуже скромно, бо серйозний бізнес не передбачає непродуктивних витрат. Тому ніхто не купує у першу чергу шестисотий «Мерседес». У Литві є багаті люди, але у них не прийнято виставляти свої статки напоказ і ображати, принижувати тих, хто почувається гірше. Люди живуть, рахуючи копійку. Це нас відрізняє, це впадає у вічі. Середня зарплата у Литві — 460 доларів. У Латвії — трохи менша, в Естонії — трохи вища. З усіх прибалтійських країн Литва за рівнем цін — найдешевша. Звісно, цікавило журналістів і те, як ведеться нашому землякові у новій, дипломатичній іпостасі. — Наприкінці лютого у мене кругла дата,— відповів Надзвичайний і Повноважний Посол.— Рівно два роки, як я приїхав у Литву і вручив вірчі грамоти, це вже половину терміну відпрацював. Я щасливий, що отримав призначення саме в цю країну, мені вдалося чимало зробити, щось піднести на новий рівень. Не випадково пан Адамкус разом із польським президентом паном Кваснєвським брали участь у переговорах під час відомих подій, які увійшли в історію як «Помаранчева революція». Литовці — наші добрі адвокати, лоббісти у справах НАТО та Євросоюзу. Це накладає обов’язки. Не можна розчаровувати своїх партнерів. Багато речей ми робимо поза дипломатичними протоколами. Минулий рік був роком литовських інвестицій в Україну. Два роки тому ця країна стала членом НАТО і членом Євросоюзу. Ми теж можемо пройти цей шлях, як прибалти. Але його легше здолати, якщо проводирі знають, куди йти і куди вести. Тут також є «ліві» й «праві», але в одному вони єдині: у спрямованості зовнішньої політики. Нам про таке залишається лише мріяти. Тут популістам не вірять. А у нас тільки й чути: «Дайте мені владу і я завтра все зроблю!». Громадянське суспільство мусить існувати не від виборів до виборів, а повсякчас. Подивіться на поведінку еліти. Ми ще не навчилися не перетворювати вибори у знаряддя знищення один одного. Мене дуже тривожить така невиправдана напруга напередодні виборів і неконтрольовані, невідстежені гроші, які у них задіяні. Тут такого нема. За таке карають. Тут усе декларують, у тому числі — бізнес своїх родичів. І платять податки. Цікавило журналістів і те, чи не збирається Борис Петрович застосувати набутий досвід в Україні, зокрема, на Волині. Які плани на майбутнє? На це Борис Петрович відповів: — Я сьогодні знаю більше, ніж два роки тому. У мене є перевага: мене не цікавить влада, як така. Я її мав. Я заробив собі пенсію і міг би спокійно сидіти десь на пасіці, міг би, зрештою, дописати кандидатську дисертацію... Але мене цікавить процес... З одного боку, мені подобається ця служба, мені тут комфортно. Я не кар’єрний дипломат, мабуть, роблю помилки, але й бачу результати своєї діяльності. Мені за них не соромно. А з іншого боку — треба робити в Україні домашнє завдання. Тому плани мої дуже прості: якщо люди повірять, проголосують, то, можливо, повернуся. Якщо ні — буду працювати далі. Я і тоді не чіплявся за владу, але я знаю: дерево виросте тоді, коли його посадиш. Наші надмірні очікування чуда нам дуже шкодять. А чуда не буває. Є робота. Найгірше — це синдром опущених рук.
