35-річна лучанка Вероніка одного ранку приїхала в Ковель до свого 25-річного коханця Сергія. Добре випили. Почали роздумувати, де б зайнятися коханням. Вероніка повела його до знайомої бабусі. Втрьох випили ще й там...
35-річна лучанка Вероніка одного ранку приїхала в Ковель до свого 25-річного коханця Сергія. Добре випили. Почали роздумувати, де б зайнятися коханням. Вероніка повела його до знайомої бабусі. Втрьох випили ще й там. Вероніка та Сергій після цього вмостилися в іншій кімнаті на дивані. Бабуся почала їх виганяти з хати. Розлючені гості завдали їй кухонним ножем сімнадцять ран та ще й обікрали.
Петро ФІЛЮК, Володимир КАЛИТЕНКО
ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК У МІЛІЦІЮ Телефонний дзвінок пролунав несподівано, але вимогливо. Черговий Ковельського міського відділу внутрішніх справ підняв трубку. У понеділок та ще й зранку, порівняно з іншими днями, сюди не так часто телефонували, тому трохи здивувався. — Черговий слухає. — У нас сталося вбивство, — пролунав у трубці схвильований жіночий голос. — Де це у вас? — перепитав черговий. — На вулиці Гоголя, неподалік церкви... Приїжджайте... — Кого вбили? — Стару одиноку жінку, мою сусідку Ганну Зорю... Я випадково зайшла до неї на квартиру, а вона лежить мертва і вся в крові. — Чекайте, зараз приїдемо... Міліцейський автомобіль зупинився біля одноповерхового будинку. Працівники міліції зайшли в квартиру Ганни Зорі. Бабуся лежала в кімнаті на підлозі. Вдягнута була у нічну сорочку, на шиї висів хрестик. Кров червоніла не тільки на одязі, але й на підлозі. Поряд лежав закривавлений кухонний ніж. Труп оглянули. Нарахували на грудях та животі сімнадцять колото-різаних ран. — Завдати старій жінці стільки ран міг тільки психічно хворий бандит, — сказав один з працівників міліції. Труп відправили в морг. Працівники міліції оглянули також кухню та обидві кімнати. На столі в кухні стояла порожня пляшка з-під горілки, три склянки, банка з огірками, шматок хліба, кілька зварених картоплин. У кімнатах на підлозі валявся різний одяг, інші речі. Все було порозкидуване. Певне, вбивця у квартирі щось шукав. Правоохоронців зацікавила і кофта-безрукавка, котра лежала на дивані. Померлій вона не могла належати, бо зовсім не підходила за розмірами. — Можливо, участь у вбивстві брала жінка? — висловив хтось здогад. — Але чого б вона роздягалась у чужій квартирі й лишала тут свій одяг? — Поки що це таємниця, яку треба розгадати. Під час опитування сусідів дехто сказав, що бачив, як годині о десятій ранку з квартири Ганни Зорі виходило двоє — чоловік та жінка. Певне, поспішали, бо йшли швидко. Охарактеризували також, як невідомі виглядали та у що були вдягнуті... Злочинців затримали через кілька днів. Ними виявилися 25-річний ковельчанин Сергій Гришкевич та 35-річна Вероніка Марусенко. Особливо важко було знайти останню. Проживала вона без паспорта під вигаданим прізвищем Стефаненко, прописана ніде не була. У Луцьк приїхала до родичів. До цього мандрувала містами України, займалась крадіжками, пиячила, ніде не працювала, з чоловіком розлучилася, встигла побувати на лаві підсудних. Кофту, яку міліція виявила на дивані у хаті вбитої, забула Вероніка, коли втікала після скоєного злочину. Сергій Гришкевич також пиячив, мав конфлікт із законом, дружини не було, познайомився із Веронікою також за чаркою. Як кажуть у народі, яке їхало, таке й здибало. Проти Гришкевича та Марусенко прокуратура порушила кримінальну справу. На першому ж допиті обоє зізналися у скоєному злочині, детально розповіли, як розвивалися події того літнього ранку. Правда, кожен намагався применшити свою вину, особливо «старався» Гришкевич...
НЕПРОШЕНІ ГОСТІ ІЗ ПЛЯШКОЮ Ранок був теплий і сонячний. Вероніка вийшла з квартири знайомого, у якого не вперше ночувала. Зупинилася неподалік дев’ятиповерхового будинку. У її сумці лежала чвертка самогону. Стояла й роздумувала, де її випити. Несподівано хтось поклав руку на її плече. Обернулася й побачила ще одного коханця, з яким познайомилася два місяці тому, Сергія Гришкевича. — Ти звідки тут взявся? — зробила вигляд, що здивувалася. — Я в Ковелі живу, хіба не знаєш? А ось чому ти так рано з Луцька приїхала? — Справа є одна... — Така термінова? — Термінова... Але навіщо вона тобі? — байдуже махнула рукою. — Давай краще вип’ємо по сто грамів. — Невже щось маєш? — Чвертку самогонки. Купила тільки-но за два гривні. Вероніка й Сергій влаштувалися на лавочці й без склянок та закуски одразу проковтнули спиртне. — Добра самогонка, тільки мало, — зітхнула Вероніка. — Зараз купимо ще... У мене грошей трохи є, — похвалився Сергій. — Мені нічого для тебе не шкода. — Мені також... — Невже? Тоді я куплю пляшку та закуску. Вип’ємо. Шкода тільки, що тут немає де погратися у любов. — Знайдемо де, — впевнено сказала Вероніка.— У мене є знайома бабця Ганна. Має дві кімнати. На дивані у неї й пограємося. А, може, й переночуємо. Мені, як і тобі, поспішати нікуди. — А якщо вона нас не прийме? — завагався Гришкевич. — Прийме... Я не один раз у неї була. Добра жінка, а, крім того, й сама любить перехилити чарочку. Будинок Ганни Зорі був неподалік церкви. Коли Вероніка та Сергій ступили на подвір’я, назустріч вибіг пес й почав гавкати на прибулих. Бабуся впізнала Вероніку Марусенко. Взяла пса за ошийник, завела у хлів й там зачинила. — Ганно Степанівно, ми зайшли до вас розпити пляшку. Думаю, дозволите, — попередила Марусенко, переступивши поріг. — А це хто з тобою? — кивнула господиня на чоловіка. — Мій знайомий Сергій. Живе неподалік, працює ковалем на «Ковельсільмаші». — Сідайте на кухні та й пийте, — дозволила стара. Марусенко та Гришкевич вмостилися за столом, відкоркували пляшку, порізали сосиски. Господиня принесла хліба, квашених огірків, вареної картоплі. Сіла й сама біля гостей. Пляшка швидко порожніла. Коли самогонки вже лишалося на денці, Марусенко раптом сказала: — Ви допивайте, а я піду полежу на дивані, щось почуваю себе стомленою. Марусенко піднялася із стільця, кивнула головою Гришкевичу й пішла в іншу кімнату. Сергій налив самогонки у свою склянку, хотів решту вилити бабусі, але вона запротестувала: — З мене досить... Ти допивай, а я піду кота погодую. Десь бігає по двору. Для мене і кіт, і собака наче рідня, бо давно живу сама. Коли Зоря зникла за дверима, Сергій допив горілку й побрів у кімнату до Вероніки...
ВТЕЧА НА ЧЕРВОНІЙ ІНОМАРЦІ Ганна Зоря на подвір’ї пробула недовго. Погодувала кота, зазирнула у хлів, де сидів пес, й повернулась до хати. На кухні Сергія вже не було. Пляшка стояла на столі порожня. Зрозуміла, що чоловік допив самогон й пішов до Вероніки. Відхилила двері у кімнату. Гості лежали на дивані. Сергій цілував Вероніку й одночасно стягав з неї спідницю. Обоє були настільки захоплені, що не почули, як зайшла господиня. — Ви чим тут займаєтеся? Вважаєте, що в мене хата для розпусти? — почала сваритися Ганна. — Забирайтеся геть звідси! Гришкевич розчервонілий і злий підхопився з дивана, підскочив, як півень, до Зорі. — Ти думала, що ми тебе даремно пригощали? Хіба не знаєш, що за все треба платити? — закричав він охриплим від перепою голосом, вхопив стару жінку за одяг й кинув на підлогу. Вона впала біля дивана, застогнала, бо, певне, дуже вдарилася. Гришкевич вхопив із стола кухонний ніж із пластмасовою ручкою й завдав їй кілька ударів у груди та живіт. Жінка спочатку кричала, потім замовкла. Бандит кинув закривавленого ножа на підлогу, обернувся до Вероніки: — А ти чого стоїш? Бери ножа й всади його в бабу! Чи думаєш, що я сам за все буду відповідати? Перелякана Вероніка підняла з підлоги ножа й двічі чи тричі штрикнула бабусю, котра лежала. Бандит підбіг до відра з водою, попросив: — Полий мені на руки! Коли змив з рук кров, наказав: — А тепер шукай гроші! У баби вони повинні бути! — Обоє почали нишпорити по хаті. Марусенко знайшла чотириста гривень у книжці, яка лежала на тумбочці, простягнула Сергію. Той похапцем сховав гроші до кишені. — Все, пішли звідси, бо ще хтось нахопиться... Грошей у нас вистачить, щоб втекти до Луцька. Там десь у барі й посидимо. Бандит кинувся до виходу. За ним поспішила й Марусенко. Помітила дезодорант, прихопила і його. Біля міського ринку злочинці побачили червоного кольору іномарку. Підійшли до водія. — До Луцька не підвезете? — запитав Гришкевич. — Сідайте... — Скільки з нас візьмете? — поцікавилась Марусенко. — Сто двадцять гривень. Сергій витяг з кишені гроші, простяг водію... У Луцьку пасажири вийшли в центрі міста. — Нікому не розказуй про те, що сьогодні сталося, — попередив Гришкевич. — Або не надумай продати мене міліції, якщо нас, можливо, затримають. Цим ти себе все одно не вигородиш. — Про що ти говориш? — образилась Вероніка. У центрі Марусенко побачила знайомого цигана, котрий стояв з якоюсь жінкою. — Давай підійдемо до них, — запропонувала Вероніка. — Чого? — Разом у бар зайдемо. Той циган — щедра людина. У барі вчотирьох посиділи довгенько. Розходилися як справжні друзі. Коли циган уже зник, Гришкевич витяг гроші й почав рахувати. Несподівано запитав: — Ти знаєш, де проживає циган? — Ні... А навіщо він тобі? — Твій «щедрий» знайомий не тільки не заплатив за випивку і закуску, але ще й двісті гривень витяг у мене з кишені. Я помітив, що він весь час тулився до мене, але не зрозумів чому. Знервовані коханці купили ще пляшку горілки й подалися в парк. Там, біля Стиру на траві, зайнялися, нарешті, «любов’ю». Але вона виявилася занадто дорогою... За скоєння важкого злочину судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області засудила Сергія Гришкевича на десять років позбавлення волі, Вероніку Марусенко — на чотири роки. З Гришкевича також буде стягнуто на користь родичів померлої 4650 гривень матеріальної і моральної шкоди. Верховний суд України вирок залишив без змін...
