ЧИ НЕ ВИБЕРЕМО МИ ЗА НОВОЮ СИСТЕМОЮ «КОТА В МІШКУ»?

Донедавна разом з рейтингами учасників передвиборних перегонів нас інформували про їхні видатки на передвиборну агітацію. Відверто кажучи, навіть ці офіційні цифри вражають. Але реально — це лише поверхня фінансового потоку, який ллється і згорає в передвиборній політичній печі. З рекламних бігбордів, яких не злічити, на нас з любов’ю дивляться вожді, кричать програми партій і блоків, зміст яких зводиться до протилежних понять: так — не так, туди — не туди, правильно — неправильно і т.д. Між іншим, один такий щит коштує немало-небагато: тисячу зелених.

Зашкалює попит на папір, партії масово вдарились у друкування газет, буклетів, афіш, листівок, календарів, сувенірів з партійними емблемами. Б’ють рекорди штучно роздуті і безплатно розповсюджувані передвиборні тиражі партійних газет. Завирувало життя в обласних організаціях партій — вони теж друкують свої часописи. Всі канали заполонила дорога передвиборна телереклама.
Ніхто ніколи, мабуть, не підрахує скільки коштів згорить у передвиборному горнилі. Дивно, але це якось не викликає обурення у виборців чи кандидатів, бо щодо останніх явно порушується конституційна рівність про надання їм ефірного часу чи газетної площі. Адже у кого грошей вагонами, його рекламі — зелена вулиця. А виборця укоськали, привчили, що гроші олігарха, поцуплені у держави, у того ж виборця, це вже власність олігарха. Насправді це гроші народні. Тепер же, маючи фінанси, він купує за них любов виборця і можливість не тільки повернути витрати, а й відмити, примножити свій капітал. Депутатство стало шалено прибутковим видом бізнесу, що охороняється законом про недоторканність.
З часу першої депутатської каденції правила передвиборної гри докорінно змінилися. Нині законодавці, лідери партій вирішили, що їм вигідніше вести боротьбу за любов виборця у колективному вимірі. Як любити, то не окремих особистостей, а скопом — весь партійний колгосп чи общак. Бо ж в оптовій партії товару в блискучій дорогій упаковці, добре розрекламованого легко заховати недоброякісний, а то й смердючий, збути його.
Ще з минулих президентських виборів у моєму під’їзді зберігся напис: «Зеку — ні!» Його ніхто не стер, не замалював. Я не сподівався, що зміст його знов стане гостро актуальним, попереджатиме про реальну загрозу моїй державі, у творенні якої мені пощастило брати конкретну участь. Бо в партійних общаках, які рвуться до вищої і місцевої влади, вже сотні зеків і потенційних кандидатів на право носити смугасту спецформу і спати на нарах. В українському політикумі виникло нове явище: напівкримінальний клан став партією з нахрапистою ідеологією. Україна, якою вони нібито переймаються, яка їх годує, насправді для них годівниця, предмет дерибану.
Саме оці партійні общаки, маючи мішки кримінального капіталу, під фарисейськими лозунгами («вже завтра ваше життя стане кращим») мають реальні шанси прийти до влади, писати для нас закони, де єдиним виміром моралі, оцінки людини, державних, національних інтересів є гроші і право сильнішого. Це не страшилка для слабких нервами, а прикра реальність, що може призвести до непоправного. Гірко те, що це може допомогти зробити частина нашого суспільства, зазомбованого, заляканого, підкупленого кримінально-олігархічною, проросійською мафією. В основному за наші ж гроші. Отоді бізнес, кримінал і влада будуть не те, що єдині, а зростуться в одне чудовисько-спрут.
Не рятують від цього й запевнення влади, що самі вибори будуть чесними і прозорими. Але ж про яку чесність можна говорити, якщо відбір кандидатів, передвиборна боротьба, агітація і пропаганда побудовані на нечесних принципах. Править його нахабство кримінальний капітал і в цих умовах ідеї та особистості, в яких має невідкладну потребу держава і нація, пріоритету не мають. У нормальному цивілізованому суспільстві партії, які ризикнули б включити у виборчі списки людей з кримінальним минулим, брудним капіталом, низьким моральним, інтелектуальним рівнем, антидержавними, антинаціональними закликами, чекає миттєва політична смерть. Ну, а підтримка такої людини чи партії церквою взагалі б виглядала нонсенсом.
Як учасник виборчих перегонів до Верховної Ради першого скликання, можу засвідчити, що з того часу якість відбору претендентів на звання народного депутата не те, що поліпшилась, — навпаки. Безперечно, і тоді ще немало пройшло за старою партноменклатурною системою, але й багато тих, кому справді повірив народ. Тоді обирали особу, а тепер «кота в мішку» в особі партії чи блоку. Єдиними витратами у мене, як кандидата, була вартість бензину, витраченого для власного автомобіля при поїздках на зустрічі з виборцями округу.
Вже на минулих виборах до Верховної Ради половина виборців голосувала за «кота в мішку» або за тих, хто б при мажоритарній системі пролетів, мов фанера над Парижем. Тепер виокремити недостойників із списку при голосуванні неможливо. Деякі регіони можуть взагалі не мати свого представництва у парламенті. Безпартійному, а тим більше людині без солідного капіталу «проїзд» у парламент закритий.
Що ж сталось, чому ми прийшли до життя такого? Всім відомий афоризм: революцію роблять романтики, її плодами користуються негідники. Перший демократичний парламент незалежної України попри його політичний двоколір з кожним роком ставав досвідченішим, дієздатнішим. Проголошено Декларацію про Державний суверенітет, Акт Незалежності, затверджені державні символи, Гімн, гривня, підготовлено і всенародно обговорено проект Конституції, прийнята низка державотворчих законів і постанов, створено органи державної влади тощо. Та вже тоді антидержавницькі, антиукраїнські сили зовні і зсередини, новонароджені скоробагатьки розпочали шалену атаку на Верховну Раду, вбачаючи в ній головну перешкоду на шляху до дискредитації національної ідеї, швидкого збагачення. Приклад дав сам перший Президент Леонід Кравчук. Достойний розвиток наука розграбування країни набула при другому Леонідові — ставленику олігархів, корупціонерів і «старшого брата».
Не можна сказати, що Верховна Рада тоді не помічала цієї небезпеки, про це говорили, але з боку влади реакція була нульова. Майже рік відверто торпедувалось створення «Антимафії» — Комісії по боротьбі з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, секретарем якої мене обрали. Після одного чергового мого виступу щодо бездіяльності вищої влади в особі Президента і Кабміну в боротьбі з цим злом, в перерві між засіданнями мене взяв під руку колишній Генпрокурор Михайло Потебенько і порадив:
— Осторожнее, дорогой, на поворотах...
Він, безперечно, знав, що говорив. Бо масштаби організованої злочинності, корупції, дерибану державної власності набирали загрозливих форм. І те, що ми бачимо тепер, — дерибан національного багатства, корупцію, падіння моральних цінностей та інше зло — прийшло на нашу багатостраждальну землю, на жаль, за сприяння і співучасті розкладеної, збанкрутілої влади. Вона і до цих пір не очищена. Показовим є визнання нинішнього і колишнього високопоставленого чиновника, президента Центру ринкових реформ В. Ланового, знайомого мені особисто. Він стверджує, що українські чиновники завдяки корупції щорічно присвоюють 80—90 мільярдів гривень.
А там, де безконтрольно править капітал, неминучий обвал законодавства, права, моралі, бо він не визнає пріоритету ні людських, ні християнських цінностей. Я не прихильник вчення Маркса, хоч і довелось штудіювати, але його постулат: при 300 процентах прибутку немає такого злочину, на який би не пішов капітал, не тільки не застарів, а й одержав потужний розвиток. Кримінальні війни між кланами, вбивства, розквіт корупції, яка, мов ракова пухлина, пронизала суспільство і владу, цілі братські могили в Донецькій області тих, кого за переділ капіталу позбавили життя сильніші, нахабніші, підступніші, — хіба це не доказ?
Пригадую, трохи більше десяти років тому на сторінках цієї ж авторитетної газети, коли я торкався теми лібералізації тіньового капіталу (якого й зараз до 50 відсотків), стверджував: ми ще побачимо на державному рівні судово-правовий парадокс — дрібні злодії в тюрмах, а перед великими шапки скидають... Так воно і сталось.
Багато теоретиків, власть імущих навіть виправдовують таку злочинну практику, мотивуючи це необхідністю накопичення первісного капіталу. Мовляв, такий фактор мав місце чи не у всіх високорозвинутих країнах, навіть у наймогутнішій — США. Лукавите, панове. Накопичення там і справді було. Однак капітал носив національну прив’язку, не тікав за кордон, працював на свою державу. А скільки українського капіталу вивтікало за кордон, працює на інші держави, можливо, і проти України, відомо одному Богу.
Інтернаціональний капітал, глобалізація є для держави, нації міною уповільненої дії. Невидиме фінансове павутиння всесвітнього капіталу обплутує багато держав, в тому числі Україну. А координує потоки, програми сила, яку і у США можна назвати національною меншиною. Така ж ситуація і у нас, а особливо у національному складі наших народних слуг.
З авторства тих координаторів відбувся і перехід до ринкових відносин за монетаристською системою «шокової терапії» Фрідмена: життєздатний виживе, недієздатний відімре. Це призвело до швидкого збагачення невеликої купки спритників за рахунок мільйонів інших, поглибило і розширило соціальну прірву між купкою скоробагатьків і основною масою населення, при значних потенційних можливостях економіки відкинуло її далеко назад. Теорія українського економіста М. Туган-Барановського була зігнорована. Її взяв на озброєння Китай і тепер ми можемо порівняти результати. Китай створив 300 мільйонів робочих місць, ми втратили 10 мільйонів робочих місць кваліфікованої праці.
В інтересах великого приватного капіталу маліє роль держави, вона поволі усувається від управління економікою. Чесно кажучи, не поділяю радості від «успішного» продажу «Криворіжсталі», багатьох обленерго, нафтопереробних підприємств, інших заводів, об’єктів стратегічного значення, тим більш — землі... Чому ж продаються «кури», що несуть золоті «яйця», а не занепалі, нерентабельні підприємства? Чи не опинимося ми в ролі батька і сина, які доторгувались до того, що за свій товар вже й здачі нічим було давати? Збудемо надбане і будемо наймитами на своїй землі.
Великий капітал повинен працювати на державу, а не на захоплення влади над нею. Цей принцип відстоюють партії і блоки, стрижнем програми яких є національна ідея. Але їхню передвиборну програму ви рідко побачите на екрані. Отакий нонсенс: народ своєю працею і багатством спонсорував немало тих, кому його інтереси чужі. А вони викидають шалені гроші на наше охмурювання, аби лиш на один день, коли вони залежать від «лохів», чи пак електорату, збити нас з пантелику: «Полюбіть нас. За ваші мільйони. Ми хороші!»
Отож добре подумайте, за кого голосувати. Від нашого вибору залежить майбутнє країни.