Нині Світлана Волошина уже знана, досвідчена майстриня, котра блискуче володіє майже всіма видами української вишивки. За її плечима — участь у багатьох високомистецьких виставках і широке коло шанувальників... Для неї термін “традиція” — не просто слово. Традиція генетично зафіксована у її душі... і дає змогу гідно продовжувати подвижницьку працю сотень поколінь попередників...
Було їх у мами п’ятеро, і всі — дівчатка. Вона, Світланка, найменша. Дитинство повоєнне. Мамі постійно доводилося працювати, тяжко й безпробудно, бо ж дітей треба було ставити на ноги. Тож Світланка часто сама собі була й за няньку, і за виховательку. Собі та саморобним, пошитим із ганчірок лялькам. А коли підросла, любила мандрувати древніми вуличками Луцька. Після восьмого класу вступила у торгово-кулінарне училище. Юність скінчилася несподівано швидко: у шістнадцять літ “вискочила” заміж. Їй лестило, що посватався хлопець, на вісім років старший од неї. Через два роки у них з Анатолієм народилася донька. Ростили Оксанку, працювали, Світлана заочно закінчила торгово-економічний технікум. Диплом отримала весною, а восени... То було саме напередодні жовтневих свят. На заводі культпобутвиробів, де Світлана Волошина працювала комірником, готувалися до урочистих зборів. Щойно від’їхала машина, й Світлана пішла зачинити ворота. Оці важкі ворота, металеві прути яких за іронією долі зображали сонячні промінці, й розділили життя 29-річної жінки на дві частини. Потім різноманітні комісії ще довго розбиралися, чому ті ворота впали, намертво притиснувши її тіло до землі. Світлані ще пощастило: її крик почули робітники, які щойно розвантажували машину. Сама ж вона під вагою воріт не могла навіть поворухнутися. Болю спочатку не відчувала, і коли її визволили з металевої пастки, попросила посадити... Потім була лікарня, довгі дні й ночі, де відчай змінювався надією. Дві надзвичайно важкі операції. — Я тепер знаю, як виглядає моя душа, яка полишала тіло,— каже жінка, пригадуючи ці випробування. — Але Бог тоді мовив мені: “Не хвилюйся. Все буде добре”. Лікарі так і не сказали їй, що вона вже ніколи не буде ходити. Лікарі залишали надію. Але коли вона поїхала у санаторій і побачила, скільки там людей в інвалідних візках, то й сама все зрозуміла. Необхідно було вчитися жити в нових умовах. І тоді Світлана згадала, як довгими зимовими вечорами старші сестри вишивали. Переважно — хрестиком. Звісно, чогось тоді навчилася й вона. Але ніколи не думала, що полотно, голка й нитки стануть постійними супутниками її життя, а досі небачені візерунки так заполонять уяву, що почнуть снитися ночами, просячись на полотно. — Я не люблю, не маю звички переносити їх спочатку на папір,— розповідає пані Світлана. — На полотно — не завжди є можливість, то часто вони забуваються. Користуюся й тими узорами, які вже є, але частенько додаю щось від себе і виходить зовсім по-іншому. Хрестиком вишивала тільки спочатку. А потім мені стало нецікаво, захотілося якось по-своєму... Оте непоборне бажання “по-своєму” і сформувало в ній не просто високопрофесійного майстра, а справжнього творця, художника. Вроджений смак, жіноча мудрість і постійна самоосвіта допомагали не збитися на манівці еклектики й тиражування псевдомодного суржику. А ще на початку творчого шляху доля послала їй добрих порадниць, таких, як знані волинські вишивальниці Зінаїда Магеровська, Надія Горлицька, Ірина Сензюк. Тепер майстриня вже не може полічити, скільки рушників, скатертин, серветок, чоловічих сорочок, жіночих блуз, змережаних її голкою, розлетілося по світу. Бо вже через рік після виходу з лікарні влаштувалася працювати вишивальницею-надомницею у виробничих майстернях художнього фонду. Минуло відтоді уже чверть віку. Срібні нитки бабиного літа зрадливо заплуталися у скронях, а ось ті, барвисті заполочі її нелегкої долі, лягають на полотно так само рівно і неповторно. “Нині Світлана Волошина уже знана, досвідчена майстриня, котра блискуче володіє майже всіма видами української вишивки. За її плечима — участь у багатьох високомистецьких виставках і широке коло шанувальників... Для неї термін “традиція” — не просто слово. Традиція генетично зафіксована у її душі... і дає змогу гідно продовжувати подвижницьку працю сотень поколінь попередників. Її власна голка занизує червоно-чорні знаки сакрального спілкування з далекими пращурами”,— написала про майстриню мистецтвознавець Зоя Навроцька. Того дня, коли я мала щасливу нагоду переступити поріг оселі Світлани Волошиної, перед нею на спинці стільця висіло п’ять жіночих блузок, одна краща від іншої й кожна — неповторна. Остання ще вимагала кількох штрихів для завершення. — Знаєте, я тепер дуже неохоче розстаюся із своїми роботами,— зізнається майстриня. І справді, двох однакових не буває, а скільки ж праці потрібно, щоб вимережити отаке диво! Праці, помноженої на талант і вишуканий смак. На жаль, у нас це чомусь належно не цінується. А точніше — ті, хто може належно оцінити, не мають коштів, щоб придбати високомистецьку річ, а ті, що мають гроші, радше віддають по кілька тисяч доларів за вечірню сукню з-за кордону. Попри вельми непрості проблеми із здоров’ям, пані Світлана — великий оптиміст і життєлюб, надзвичайно цікавий співрозмовник. Окрім вишивання, з її рук виходять прекрасні вироби, плетені гачком і спицями, щодо цього у майстрині багато творчих планів. Друзі з усіх-усюд привозять їй спеціальні журнали з візерунками. Нині має ще одну “забаганку”: творить ляльку, щоб одягнути її в український стрій. — На старість, мабуть, всі повертаються у дитинство,— жартує. А через паузу з сумом додає: — Я вже десять літ не була на вулиці. Не хочу нікому завдавати клопоту. Навіть виставка у краєзнавчому музеї відкривалася без мене. Ось зараз чоловік і донька затіяли в квартирі ремонт, зробили ширші двері на балкон, то я хоч зможу виїхати. (А на балконі та й у кімнаті — царство кімнатних квітів — ще одна незрадлива любов Світлани Волошиної). — Отак і живу, чим менше здоров’я, тим більше вишиваю,— усміхається на прощання. Валентина ШТИНЬКО.
