Досі все йшло у них, як по маслу. Жодних перешкод ніхто їм не чинив, міліціонери були як ескорт у поїздках...
Продовження. Початок у «Волині» за 23 березня
Олександр НАГОРНИЙ
Досі все йшло у них, як по маслу. Жодних перешкод ніхто їм не чинив, міліціонери були як ескорт у поїздках. І треба ж такому трапитись, що найбільш пильними виявились не нотаріуси чи працівники агентства нерухомості, не ківерцівські чи луцькі міліціонери, а сусіди Юрія П., прості люди, не обтяжені службовими обов’язками. Ганна Стрельчик, Любов Іщенко та інші спостерегли, що їхній сусід кудись запропастився. Хотіли вже звертатися в міліцію. І ось коли навала циган та інших осіб нагрянула в їхній під’їзд і галасливо повідомила, що Юрій П. переїжджає на іншу квартиру, то дещо запідозрили. Викликана сусідами міліція опечатала квартиру. 14 листопада було призначено остаточну процедуру виселення. Цікаво, що, як пояснив Юрій П., ударна сила — Сергій, Руслан, Григорій Чудіки — в Луцьку зустрілися з тими ж Березнюком та Яремчуком, навіть вони підсіли до них в автомобіль. Уже згодом радилися й печалилися, як діяти, бо їх турбували опечатані двері. І ось тут, коли цигани зайшли в під’їзд разом з Юрієм П., сусіди викликали міліцію — приїхав “Беркут”. Грабіжники потягнули униз по сходах господаря, але одна із сусідок постаралася на другому поверсі впустити його в свою квартиру. Так прийшло визволення. Однак підстав для радощів не було, адже двокімнатна квартира була продана працівниці агентства нерухомості. Його змусили, як виявилось, підписати договір купівлі-продажу двокімнатної квартири на суму 7706 гривень. Ніяких грошей, іншу квартиру чи доплату він не отримав. А в паспорті Юрія П. з’явився запис, що він виписаний в смт Цумань, без назви вулиці, будинку. “Вовчий білет” виписали керівники відділення у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Луцького МВ УМВС України в області. Згодом відбувся суд за позовом Юрія П., оскільки він не погоджувався на узаконення грабежу. Суд, дослідивши наявні документи (нібито все робилося добровільно!), постановив виселити Юрія П. з двокімнатної квартири. На щастя, в зв’язку з розслідуванням кримінальної справи, про яку ми розповідаємо, на квартиру апеляційним судом області накладено арешт, і чоловік має змогу проживати в спадку батька (до речі, це був відомий в Луцьку лікар).
ЗЛАМАНІ ДОЛІ Випадок з Юрієм П., про який ми розповіли, дещо вирізняється серед інших, бо підготовка і процес заволодіння квартирою тривав досить довго. Хоча здебільшого угруповання діяло напористо і швидко. Цьому посприяло те, що у Ківерцівському районі були напоготові придбані розвалюхи, куди вкидали нещасних людей, але все ж ключову роль відігравав юрист за фахом Вадим Цехош. Цигани хвалились, що в них є “прокурор”, який швидко владнає справи в нотаріатах, обласному бюро технічної інвентаризації тощо. Вадим Цехош справді колись працював помічником прокурора міста Луцька. Набуті практичні знання та потрібні знайомства й давали змогу Цехошу узгоджувати всі питання, пов’язані з виготовленням паспортів, випискою і реєстрацією громадян, укладання договорів тощо, буквально за день—два, хоча відомо, як довго треба, наприклад, топтати стежку в БТІ й очікувати на документи. Усім іншим членам угруповання, чи залученим до нього, належало відшукувати, як вони казали, “самотніх старичків”, психологічно і фізично їх ламати і схиляти до підписування доручень та договорів. Чимало людей в попередні роки так і не звернулося з приводу грабежу в правоохоронні органи. Під час судового засідання молодий хлопець Андрій Вітрук як обвинувачений знаходився під вартою. А тим часом він сам колись став жертвою циганського свавілля. В 2003 році помер його дід, з яким він проживав на квартирі. Виникла заборгованість за комунальні послуги. Неповнолітній хлопчина їздив на роботу в Тернопільську область. І ось тут знайшлись “добрі люди”, ті ж Чудіки, які взяли його, так би мовити, на виховання. Йому пообіцяли купити квартиру в Ківерцях. Луцьке житло продали, пообіцявши дати йому автомобіль “Форд”, яким він буде керувати і мати свій бізнес. Поступово хлопця залучили до зовсім іншого “бізнесу”. І саме йому довірили стежити за Юрієм П. у Ківерцях, щоб той не зник. На досудовому слідстві він чесно розповів про всі походеньки і комбінації, в яких брав участь, але просив, щоб не проводили очних ставок з циганами, бо він їх боїться. На судовому засіданні від попередніх показів відмовлявся. Подібний бізнес пропонували і Василю Н. До нього на квартиру завітала Інна Блінова — з тієї ж згаданої родини, щоб “висловити співчуття з приводу смерті бабусі”. Згодом Інна Блінова та Руслан Чудік, які проживали разом, відвезли його в Ківерці, де за доброю чаркою запропонували спільний бізнес — “відкрити кіоск”. А для цього, звісно, потрібно було продати квартиру, яка не була ще приватизованою. І довірливий хлопець погодився. Надалі Василь Н. проживав у Руслана Чудіка в Ківерцях. Грошей — 6300 доларів — не отримав, спільного кіоску не нажили, іномарку справді купили, але зареєстрували її на Руслана, яку згодом продали. Василь Н. розповів, що ставлення до нього було як до раба. Зрештою, “бізнесмен” втік у Луцьк. Така ж доля — рабині — судилася і Галині Ж. А впала в око самотня і бідна жінка Анатолію Ковальчуку, котрий проживав неподалік і виконував вказівки Аксентія Чудіка. Він і почав “прощупувати”, чи не хоче вона продати або обміняти квартиру. Оскільки Галина Ж. була не проти, щоб обмінятися, звісно, з доплатою, то далі заволодіння квартири було справою, як мовиться, шахрайського мистецтва. Під тим приводом, що він допоможе розлучитись з чоловіком, який живе в Росії, Анатолій заволодів паспортом. Через кілька днів повідомив, що для розриву шлюбу треба 400 доларів та... будинкова книжка, хоча чоловік в ній не значився. Сусіди їй підказали, що “то циган, справа нечиста”. Спробувала забрати паспорт — не вийшло. Звернулася до дільничного інспектора — не допомогло. Від неї цілком закономірно ніяких несподіванок не очікували. Досить було циганові мовчки провести ребром долоні по шиї, як жінці ставало лячно. В Ківерцях, куди її завезли силою, полонянці забороняли виходити на вулицю. 19 вересня її з циганами відправили в село Корничі, що під Коломиєю Івано-Франківської області, де перебувала в тій же ролі рабині. І лише 12 грудня 2004 року їй вдалося втекти до сестри в Горохівський район. На той час уже її квартира в Луцьку була продана за 3700 доларів, згодом перепродана за п’ять тисяч доларів. Сім’я Людмили Л. погодилась обміняти квартиру на будинок в селі. До справи з обміном житла взялися член злочинної структури Валерій Містерович та юрист Вадим Цехош. Неприватизовану квартиру оцінили — начебто сумою 8 тисяч доларів, пообіцяли розрахуватись за комунальні борги — понад 1700 гривень, купити хату та доплатити шість тисяч доларів. Її вивезли в село Озеро Ківерцівського району, на що Людмила Л. дала згоду. Квартира Людмили Л. була продана за 81 тисячу гривень, а будинок в Озері куплений за 1800 доларів і не був на неї оформлений. Дали їй 300 доларів завдатку. Тоді ж в листопаді 2004 року було продано квартиру Олексія М. за 14350 доларів і виселено в с. Хопнів Ківерцівського району. На нього око поклав той же Валерій Містерович, який нібито випадково його зустрів, завів у бар, де нагодував і напоїв. Дуже йому співчував. Ще б пак: той жив один, дружина доглядає матір в Горохівському районі, паспорт загубив, кілька тисяч гривень заборгував за квартиру. Тож Містерович запросив його пожити, «порубати дрова» і відпочити в Ківерцях (ніби на курорті!), поселив в Аксентія Чудіка, де його пригощали різними наїдками та напоями. Олексія М. взяв під свою опіку той же Вадим Цехош, який залагодив усю документацію. Йому добродії пообіцяли, що отримає 6 тисяч доларів та ще й хату в селі. Мабуть, читачі звернули увагу, що квартири продавались напрочуд дешево. Звісно, відігравало роль те, що Цехош і компанія намагалися якнайшвидше провернути справу, а квартири були занедбані. Однак були і фіктивні договори, в яких не вказувалась справжня ціна.
