Сьогодні почуття ще трепетніші, як 25 років тому, коли Ярослав і Вікторія йшли до шлюбу.
«Ти б погодилася стати матір’ю моїх дітей?»
Дім, де живе любов Таким незвичним було освідчення Ярослава Троця, який очолює Волинське обласне об’єднання церков Євангельських християн–баптистів, своїй майбутній дружині Вікторії. Сьогодні у них п’ятеро синів і стільки ж дочок
«Мене приваблювали дівчата, в душах яких була якась таємничість»
Вони познайомилися в 1992 році. Зустрілися в поїзді, яким віруюча молодь їхала з Луцька в Москву на зібрання представників вірян з усіх колишніх республік Союзу. Спочатку це було товаришування. Вони збиралися в колі друзів, говорили на різні теми. Звичайно, і біблійні. Так десь рік минув. А потім у Ярослава померла мати і, як сказала Вікторія, втративши дорогу людину, він був у тому стані, коли хотілося відкритись. Саме тоді вона побачила його, якщо можна так висловитись, справжнього. Зрозуміла, що в них є багато спільного у поглядах, у визначенні життєвих цінностей. Тоді й зародилась їхня любов.
А сам Ярослав ось як говорить про ті миті: — Мене завжди приваблювали дівчата, в душах яких була якась таємничість. Як студент (на той час я навчався в Луцькому індустріальному інституті) я мав багато знайомих. І навіть у своєму оточенні — серед віруючої молоді. Вони були з різними характерами. А ось Вікторія справила на мене особливе враження. Насамперед своєю таємничістю і спокоєм. У нашому товаристві, пригадую, були такі, які старалися говорити одне перед одним наввипередки. А Вікторія, якщо й говорила, то я бачив, що вона не підтримує любителів анекдотів, а веде мову про серйозні речі. Це мене заінтригувало…
Це було незвичайне освідчення. Він сказав слова, які Вікторія ніколи не забуде: «Ти погодилася б стати матір’ю моїх дітей?»
То був початок дев’яностих років, час перемін. Хтось із молоді пристрастився до алкоголю, наркотиків… А ті, з ким товаришували Ярослав та Вікторія, збиралися і вивчали Біблію. Це теж хлопця вабило. І ще одне: він бачив, в якій сім’ї виросла дівчина. Звернув увагу на її музичну натуру (вона навчалася в Луцькому музичному училищі, грала на фортепіано, флейті). І не випадково, бо ж і його мама — проста, як він каже, жінка — грала майже на всіх музичних інструментах.
А найбільш Ярослава вразили скромність і порядність майбутньої дружини, те, що він побачив у ній людину, яка відповідає християнським моральним принципам.
«За кожним сильним чоловіком стоїть ще сильніша жінка»
Вражений таємничістю душі Вікторії, її внутрішнім спокоєм, а відтак, пройнявшись до дівчини особливою симпатією, Ярослав одного дня освідчився їй. Але це було незвичайне освідчення. Він сказав слова, які Вікторія ніколи не забуде: «Ти погодилася б стати матір’ю моїх дітей?»
— Я не думав тоді, — каже, посміхаючись, Ярослав, — що у нас буде десятеро синів і дочок. Але не знаю, що робив би, якби не моя сім’я — дружина, діти. Як то кажуть: за кожним сильним чоловіком стоїть ще сильніша жінка. Ось так і в нас. Я часто буваю у відрядженнях, а Вікторія міцно тримає тил. За це їй дуже вдячний. Ми одне одного не перевіряємо, не контролюємо, передзвонюючи, — я знаю, що вдома порядок.
Вони одружились у 1994 році. Уже двадцять п’ять літ ідуть по життю разом. Немало. Але подружжя розуміє, як важливо не втратити за буднями високих почуттів, які їх поєднали. Я запитала Ярослава, чи не забуває він і тепер освідчуватись дружині. Мала на увазі не буквально слова: «Я тебе люблю», — це можна виявити вчинками, діями, ставленням. І почула у відповідь:
— Я належу до чоловіків небагатослівних. До тих, які не часто кажуть дружині: «Я тебе люблю». Але знаю, що можу бути вірним чоловіком і добрим батьком. І я таким є. Свою любов доводжу тим, що, наприклад, допомагаю дружині по дому, доглядати дітей, можу й обід приготувати.
Із подружжям Троців ми говорили і про те, як у сім’ї розцінюють біблійне твердження, що дружина має коритись чоловікові. Ярослав сказав:
— Мова йде про те, що дружина має шанувати чоловіка, поважати його. А що означає «поважати»? Це ставити вище за себе. Чоловік — це така особистість, яка потребує утвердження. Та й жінка також: вона хоче, щоб нею захоплювались — яка вона гарна, яка господиня. А чоловік хоче, щоб ним пишались — який він потрібний, який він господар. Я розумію, що не все встигаю. Але Вікторія як мудра жінка мене підбадьорює. Каже, що я добрий чоловік, хороший батько. А якось написала мені есемеску вже не як дружина, а як одна із слухачок у церкві: «Дякую вам, пасторе, за гарну і натхненну проповідь!». Вона мене оцінює не лише як чоловіка, батька, а навіть як служителя церкви…
Мабуть, це велике щастя, коли жінка може поставити свого чоловіка вище себе. Це означає, що він цього заслуговує. Бо ж сам статус чоловіка ще не дає підстав на пошану — її треба бути достойним. Ярослав заслужив повагу дружини вже тим, як цінує свою родину. Вона для нього — «це той куточок раю, де людина може відчути себе щасливою».
І не дивно, що в цій сім’ї, яка вже відзначила «срібне» весілля, довелося почути від дружини таке одкровення:
— Я з роками все більше люблю свого чоловіка.
Ось у такій любові тата й мами, яка все міцнішає, грані якої стають все витонченішими, зростають діти: Влад, Назар, Лук’ян, Богуслава, Захар, Семен і Дана, Ганнуся, Мелана, Тіна. Найстаршому синові вже 24 роки, наймолодшим донькам–двійняткам у серпні виповнився рік.
«До шлюбу треба бути готовим»
— Тим, що в мене така сім’я, — каже Ярослав, — я завдячую перш за все своїм батькам. Це вони виховали мене на таких цінностях, які я сьогодні сповідую. Є люди, які дякують Богу за те, що допоміг їм свого часу звільнитися від такої залежності, як алкоголізм, наркоманія. А я дякую Богу, що в моїй молодості він мене вберіг, і я не схибив — не викурив жодної цигарки, не пив спиртного, не мав до одруження близькості з дівчатами. Думаєте, спокус не було? Але перемагало те, що батьки вчили мене, як жити. В сім’ї дружини така ж наука була.
І хоч у глави сімейства часу вільного завжди обмаль, але для родини він старається його знайти. Своїм мікроавтобусом вони виїжджають при кожній нагоді на природу, зустрічаються із сім’ями друзів. А ще мріють про свій дім — поки що живуть у квартирі, яка дісталась у спадок від батьків Вікторії.
— Я сам виріс на землі, — каже Ярослав, — бо ж родом із Зимного Володимир–Волинського району. І знаю, що таке жити на землі. Ми, до речі, маємо свій невеличкий город. Взяли його з двох міркувань: по–перше, щоб мати свою городину, по–друге, хочу навчити дітей працювати. Я не можу забезпечити їх усім необхідним, але намагаюся навчити їх правильно жити, пам’ятаючи японську мудрість — людині треба давати не рибу, а вудочку, якою б вона ловила цю рибу.
І вже як пастор Ярослав Троць із легкою душею звершує таїнство вінчання у луцькій церкві «Дім Євангелія». Він знає, що сказати нареченим, які настанови їм дати.
