Поляк Якуб Піотровські часто приїжджав своїм «Фордом» на Волинь. У Луцьку створив злочинну групу, яка продавала привезений ним з-за кордону сильнодіючий наркотик. Понад два місяці діяла ця група, загрібаючи на здоров’ї людей чималі гроші, але була, врешті-решт, викрита й опинилася на лаві підсудних...
Поляк Якуб Піотровські часто приїжджав своїм «Фордом» на Волинь. У Луцьку створив злочинну групу, яка продавала привезений ним з-за кордону сильнодіючий наркотик. Понад два місяці діяла ця група, загрібаючи на здоров’ї людей чималі гроші, але була, врешті-решт, викрита й опинилася на лаві підсудних.
Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО
НЕСПОДІВАНЕ ЗНАЙОМСТВО Лілія Демчук познайомилася з Якубом Піотровські майже три роки тому зовсім випадково. Він приїхав з Польщі в Луцьк в якихось власних справах й шукав квартиру, де можна було б кілька тижнів пожити. Розмову про це вів у компанії, де була й Демчук, обіцяв добре платити. – Можу запропонувати свою квартиру, — вихопилася Лілія. – Хто з вами ще живе? — поцікавився Піотровські. – Нікого немає, одна, як палець. – Тоді ходімо покажете свою квартиру. Демчук проживала на вулиці Орджонікідзе. Поляк оглянув квартиру. Певне, вона йому сподобалася, бо одразу заявив: – Якщо ви не проти, то я тут залишаюся. Скільки пробуду, точно не знаю. Все залежатиме від того, як швидко владнаю свої справи. – Може, повечеряємо? — раптом запропонувала молода господиня. – Можна й повечеряти, — одразу погодився Якуб. Він витяг пляшку коньяку, поставив на стіл й додав: – Зараз я перебіжу у магазин й куплю ще якусь закуску. – Не варто... Я сама зараз швидко щось приготую, — зупинила квартиранта Лілія. Того вечора, коли обоє випили потрохи коньяку, Демчук поцікавилась: – Якщо не секрет, то які у вас справи тут, у Луцьку? – Ніяких секретів... У Польщі маю приватну фірму «Якпол». Саме це мене й зв’язує в певній мірі з Волинню. Крім того, у мене в цьому місті є кілька добрих знайомих. Часом хочеться і їх побачити. Є ще й інші справи, але про них ми поговоримо пізніше. Тридцятирічний Якуб сподобався двадцятирічній Лілії. Незабаром вони вже стали коханцями. Поляк розповів, що був одружений, але з дружиною розлучився, бо вона виявилася не такою жінкою, яку хотів мати. Ось якщо Лілія не буде проти, то одружиться на ній. Лілія роздумувала недовго. Незабаром свої стосунки вони узаконили в загсі. Тепер Якуб уже нічого не приховував. Розповів, що його фірма «Якпол» ледве животіє, прибутків майже не приносить, тому він зайнявся іншим ділом, яке дає йому чималі гроші, — привозить таємно на Волинь наркотик амфетамін. До речі, досить дорогий. – Це ж, мабуть, небезпечно? — запитала Демчук. – Звичайно, але головне не залишити після себе ніяких слідів. – Хтось тобі, напевне, допомагає? – Є друзі, але тобі їх не обов’язково знати. Тепер і ти допомагатимеш. Це уже буде нашою спільною справою... Крім Демчук, Піотровські мав ще двох помічників-лучан: водія таксі Павла Левшуна та Аллу Онищенко, котра вдень працювала секретарем однієї з місцевих партій, а увечері чергувала в готелі «Світязь» біля ігрових автоматів. Кожен мав свої обов’язки. Піотровські діставав у Польщі наркотики і доставляв їх своїм «Фордом» через кордон у Луцьк. Левшун привозив на домовлене місце для Демчук та Онищенко, а ті потім збували їх наркоманам.
ЧОТИРИ ЗУСТРІЧІ З ВИГІДНИМ КЛІЄНТОМ Більше двох місяців організована Піотровські злочинна група діяла, набиваючи свої кишені грошима. Одного вечора до Онищенко, коли та стояла в ігровому залі готелю «Світязь», підійшов незнайомий чоловік, запитав, чи не може вона продати йому дві таблетки амфетаміну. – Вперше про такі таблетки чую, — здивовано сказала Алла. — Хто вам порадив до мене звернутися? – Один мій друг... – Чогось цікавішого він не міг вигадати? – Справа в тому, що він купував у вас такі таблетки, а тепер порадив і мені звернутися, — пояснив незнайомець. — Грошей у мене вистачає і я міг би бути вашим постійним клієнтом. Алла подивилася на симпатичного молодого чоловіка й запитала, як його звати. – Називайте Олександром. – Таблеток, про які ви говорите, у мене зараз немає. Але завтра я їх, можливо, дістану. – Де ми зустрінемося? — запитав Олександр. — Мабуть, також біля ігрових автоматів? – Ні... Прийдете на вулицю Кондзелевича до будинку, де я працюю, — порадила Онищенко і назвала номер будинку... Наступного дня в призначений час Олександр був біля будинку, де домовилися зустрітись. Алла вийшла з приміщення до нього. Простягла щось замотане в папірець. Олександр розгорнув. Там лежали дві невеличкі білі пігулки з відтисненою на них головою гнома. – Скільки з мене? — запитав Олександр. – Сімдесят гривень. Олександр вручив гроші і поцікавився якістю. – Суперякість... Пігулки ці один чоловік доставляє з Польщі. Ніякої підробки тут не може бути. Часом цей же амфетамін має вигляд жовтого порошку. Але якість також висока. – Значить, наступного разу я візьму для проби порошок, — попередив клієнт. — Де вас шукати? Онищенко назвала номер свого робочого телефону... Наступну зустріч Алла призначила на вулиці Сагайдачного у дворі будинку, де проживала. Клієнт приїхав туди своїм автомобілем. Онищенко сіла у салон. – Скільки візьмете порошку? — поцікавилась. – Заберу увесь, який маєте, — посміхнувся Олександр. – Тоді виймайте вісімсот гривень. Олександр витягнув гроші. Вона сховала їх до своєї сумочки і попросила дозволу подзвонити з його мобільного телефону. Клієнт простяг їй мобілку. Онищенко набрала номер й почала говорити з якимось Павлом: – Гроші є... Привозь десять пакетиків порошку. Алла повернула мобільний телефон і сказала їхати на Київський майдан. Зупинилися біля магазину «Волиньтабак». – Зараз амфетамін привезуть, – сказала Алла. Справді, через кілька хвилин біля магазину загальмувала червоного кольору іномарка. З неї вийшов чоловік років двадцяти п’яти і попрямував у «Волиньтабак». За ним швидко закрокувала Онищенко. Повернулася вона майже одразу. Знову сіла в салон і простягнула Олександру 10 невеличких поліетиленових пакетиків. – Тут майже сім грамів, — повідомила. – Чи не занадто дорогий у вас цей порошок? — запитав Олександр. – Може, трохи й задорогий, бо є фінансові проблеми при перетині кордону. В Польщі один грам коштує п’ять доларів, а в Україні — сто гривень. Але ті, кому наркотик потрібен, гроші знаходять...
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОБЛАСТІ ВИПРАВИВ ПОМИЛКУ Олександр ще двічі купував у Онищенко жовтий порошок. Платив також по вісімсот гривень. Зустрічалися вони щоразу в іншому місці, бо так радив Піотровські, котрий боявся, аби її не вислідкувала міліція. Привозив пакетики той же водій червоним автомобілем, на дашку якого була шашка «таксі». – Хто цей таксист, що постійно привозить наркотики? — запитав одного разу Олександр. — Мабуть, ваш добрий знайомий? – Сусід... Але я вам і так багато секретів розкрила. – Якщо це також секрет, тоді вважайте, що я нічого не запитував, — посміхнувся Олександр. — Давайте краще перейдемо до діла. Я хочу у вас закупити одразу 210 грамів амфетаміну. – Це буде дуже дорого коштувати, — попередила Алла. – Скільки? – Зачекайте, я зараз передзвоню одній людині. Алла витягла із сумочки мобільний телефон, набрала номер. Розмовляла зо дві хвилини, потім вимкнула його. – Чоловік, з яким я щойно говорила, може виконати ваше замовлення, але для цього треба наперед дати 1500 доларів. – А якщо їх привласнить той чоловік? – Аби ви не боялися, він на одній з автостоянок залишить під заставу свою іномарку «Форд». – Тоді я згідний... Гроші дам, нехай шукає порошок... До речі, бачу, що у вас вже є власний мобільний телефон. Мабуть, купили? – Та ні... Скажу відверто, бо вам, як постійному покупцеві, довіряю. Я його взяла в одного п’яного відвідувача у готелі «Світязь». Він був у такому стані, що навряд чи згадає, де його подів... П’ятої зустрічі з Олександром не відбулося. Контрабандисти запідозрили, що за ними слідкує міліція. Довелося їх заарештувати, аби не зникнули. Тому чергову партію наркотиків постійний замовник так і не отримав. У квартирі, де проживали Демчук та Піотровські, під час обшуку виявлено спеціально обладнане сховище. Там лежали не тільки наркотики, але й електронна вага для зважування дуже малих предметів, в першу чергу наркотиків, два мобільних телефони, через які Піотровські передавав різні вказівки підлеглим. Під час допиту Піотровські заявив, що наркотиків для продажу з Польщі не привозив, а ті, що в нього виявили, зберігав для себе, бо також вживає амфетамін. Знає, що цей наркотик може діяти на центральну нервову систему як стимулюючий або ж викликати депресивний стан, становить серйозну загрозу для здоров’я і навіть життя людини. З цим, звичайно, продавці смерті не рахувалися, в першу чергу вожак злочинної групи. Здоров’я тих, хто купував наркотики, їх не хвилювало. Наприклад, Онищенко відверто заявила: – Я розуміла, що це злочин, але мені потрібні були гроші. Незабаром відбувся суд. Аби применшити свою вину, підсудні заявили, що всі вживають наркотики, хоча й не часто, тому й мали з ними справу. – А як використовували електронну вагу? — запитав суддя у Піотровські. – Нею я важив золото, яке купував в Україні, бо в Польщі воно дорожче, ніж у вас, — відповів поляк. Генеральне консульство Республіки Польща в Луцьку надіслало в міськрайонний суд прохання «не позбавляти громадянина Польщі волі, врахувати, що він щиро зізнався у скоєнні злочину, а також те, що у Польщі в нього залишилась неповнолітня дитина і важкохвора мати». Луцький міськрайонний суд засудив усіх учасників злочинної групи на п’ять років позбавлення волі, але умовно, з конфіскацією всього належного майна. Міська прокуратура вирок опротестувала, як надто м’який. Апеляційний суд області його скасував і знову направив справу в Луцький міськрайонний суд. Суд у новому складі засудив Якуба Піотровські на дев’ять років позбавлення волі, Павла Левшуна — на вісім років, Лілію Демчук та Аллу Онищенко — на чотири роки кожну. В усіх конфісковано належне їм майно та засоби злочинів, зокрема, автомобіль «Форд», кілька мобільних телефонів, інші речі. На другий суд Піотровські з молодою дружиною не з’явився, скориставшись тим, що після першого суду їх звільнили з-під варти, обоє одразу зникли, без сумніву, подалися у Польщу. На них оголошено розшук. Левшун подав до Апеляційного суду прохання пом’якшити вирок. Апеляційний суд визначив йому покарання — п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Злочинна група, котра більше двох місяців труїла деяких волинян наркотиками, перестала існувати...
