Петро Сергійович Храповецький усе життя, за власним висловом, служив тільки закону, так би мовити, його формі і змісту. При кожній зручній нагоді не стомлювався твердо і однозначно заявляти співрозмовникам: “Я хабарів ніколи не брав!”
Петро Сергійович Храповецький усе життя, за власним висловом, служив тільки закону, так би мовити, його формі і змісту. При кожній зручній нагоді не стомлювався твердо і однозначно заявляти друзям, родичам, сусідам і навіть незнайомим співрозмовникам: “Я хабарів ніколи не брав!” При цьому набирав повні груди повітря, червонів, бундючився і лихословив, картаючи сучасну корумповану владу і бездіяльність її силових структур. Він гордився собою і своєю біографією, адже після прокурорської служби пішов у відставку з погонами полковника внутрішньої служби на посаді начальника відділу управління з надзвичайних ситуацій. Мав десяток державних нагород і почесне звання “заслуженого юриста” за заслуги у зміцненні законності і боротьбі зі злочинністю. ... У той теплий липневий вечір він затримався на дачі. Спочатку підв’язував помідори, обривав пожовкле листя і поливав. Потім подрімав у зручному шезлонзі і вже коли зовсім смерклося, заїхав на автостоянку під відкритим небом біля свого житлового масиву. Його старенька, але ще досить пристойного вигляду вишнева “дев’ятка” повільно закотилась на свій 122-й номер, скрипнула гальмами і замовкла. Закрив дверцята, уважно оглянув колеса і стомлено потеліпався до воріт. Раптом перед ним виросли і перегородили дорогу два дебелі, широкоплечі парубки. Ліхтарі і прожектори знаходились у них за спиною, тому він не міг розгледіти їх обличчя, помітивши лише виразні квадратні підборіддя і коротко підстрижені голови. — Привєт, дєд, — тихо, але виразно поздоровкався вищий хлопець. — Здрастуйте, — ввічливо відповів пенсіонер і спробував знайти щілину між ними й машинами. — Не спіши, дєд, — м’яко і навіть дружелюбно сказав другий, нижчий і товщий парубок. — А в чому справа? — насторожився Храповецький. — Разговор єсть. — Який разговор? — Дєльний, — відрізав той же коренастий амбал і додав, — короче, дядя, тримай термосок і сто доларів на лєкарства. — На які лєкарства? — Які, які... ну що за придурь попався, ти що не хворів ні разу? Що, криша в тебе ніколи не злітала чи фазу в мозгах не перемикало?... Тримай! Лівою рукою він тицьнув старому важкий целофановий пакет, а правою — запхав в його нагрудну кишеньку піджака стодоларову купюру. Розгублений полковник заглянув в пластмасову торбу і ще більше знітився, розгледівши пляшку горілки, пиво, ковбасу, консерви. Він вже відчув щось небезпечне, але місячна пенсія у валютному еквіваленті і дармова горілка із закускою в руці затягнули його свідомість у вир глибокого сум’яття, яке не давало змоги нічого відповісти і ні від чого відмовитись. — Значить так, дєд, — уже владним командним тоном, що не допускав ніяких відмов, розрядив ситуацію високий амбал, — топаєш зараз прямо в будку до вахтьора і пригощаєш його горілкою з пивом. Знаєш його? — З-з-знаю. — Добре знаєш? — Д-д-добре. — Так вот, пока не вип’єш з ним всю пляшку, за ворота не виходиш. Поняв? — Поняв. А чому? — не втримався від наївного запитання Храповецький, але вже не заїкаючись. — Так треба. — Дивись мені, дядя, — додав другий, — гроші взяв, уговор прийняв, чуть що — підеш в расход. Запам’ятай, нас тут ніколи не було... Петро Сергійович слухняно кивнув головою й посунув до воріт, плутаючись у власних ногах і думках. — Привіт, Семенович. Випити хочеш? — запитав літнього охоронця і, не чекаючи відповіді, на ходу вигадав свою легенду. — Розумієш, моя придуркувата сьогодні вигнала мене з дому і обізвала “старим козлом” за те, що я вчора не виніс сміття з квартири. — І все, — засміявся сторож. — Ех, Петре Сергійовичу, мені б ваші проблеми... Випили по одній. Закусили. Після другої вахтер пропустив ще чийсь УАЗік, але шлагбаум після нього вже не опустив. Через кілька хвилин Храповецький краєм ока помітив , як повз них, тихо прошарудівши колесами, викотились за межі стоянки два величезних чорних джипа. “Якби мою машину вкрали, був би повний прикол”, — до самого ранку крутився у своєму ліжку Храповецький, відганяючи від себе дошкульні думки. *** А наступного дня до полковника у відставці зателефонували з міськвідділу міліції оперативники карного розшуку і попросили дозволу зустрітися. Вони дуже шанобливо розпитували Петра Сергійовича про нічну пиятику у сторожовій будці, беручи до уваги його колишні правоохоронні заслуги. Хазяїн пригостив молодих оперів міцним чаєм, співчутливо цікавився розкриттям важких злочинів у місті і дуже жалкував, що нічим не може допомогти: — Розумієте, я просто стомився і хотів розслабитися. Навіть не міг подумати, що на вахтера так подіють якихось сто грамів. А вдома мені зараз просто нема з ким випити... Потім він ще кілька разів телефонував до міськвідділу, цікавлячись розслідуванням цієї справи, яка лише поповнила цілу серію подібних і нерозкритих угонів. Віталій МУДРИК.
