Лучанин Володимир мав квартиру, але коли батьки померли, одразу продав, бо не працював, а гроші були потрібні на горілку...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ Володимир КАЛИТЕНКО
Лучанин Володимир мав квартиру, але коли батьки померли, одразу продав, бо не працював, а гроші були потрібні на горілку. Після двох одружень і розлучень третьою його супутницею стала жінка, котра також ніде не працювала, не мала житла, але любила випити. Пили у парках та підвалах. Одного пізнього вечора співмешканці-бомжі не поділили в парку пляшку самогонки. Володимир під час сварки на смерть затовк жінку ногами...
СВАРКА БОМЖІВ Володимир Супрунюк та Лілія Савлук прокинулися від крику ворон, котрі кружляли над ними. Осіннє сонце тільки-но кидало на землю свої перші промені. Ночували співмешканці у скверику, неподалік Луцької автобусної станції № 1. Звечора під кущем, на траві, розстелили старе ватне одіяло, яке завжди носили із собою, обшарпане, як і їх одяг. У місті житла обоє не мали, отож, і ночували, де доведеться, а найчастіше саме тут, біля автостанції. Це місце часом жартома навіть називали «квартирою». Першим на ноги звівся Володимир. Постояв, обдивляючись навколо. Незважаючи на ранній час, на автобусній були вже пасажири, мотаючись туди-сюди. Володимиру та Лілії не було куди поспішати, але жінка також піднялася. — А не забув, що сьогодні свято? — нагадала. — Яке свято? — здивувався співмешканець. — Та вчора ж тобі казала... Свята Покрова. Варто було б відзначити. — Відзначиш, якщо в дірявих кишенях жодної копійки! — сплюнув зі злості Володимир. — До вечора грошей роздобудемо, не вперше. — Звідки? — Підемо, як завжди, збирати пляшки та різну макулатуру, здамо й матимемо кілька гривень. Того осіннього дня вони довго бродили вулицями міста, побували й на кількох ринках. Дві великі торби порожніх пляшок уже носили із собою. Здали їх, знов збирали. Коли вечір опустився над містом, в кишені у Супрунюка вже лежало кілька гривень. Зайшли до знайомої самогонниці, яких у Луцьку вистачає, купили три пляшки пекучої рідини. В гастрономі взяли хліба, шмат пісної ковбаси, роздобули десь цибулі. — Тепер ходімо на нашу «квартиру», — сказав Володимир. Співмешканці повернулися до автобусної станції, вмостилися під кущами, на траві знову розстелили своє одіяло. — Швидше викладай все, що маємо, — наказав Володимир, тремтячим від хвилювання голосом. — Давно варто було похмелитися, бо вже у роті пересохло. Жінка виклала на білу хустку, але в якихось плямах, закуску. Чоловік похапцем налив у пластмасові чарки горілки. Перехилили одним ковтком. Вкинули в рот трохи хліба й ковбаси, знову наповнили посуд. Незчулися, коли спорожніла пляшка. Володимир відкоркував другу. — Зачекай! — зупинила його жінка. — Куди так поспішаєш? Давай спочатку покуримо. Володимир не заперечував. Викурили по цигарці. Знову пили та закушували, палили цигарки. В обох у голові вже був суцільний туман. Вирішили прилягти й трішки подрімати. Через годину першою прокинулася Савлук. Навколо клубочилася темрява. Трішки світла долинало з нічних ліхтарів. — Вставай, досить спати! — жінка почала трясти Володимира за плече. Супрунюк щось довго муркотів, нарешті, розплющив очі й сів. — Котра година? — запитав, вдивляючись у темряву. — Не знаю... Напевне, близько півночі. Бачиш, на автовокзалі вже нікого немає. — Навіщо ж мене розбудила? — невдоволено буркнув Володимир. — Як навіщо? У нас ще є одна пляшка, зараз доп’ємо! Супрунюк пожвавішав. Намацав під ковдрою пляшку, поставив біля себе. — Наливай! — скомандувала жінка, простягаючи пластмасові чарки. Випили по одній, не закушуючи. Мабуть, їсти уже не хотілося, а, можливо, про їжу просто забули. Супрунюк знову налив. Непомітно закоркував пляшку й, аби Лілія не бачила, запхав її під ковдру, а звідти витяг іншу, порожню. Випили. Трішки поговорили, покурили. Лілія досмоктала цигарку, недопалок кинула на траву. — Наливай ще, по третій. Треба ж за любов випити, — запропонувала. — Сьогодні ми вже кілька разів пили за любов. Треба й на ранок щось залишити, аби було чим похмелитися, — порадив Володимир. — Ранок вечора мудріший. Наливай! — А, може, тепер ти наллєш? — простяг пляшку жінці. — Яка різниця? Можу і я, — жінка — взяла пляшку й раптом спалахнула, наче вогонь. — А горілка де? — Горілку ми вже випили, більше немає. — Брешеш! Ти її десь сховав, — почала обмацувати Лілія ковдру. — Піднімайся, пляшка десь під тобою. — Чого причепилась? Немає у мене ніякої пляшки. Вона накинулась на співмешканця, почала сваритися й бити його руками по обличчю...
ТРУП ПІД КУЩАМИ Супрунюк підхопився на ноги. Злість перекосила обличчя. Кинувся до Лілії, вдарив кілька разів в обличчя. Жінка впала. Почав молотити лежачу ногами. Бив не тільки в груди, живіт, але і в голову. Думати про наслідки заважав хміль. Савлук качалася по траві, стогнала, потім замовкла. Такі бійки між ними після розпиття спиртного траплялися часто. Згодом мирилися, знову пили. Лілія, полежавши кілька хвилин на траві, потім переповзла на ковдру. Володимир примостився поряд. Настала тиша... Супрунюк прокинувся рано. Алмазними бусинками тремтіла на траві роса. Але йому було не до краси. Голова боліла, ніби у неї хтось встромив кілька розпечених цвяхів. Почав будити співмешканку, але та не реагувала. — Піднімайся, скільки можна спати? Супрунюк трішки відхилив куртку й кілька разів дихнув їй в обличчя цигарковим димом. Савлук навіть не поворухнулася. Це його здивувало. Адже саме так її не один раз будив. Нюхнувши диму, прокидалась й одразу просила цигарку. Стягнувши із голови жінки куртку, спробував її посадити, але вона знову похилилась на ковдру. Помітив, що її лице чомусь жовте. Послухав пульс й зрозумів, що мертва. З переляку не знав, що робити. Потім байдуже махнув рукою й побрів убік автостанції. Підійшов до кіоску, попросив продавця, аби потелефонувала в «швидку допомогу» і міліцію. — Навіщо? — поцікавилася продавець. — За кілька метрів звідси, в кущах, лежить мертва жінка, — пояснив й знову побрів до скверика. Володимир сів на ковдру біля Лілі. Згадав, що вночі сховав від співмешканки пляшку. Витягнув її. У пластмасовій пляшці було ще грамів триста самогону. З горла його висмоктав. Коли приїхали лікарі та міліція, побачили, що на ковдрі лежать нерухомо чоловік та жінка. Жінка була мертва, чоловік не реагував ні на що, бо був, як кажуть в народі, у дим п’яний. Обох поклали на носилки, занесли в автомобіль й повезли жінку в морг, а пияка — в лікарню... А життя Супрунюка, здається, спочатку складалося нормально. У Луцьку народився й закінчив школу. Влаштувався на автозавод, де освоїв професію токаря. Правда, уже тоді почав заглядати у чарку. Згодом пішов в армію — став моряком, служив у Ризі. Там і одружився. Як добрий токар, влаштувався на судноремонтному заводі. Щось там йому не сподобалося. Разом з дружиною повернувся у Луцьк. Десять років прожив з дружиною, але пиячив. Врешті-решт, вона не витримала, забрала двох дітей й повернулась у Ригу. Супрунюк знову одружився, але й ця жінка незабаром його залишила. Через пиятику позбувся роботи — водія тролейбуса. Випадково зустрівся з Савлук, яка ніде не працювала, але також любила випити. Проживав з нею на квартирі у матері. Лілія народила дівчинку. Але мати незабаром померла. Тепер ніхто не заважав їм пиячити. Грошей на випивку не було. Супрунюк продав квартиру. Проте гроші швидко спливли. Десь треба було жити. Ночували взимку у підвалах, влітку — в парках та скверах. Дівчинку Лілія залишила в селі родичам. Та й навіщо їй потрібна була дитина, якщо пила безпробудно? Шукати роботи п’янички не збиралися. Людина звикає до безділля. Пра цювати знову їх нелегко змусити. Крім того, в обох не було ні паспортів, ні інших документів. Однієї ночі у підвалі хтось із них заснув з цигаркою в зубах. Спалахнула пожежа — всі документи згоріли. Деякі знайомі та родичі радили пиякам полікуватися від алкоголізму. Не марнувати до кінця свого життя, Лілії вже було сорок чотири роки, Володимиру — п’ятдесят чотири. — Немає у нас на це грошей, — відповідали майже дуетом алкоголіки. До речі, хворі на алкоголізм рідко йдуть добровільно лікуватися, бо, певне, не уявляють свого життя без спиртного. Крім того, цей потяг може перебороти лише людина, в котрої ще залишилася сила волі, і яка усвідомлює, що її коротка життєва стежка рано чи пізно закінчиться прірвою. Дехто кається, що вчасно не зійшов з цієї стежки, але, як правило, це каяття — запізніле. Каявся і Супрунюк. Намагався переконати суддів, що не вбивав Савлук. — Я не міг Лілії завдати стільки ударів. Може, це її хтось інший побив, — виправдовувався пияк. — У неї були серйозно хворі нирки, чимало інших болячок, можливо, через це вона й померла. Може, й справді Супрунюк не пам’ятає, як і за що тієї трагічної ночі бив жінку, адже мозок його тоді уже плавав у самогонці. А травми завдав важкі. Згідно з висновком судово-медичної експертизи, Савлук померла від розриву печінки, ускладненого гострою кровотечею. Крім того, у неї виявилося, кілька поламаних ребер, травми органів черевної порожнини, грудей, все обличчя було в синцях. Луцький міськрайонний суд засудив Володимира Супрунюка за скоєння важкого злочину до восьми з половиною років позбавлення волі. Апеляційний суд області, до якого Супрунюк подав скаргу, вирок залишив без змін. Ось так ще двоє алкоголіків, які жили за відомим девізом пияків — горілка не буває поганою, її буває завжди мало, — змарнували своє життя.
