Житель села Полонка Луцького району Юрій того дня отримав пенсію. Разом з односельцем Олексієм пішли до пенсіонера додому. Там почали пиячити. До них згодом приєдналася співмешканка Олексія Люба. Всі напилися, як кажуть, до «зелених чортиків». Під вечір між ними виникла сварка та бійка. Господар хати жорстоко побив жінку. Від важких травм вона померла...
Житель села Полонка Луцького району Юрій того дня отримав пенсію. Разом з односельцем Олексієм пішли до пенсіонера додому. Там почали пиячити. До них згодом приєдналася співмешканка Олексія Люба. Всі напилися, як кажуть, до «зелених чортиків». Під вечір між ними виникла сварка та бійка. Господар хати жорстоко побив жінку. Від важких травм вона померла.
Віра КАЛИНОВСЬКА. Володимир КАЛИТЕНКО.
А РАНОК ПОЧИНАВСЯ ВЕСЕЛО... Юрій Винничук проживав у селі Полонка Луцького району. Того дня зайшов на пошту, щоб отримати пенсію. Тільки-но поклав гроші до кишені, як поряд побачив свого односельчанина Олексія Дмитрука. — А ти чого тут вештаєшся? — поцікавився Винничук. — Побачив тебе та й зрозумів, що прийшов за пенсією. А ти ж, коли гроші отримуєш, завжди друзям чарку ставиш, — відверто признався Дмитрук. — Ото й подумав, що мені першому пощастило. — Мабуть, що пощастило, — згодився Юрій. — Ходімо. Чоловіки пішли сільською вулицею до магазину. Там Винничук купив два буханці хліба. Потім зазирнули до знайомого. Той поставив пляшку самогонки. Перехилили втрьох. Господар більше не пропонував і непрошені гості залишили хату. На подвір’ї Винничук сказав: — Ходімо до мене. — Щось вдома маєш? — посміхнувся Дмитрук. — Звичайно, є... Винничук жив у двоповерховому цегляному будинку сам. З дружиною давно розлучився, мати померла. У його квартирі тепер часто збиралися сільські пияки. Юрій і сам любив добре випити, хоча незабаром уже мав відзначати сімдесятиріччя. Через кілька хвилин обоє були на подвір’ї у Винничука. Господар відімкнув двері: — Заходь, — кинув коротко. Односельчани вмостилися в одній з кімнат. Винничук підсунув до ліжка табуретку, поставив на неї літр самогону, положив закуску. Сам сів на ліжко, а гість вмостився поряд на стільці. Замиготіли склянки в руках. Здається, сиділи не дуже довго, а горілка зникла швидко, наче останній сніг під весняним сонцем. Коли несподівано в кімнату зайшла співмешканка Дмитрука Люба Яриз, горілки залишалося лише на денці пляшки. Люба також була вже напідпитку. Підсунула до чоловіків стілець і сіла поряд. У цій квартирі вони пили втрьох уже безліч разів. — Наливайте, — кивнула в бік пляшки. — Спізнилася... Там уже майже нічого немає, — сказав Олексій. — А, може, тобі вже й досить. — Знайдемо зараз, — заспокоїв господар і витяг ще пляшку. Вона також спорожніла досить швидко. Винничук піднявся, намацав у кишені гроші, простягнув Дмитруку: — Олексію, перебіжи до Ольги, принеси ще пляшку. Дмитрук повернувся від сусідки досить швидко. Приніс ще пляшку самогонки. Але пляшка зверху була замащена якимось брудом. — Що це ти приніс? Чому на пляшці стільки землі? Мабуть, падав, коли ніс? — похитуючись Юрій підсунув її до самого носа Олексія. — Занеси цю туди, де брав, і принеси не в болоті, а чисту. Та швидко! Через кілька хвилин на табуретці стояла інша пляшка самогону. Швидко, немов кинули за себе, розпили і цю. Всі вже були зовсім п’яні. Винничук знову нагадав про брудну пляшку, почав всіляко обзивати Дмитрука. Він часто, коли напивався, ставав причепливим і злим. — І чого ти, старий козел, до мене причепився? — не витерпів Олексій і огризнувся. — Краще на себе подивися, який ти? Винничук піднявся з ліжка й несподівано вдарив Олексія кулаком у лице. Той впав із стільця на підлогу. З носа пішла кров. Обтер її рукавом і кинувся до Юрія. Почали шарпатися, впали на підлогу. Господар вирвався і вибіг із хати, кинувся за допомогою до сусіда Сергія. — Пішли, Любо, додому. Нам тут більше немає чого робити, — наказав Олексій. Жінка не реагувала, сиділа із заплющеними очима і мовчала. Взяв її попід руки і посунув до дверей, бо сама не могла йти. Жінка була досить повна і він ледве виволік її на подвір’я. Поряд побачив Юрія і його сусіда Сергія. Сергій невідомо за що вдарив його кілька разів кулаком. Олексій впав й знепритомнів, а коли прийшов до тями, біля нього ні Юрія, ні Сергія уже не було. Де поділися, не знав. Підняти співмешканку, котра лежала на землі майже непритомна, не міг. Пішов до найближчої хати, взяв там двоколісний візок й повернувся до Люби. Витягнув її на візок, тільки почав везти, візок перекинувся. Ще двічі саджав її й знову намагався везти. Вона чомусь випадала з візка на землю. Зі злості вдарив співмешканку кілька разів ногою, тільки тепер помітив, що у візка немає другого колеса, тому він щоразу перекидався на бік разом із жінкою. Дмитро роздумував, що далі робити. Раптом побачив Винничука. Той стояв на сходах і посміхався. — Чого мучишся? Затягни її знову до мене у хату, нехай спить, а вранці прийдеш та й забереш, — уже досить миролюбно порадив Винничук. — Може, й правду кажеш, — погодився Дмитрук. — А де ти так довго був? — Двоє сусідок до мене приходили, покликали відзначити разом свято, то я випив ще й з ними пару чарок, — похвалився Юрій. — Яке свято? — здивувався Олексій. — Восьме березня, жіночий день... Невже забув? Дмитрук взяв співмешканку за руку й почав тягнути по сходах до дверей. Пальто чомусь чіплялося за сходи й задерлося аж до голови. Олексій стягнув його, аби не заважало. Коли затягнув жінку в коридор, був увесь мокрий, ніби щойно виліз з річки. Озирнувся, чекаючи, що йому допоможе Юрій. Того не було. Поволочив Любу сам у кімнату. На порозі тепер задерлося плаття. Стягнув і його разом із сорочкою. Зовсім голу, лише в гумових чоботях, поклав на підлозі неподалік ліжка, де, вже лежав господар. Винничук піднявся, розстелив на підлозі перину. Вдвох положили жінку, іншою периною накрили. — То я пішов додому, — важко видихнув Олексій. — Треба ще худобі дати їсти, бо вже темніє. Вранці зайду, заберу Любу.
ЧИ ЗАВЖДИ М’ЯКО НА ПУХОВІЙ ПЕРИНІ? Додому Дмитрук одразу не пішов. По дорозі забрів до односельчанина. Знав, що той має самогон, бо неодноразово брав у нього. Купив і цього разу пляшку. Вдома відкоркував її, і хоч був п’яний, випив половину, решту залишив, аби вранці було чим похмелитися співмешканці... Познайомився Олексій з Любою років двадцять тому на Донбасі. Як там опинилася Яриз, не відомо. Вона через деякий час запропонувала Олексію переїхати на Волинь. Сказала, що там, у селі Полонці, має свій будинок. Дмитрук погодився. Почали разом жити і господарювати. Дітей у них не було, можливо, тому документально і не оформили своє співжиття. Ще на Донбасі Яриз охоче прикладалась до чарки, як і Дмитрук. На Волині обоє не позбулися цієї звички. Вона все більше й більше затягала їх у болото. Олексій і Люба пиячили вдома вдвох. Доходило до того, що після пиятики у власній хаті він замикав її, аби не йшла до сусідів, не шукала ще самогонки, бо знав, що нап’ється до нестями. Але та вилазила через вікна. Розшукував її у когось з односельчан і привозив додому. Влітку — візком, взимку — санчатами... Так було і того весняного дня, коли Яриз знову напилася до нестями. Переночувавши вдома, Дмитрук вранці прийшов до Винничука. Вважав, що жінка вже протверезилася за ніч й тепер поведе її додому. Ступив на подвір’я Юрія й раптом побачив, що Люба нерухомо лежить на сходах біля вхідних дверей. Цілком роздягнена, лише в гумових чоботях. Пригадав, як тягнув її вчора з подвір’я у квартиру Юрія, як пізніше з неї познімав увесь одяг. Пам’ятав, як вкладав її на підлозі спати. Але як вона знову опинилася надворі? Вгледівшись, помітив, що все її тіло у синцях. На голові також синці і загусла кров. Жінка була мертва. Дмитрук смикнув за двері. Вони виявилися замкненими зсередини. Почав стукати у вікно. Через якусь хвилину почув голос Юрія: — Чого молотиш?.. Забирай свою бабу і тягни додому! — За що ти її так побив? — запитав Олексій. — Нікого я не бив!.. Забирайся з мого двору! — Відчини двері! — Немає тобі що робити у моїй хаті. Дмитрук побіг до сусіда й зателефонував у міліцію... Міліцейський автомобіль приїхав з Луцька і зупинився біля будинку Винничука. Працівники міліції оглянули труп, що так і лежав на сходах. Зайшли у квартиру. В усіх чотирьох кімнатах було брудно. Різний одяг, чоловічий та жіночий, взуття, пляшки з-під горілки, недоїдки та непомитий посуд валялися в усіх кімнатах на підлозі. Тут також лежали дві перини із плямами крові. Такі ж плями були у кімнаті та коридорі, на сходах біля трупа. — Що у вас тут трапилося? — запитав працівник міліції у Винничука. — Не знаю... Я прокинувся вранці і побачив усе те, що бачите й ви, — почав пояснювати господар. — У хаті хтось побував, коли я п’яний спав. Подивіться, он біля серванта тазик з водою. Вода у ньому рожева. Там змивали кров із рук. До будинку приїхала також «швидка допомога». Вона відвезла труп в обласне бюро судово-медичної експертизи. — Сідайте, поїдемо і ми, — сказав до Винничука та Дмитрука міліціонер. — Куди? — здивувався Винничук. — У відділ внутрішніх справ... Винничук довго робив вигляд, ніби не розуміє, що сталося в його будинку вночі. Перекручував факти, брехав, врешті-решт, сам заплутався у своїх вигадках, показах і «логіці». Виправдатися було важко. Надто багато фактів свідчили, що вбивство вчинив саме господар. Зрозумівши, що викрутитися не вдасться, розповів, як усе було насправді... Виявляється, коли Дмитрук пішов додому, Люба та Юрій заснули. Скільки спав Винничук, він точно сказати не міг. Прокинувся опівночі. Піднявся. Яриз спала гола, зсунувши перину на бік. Світло в кімнаті горіло, бо його ніхто звечора не вимкнув. Раптом Юрій помітив, що перина під жінкою мокра. Якась злість підкотилася під груди. Зіскочив з ліжка, почав бити жінку взутими ногами, бо коли звечора заснув, черевиків не знімав. Бив у голову і груди. Потім вхопив її за ноги і виволік з хати. Кинув на сходах і повернувся у кімнату. Чи була ще Яруз жива, коли волочив її на подвір’я, чи вмерла вже на сходах, не відомо. Судово-медична експертиза підтвердила, що 65-річна Любов Яруз мала важкий ступінь алкогольного сп’яніння, а померла від сильного удару ногою у праву скроню. Розуміючи, що за вбивство доведеться відповідати, Винничук спробував втекти, кілька днів десь переховувався. Його розшукали, і він опинився на лаві підсудних. Під час суду знову доводив, що не винний, а явку з повинною його, мовляв, змусили написати. Луцький міськрайонний суд призначив Юрію Винничуку покарання нижче нижчої межі — три роки позбавлення волі. З нього також буде стягнуто майже шість тисяч гривень матеріальних і моральних збитків. Призначаючи покарання, суд врахував всі пом’якшуючі обставини: вперше притягується до кримінальної відповідальності, має похилий вік, інвалідність, кілька серйозних хвороб. Проте підсудний навіть з таким покаранням не погодився і написав скаргу до Апеляційного суду області: «Прошу переглянути мою справу, бо вона цілком сфабрикована, мене били і змушували давати неправдиві покази. Суд не врахував, що я мав інсульт, два інфаркти, черепно-мозкову травму». Апеляційний суд області цілком справедливо вирок залишив без змін. Горілка знову зробила свою чорну справу. Вбила жінку, а старого діда потягла за грати. Обоє — хронічні алкоголіки, не прожили, а пропили своє життя, бо надто вже любили «зеленого змія».
