Щоб бабуся та мати не псували очей, онук і син викрали з дому дорогі закордонні телевізори й продали їх. Вчинили й чимало інших злочинів, бо потрібні були гроші. Згодом каялися, але було вже надто пізно...
Леонід МІЛІЩУК Володимир КАЛИТЕНКО
Щоб бабуся та мати не псували очей, онук і син викрали з дому дорогі закордонні телевізори й продали їх. Вчинили й чимало інших злочинів, бо потрібні були гроші. Згодом каялися, але було вже надто пізно.
НАВІЩО БАБУСІ ТЕЛЕВІЗОР? Ян Недбаєв прокинувся о десятій годині ранку. Дядько та бабуся, з якими проживав, уже кудись пішли. Хлопець вмився, поснідав, вмостився біля вікна, не знаючи, чим далі зайнятися. Сидів майже до обіду, перебираючи в думках різні можливі варіанти. Нарешті зупинився на одному — вирішив піти в бар “Ірина”, що на вулиці Винниченка, до гральних автоматів. Уже й вдягнувся, але згадав, що в кишені нема жодної гривні. Кинув очима по кімнаті, погляд затримався на телевізорі “Рейнфорд”, якого зовсім недавно купила бабуся. “А чому б не занести його в ломбард. Там отримаю пару сотень гривень, а коли розживуся грошима, заберу назад”,— вирішив. Роздумував недовго. Замотав телевізор у покривало й поніс до стоянки таксі, що була неподалік. Підійшов до іномарки коричневого кольору. — Підвезіть мене на вулицю Лесі Українки до ломбарду, що навпроти банку “Аваль”,— попросив водія, котрий сидів за кермом, чекаючи пасажирів... Через кілька хвилин Недбаєв був уже біля ломбарду, поніс телевізор у приміщення. — Хочу закласти телевізор, бо терміново гроші потрібні,— звернувся до молодої високої жінки. Вона оглянула “Рейнфорд”, попросила паспорт. — Телевізор не можемо взяти, бо вам ще немає вісімнадцяти років,— пояснила й повернула паспорт. — Уже майже вісімнадцять... Ян знову пішов до водія “Ауді”, що чекав біля автомобіля. — Не можу з вами розрахуватися... Не приймають телевізор, кажуть, що я неповнолітній. Може, ви до тієї жінки підійдете із своїм паспортом? Від таксиста жінка телевізор прийняла, дала йому триста гривень. Водій гроші віддав Недбаєву. Хлопець одразу з ним розрахувався, домовився, коли знову зустрінуться, й поспішив до гральних автоматів. Там розважався довго, програв сто п’ятдесят гривень. Відійшов від них розчарований і голодний. Замовив поїсти. Заплатив двадцять п’ять гривень. Повернувся додому на таксі. Неподалік будинку, де проживав, купив у кіоску пачку цигарок та пива. Коли порахував гроші, в кишені мало що залишилося... Тільки-но Недбаєв відчинив двері квартири, як бабуся запитала: — Де ти подів телевізор? — Заніс в одне місце,— повідомив Ян. — Куди? — Хіба тобі обов’язково все знати? — Коли повернеш? — Поверну, коли вважатиму за потрібне!— відповів досить грубо. За “Рейнфорд” бабуся заплатила більше тисячі гривень. Де взяла пенсіонерка гроші? Продала квартиру своєї матері, яку отримала за заповітом, й в магазині “Орбіта”, що в Луцьку на Київському майдані, вибрала гарний кольоровий телевізор. Бабуся ще про щось питала у внука, але той мовчки пішов до свого ліжка й ліг спати... Через кілька днів, як і домовились, Недбаєв зустрівся з водієм коричневого “Ауді”. “Рейнфорд” з ломбарду забрали. Але Ян не повернув його бабусі, а продав за шістсот гривень незнайомому чоловіку. У ломбард було повернуто триста дев’ять гривень, водію за використання його документів дав тридцять гривень. Решту витратив. Не стало ні телевізора, ні грошей. З дядьком та бабусею посварився й почав ночувати в якомусь підвальному приміщенні... Пізно ввечері Недбаєв прогулювався вулицею Рівненською. Коли проходив повз літнє кафе “Нива”, помітив незнайомого чоловіка років під тридцять. Він лежав нерухомо на лавочці. Біля нього нікого не було. Ян підійшов ближче й одразу зрозумів, що той дуже п’яний. Обшукав його кишені. Грошей там залишилося небагато. Зняв з руки кварцевий годинник, стягнув черевики. Це був лучанин Олег Товстобрюх. Він того вечора також повертався додому. Був напідпитку, але вирішив, що ще не добрав необхідної дози. Сів за стіл і замовив горілки. Спиртне швидко звалило його на лаву. Заснув, як убитий. Скільки проспав, не знав. Прокинувся від того, що відчув, як хтось стягає з нього черевики. Чоловік розплющив очі, щось нерозбірливо забелькотів, але чинити опір був нездатний. Ян все забрав й зник у темряві. Недбаєв не тільки обікрав свою бабусю, завдавши їй чималих збитків. Крім п’яного, що спав, він пограбував ще кількох лучан, забрав у них два мобільних телефони “Сіменс”, відеокамеру “Панасонік”, гроші. Всі речі, як правило, продавав...
ЗАПІЗНІЛЕ КАЯТТЯ Ян Недбаєв обікрав свою бабусю, а лучанин Віталій Крутеля разом із своїм спільником Максимом Іглінтовичем виніс із власної квартири телевізор “Самсунг”. Викрасти й продати телевізор хлопці домовилися давно, але все щось заважало. Того вівторка, близько дванадцятої години, Іглінтович навідався до Віталія на вулицю Загородню. Двері виявилися замкненими. Він постукав. До дверей підійшов Віталій. — Хто там?— запитав. — Відчиняй, це я, Максим! — Не можу, мати пішла на роботу, а мене замкнула. — А хіба ключа тобі не залишила? — Ні... Спробуй ти чимось відчинити двері. — Пальцем, чи що?— сердито кинув Максим. — Вийди до балкона, я тобі щось кину. Іглінтович вийшов на подвір’я, став під балконом. Віталій кинув другові велику канцелярську скрепку. Максим повернувся до дверей і почав нею длубатись у замку. Один поворот йому вдалося зробити, з другим нічого не виходило. — Не знаєш, коли твоя мати з роботи повернеться?— запитав Іглінтович. — Скоро має прийти. Я недавно до неї телефонував. — То спробуй ще ти від себе чимось поколупатися в замку, бо, як бачиш, часу в нас мало,— порадив Максим. Віталій знайшов невеличкого пильничка й хвилин через п’ять відчинив двері. Іглінтович зайшов у квартиру. — Де той телевізор?— кинув очима по кімнаті. — Он стоїть,— показав Віталій. Хлопці у спальні знайшли велику картонну коробку, запхали туди “Самсунг” й винесли його до під’їзду. Іглінтович побіг шукати таксі. Під’їхав до будинку через кілька хвилин. Завантажили телевізор. — А тепер куди?— запитав водій. — На Завокзальний ринок,— сказав Іглінтович... На Завокзальному ринку телевізор не продали, але зустріли знайомого Олега. Він сказав, що на 40-ому кварталі знає чоловіка Віктора, котрий збирається купувати телевізор. Всі разом поїхали туди, зайшли до нього на квартиру. Той оглянув телевізор й вирішив купити. — Скільки за нього хочете? — Коштує він дев’ятсот дев’яносто гривень, але ми віддамо дешевше,— сказав Іглінтович. Віктор запропонував шістдесят доларів. Хлопці погодилися. — А документи на нього є?— запитав покупець. — Звичайно... Завтра привеземо. Наступного дня Максим та Віталій документів не привезли. А під вечір до Віктора приїхали працівники міліції і забрали телевізор, бо він виявився краденим... Після сварки Іглінтовича з матір’ю, яка намагалася наставити вісімнадцятирічного сина на вірний шлях, він зник з дому. Якийсь час проживав у знайомої Світлани. Одного ранку, коли жінка прокинулася, квартиранта уже не було. Помітила, що вхідні двері чомусь напіввідчинені. Почала оглядати кімнати. Виявилося, що з квартири зникло чимало речей, в тому числі мобільний телефон “Моторола”, гірський велосипед “Сантана”, кілька дорогих вудочок, ключі від квартири, гроші. Всього майже на дві тисячі гривень. Як згодом з’ясувалося, Іглінтович того ранку повантажив усі речі на викрадений велосипед, вивіз їх на ринок й продав. Іглінтович та Недбаєв вчитися не мали бажання, до праці їх також не тягнуло. Ще будучи неповнолітніми, вирішили зайнятися крадіжками. Обидва вже судимі, правда, з іспитовим строком. Іспитовий строк не витримали. Знову взялися за старе. Вважали, що крадіжками легше роздобути гроші, ніж сумлінною працею. І помилились. Відомо, що кому один раз пощастило вкрасти, на цьому не зупиниться, знову вчинить злочин. Далі його вже тягнутиме до крадіжок, як магнітом. Народне прислів’я говорить: “Хатнього злодія не встережешся”. Воно й справді так. Але буває, що злодійська фортуна і його зраджує. Саме так сталося і в даному випадку. Злодії і грабіжники опинилися за гратами. Луцький міськрайонний суд позбавив волі Яна Недбаєва на чотири роки і один місяць. З нього мають бути стягнуті збитки, завдані потерпілим. Максима Іглінтовича засуджено на п’ять років і один місяць. Останній намагався обминути лаву підсудних, втік і десь переховувався. Було оголошено його розшук. Сховатися не вдалося. Наймолодшому Віталію Крутелі, котрий ще навчається в школі, суд дав можливість виправити свої кримінальні помилки й постановив закрити справу, хлопця передати під нагляд сім’ї. Якою дорогою всі вони підуть далі, залежатиме від них. Вони шукали легких доріг й, напевне, не знали, що в житті таких доріг немає. Вони тільки здаються легкими. А ступив на них, трішки пройшов й опинився у трясовині. А з неї не просто вибратися...
