Треба говорити відверто, що коли люди старші за віком одержали те, чого вони були позбавлені, — храми, вони знайшли там себе, а от вихованню молоді не приділяємо нині достатньо уваги. Раніше все-таки була певна система роботи з молоддю, зокрема, у закладах культури, де кожна молода людина могла вибрати справу до душі. На жаль, сьогодні цього немає...
Володимир Тимофійович Денисюк — нині начальник управління у справах преси та інформації облдержадміністрації. Але так складалося його життя, що він, по суті, всі роки пов’язаний з культурою. І коли працював у партійних органах, і коли потім майже десять років очолював обласне управління культури. Та й зараз не тільки, як то кажуть, по службі, а й душею він нерозлучний з культурою. Володимир Денисюк — заслужений працівник культури України, автор понад п’ятнадцяти документальних книг, сотень наукових і публіцистичних статей, у яких багато місця відведено культурі нашого краю, як минулого, так і сучасного. Бесіда нашого кореспондента з Володимиром Денисюком якраз про проблеми культури Волині.
-Нині часто можна почути на тих чи інших зібраннях про те, що настав час відродження культури, духовності. Наскільки виправдане це твердження? — Це складне питання. Якщо говорити про відродження духовності, культури, то тут є кілька аспектів. Не можна обмежуватися лише роботою клубів чи організацією танців. Так само, як і відновленням храмів, які закривалися під час суцільного атеїзму. Зрозуміло, що люди, які роками, десятиліттями не мали храмів, сьогодні задовольняють свої духовні потреби. Але справа значно складніша. Не можна сказати, що все почалося тільки сьогодні і на порожньому місці. Волинь має глибокі народні традиції, народну культуру. — Відродження храмів, здавалось би, має справляти особливий вплив на духовність суспільства, а значить і його культуру. А мені в районі якось працівник культури сказала таке: “Добре, що нині у нас будують храми, відновлюють старі. Але нині молодь частіше можна зустріти у місцевому сільському барі, ніж у церкві. Щось воно тут не так”. — Треба говорити відверто, що коли люди старші за віком одержали те, чого вони були позбавлені, — храми, вони знайшли там себе, а от вихованню молоді не приділяємо нині достатньо уваги. Раніше все-таки була певна система роботи з молоддю, зокрема, у закладах культури, де кожна молода людина могла вибрати справу до душі. На жаль, сьогодні цього немає. У селах по два—три бари, гульбища далеко за північ і часом це переростає не тільки у бійки, а й у злочини. — Доводилося бачити окремі, прямо скажемо, жалюгідні сільські бари, де з алкоголем, у цигарковому диму проводить час молодь. А куди їй піти, коли місцевий клуб холодний, обшарпаний, а то й відкривається лише кілька годин на тиждень. Певно, розвиток культури не можна відділяти від її матеріальної бази. Якщо не будуть будуватися концертні зали, клуби, бібліотеки, то цю нішу швиденько заповнять спритні ділки зі своїми барами. — На жаль, тут є проблема і полягає вона в тому, щоб навіть в непростій економічній ситуації влада дбала про матеріальну базу культури. Але навіть у нинішній рік, проголошений роком культури, щось я не чув не тільки про новобудови, а й про якісь великі асигнування на утримання вже існуючих закладів різних типів. — Часом відчувалося скептичне ставлення до табличок на тих чи інших будовах, які споруджувалися на честь якоїсь дати або ювілею. І їх було не один десяток. За роки незалежності, по-моєму, така табличка з’явилася лише один раз на музеї Волинської ікони, який справив новосілля до 10-річчя незалежності України. — Але сам музей формувався у 80-ті роки. Тут, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Коли закривалися храми, то наукові працівники краєзнавчого музею виїздили в експедиції по Волині і зуміли зібрати і зберегти неоціненні скарби сакрального мистецтва. Згодом ми змогли у колишньому корпусі КДБ відкрити музей. А вже потім він переїхав у своє, ні від кого не залежне, приміщення. — А давайте з вами пригадаємо, що на Волині було збудовано за ті майже десять років, коли ви були начальником обласного управління культури? — Починав я, зрозуміло, не на голому місці. І найперш добре слово хочу сказати про свого попередника Миколу Царенка. При ньому було багато зроблено. Це якраз у той період, коли Царенко очолював управління культури, а обком партії — Микола Корж, справили новосілля обласний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, обласна наукова бібліотека, відновлено роботу Волинського народного хору та й багато інших добрих справ звершено. Коли я прийшов в управління у 1983 році, гостро стояло питання про закріплення і збереження кадрів працівників культури й мистецтва. А це стосувалося чи не в першу чергу забезпечення людей житлом. Саме тоді в обкомі партії і виконкомі пішли назустріч та прийняли рішення про спорудження 9-поверхового гуртожитку для працівників культури. Ми змогли забезпечити житлом артистів Волинського народного хору, митців театру та інших фахівців. А ще, звичайно, місця у гуртожитку за мізерну платню мали всі бажаючі студенти. А їх була не одна сотня. І коли я нині чую, що в цьому гуртожитку лишили тільки десять місць для студентів, а решту приміщення роздали і то у великій мірі не тільки працівникам культури, мені гірко і боляче, що так сталося. Я просто не розумію такої політики. — Не раз випадало бувати на відкритті клубів, будинків культури, інших установ культури. Знаю, що не так просто все це робилося. Часом журналістів попереджували не називати, наприклад, що справив новосілля Іваничівський районний Будинок культури, а, мовляв, став до ладу Будинок культури колгоспу, що знаходився поблизу. — А я й не збирався казати, що все було легко і просто. До речі, в Ратному так збудували бібліотеку. А на спорудження тут районного Будинку культури добилися з труднощами дозволу у Москві, в ЦК КПРС. Доводилося викручуватися, десь говорити і писати неправду, “вибиваючи” дозволи на будівництво. Але ж будували, реконструювали заклади культури. У 80-х роках будували і здавали за рік від 18 до 25 будинків культури і клубів. Саме тоді перейшов у реконструйоване приміщення обласний краєзнавчий музей, було відкрито художній відділ цього музею, переселилася філармонія. До речі, там же мав будуватися і концертний зал. Згодом він мав бути у запланованому Палаці культури профспілок, що зводився на Київській площі. А перейшло це приміщення вже у наш час до тих, хто мав гроші його добудувати, — податківців. Так Луцьк лишився без сучасного концертного залу. — Це, певно, єдиний обласний центр, що досі не має концертного залу. Щоправда, місцеві керівники люблять наголошувати, що Луцьк стає європейським містом. Може, відсутність бодай одного солідного приміщення концертного залу є ознакою європейськості, чи нинішній стан обласної універсальної наукової бібліотеки? — Я доволі часто користуюся послугами цієї бібліотеки. Повинен сказати, що це одна з болючих проблем. Найперш видно було допущені прорахунки архітекторів, а нині це, як то кажуть, вилазить боком. Звідси і сирість у книгосховищі, і холод у приміщенні. Та все ж, гадаю, найбільша біда у відсутності належного фінансування для поповнення книжкових фондів, періодики. Зрозуміло, що у минулі роки книги та й періодика були значно дешевші. Але при всьому тому повинен сказати, що часом карали окремих працівників, які не освоювали кошти, виділені на передплату періодики. — Незважаючи на рішення Кабміну про те, яку кількість коштів повинні мати на формування книжкового фонду бібліотеки різних рівнів, становище із книгозабезпеченням бібліотек плачевне. Що можна купити, наприклад, за тисячу гривень для бібліотек цілого району? — Не стало такої системи, як бібколектор, що займався безпосередньо комплектуванням книжкових фондів бібліотек. На місці книжкових магазинів у райцентрах можна побачити все, що хочете, тільки не книги. Коли я прийшов на свою нинішню посаду, книжкових магазинів уже не було. Вони знаходилися у гарних нових приміщеннях, і їх чи не в першу чергу приватизували. Ледь вдалося “відбити” дві книгарні на проспекті Волі в Луцьку. Мене просто дивує такий підхід тих людей, від кого це залежить. Гадаю, що це одна з ганебних сторінок нашої сучасності як і, по суті, знищення кіно. — Часто-густо від керівників можна почути, що Волинь, Луцьк стали фестивальним містом. У той же час уже кілька років відкладається проведення чергового міжнародного фестивалю українського фольклору “Берегиня”, не було цього літа коштів на проведення міжнародного фестивалю “Поліське літо з фольклором”, десь загубився конкурс хорової пісні, що проводився на честь Лесі Українки. — На цьому та й на інших фестивалях, конкурсах народного, але справжнього, глибокого мистецтва, ніхто грошей не заробляв. Тепер же повелося так, що, можливо, не менше проводиться різних фестивалів та імпрез з фінансовою вигодою їх організаторів. Я переконаний, що гроші переходять, як то кажуть, з рук у руки, а до держави вони не потрапляють, як, звичайно, і до культури. Я, наприклад, нічого не маю проти такого фестивалю, як “На хвилях Світязя”. Але мені не зрозуміло, чому у Міністерства культури і мистецтв знаходяться кошти на його підтримку, а на “Берегиню” їх немає. Зрозуміло, що у держави є багато проблем, але не можна сьогодні забувати про народну культуру, бо то є наше генне дерево, коріння якого у глибині, а гілки у майбутньому. І ось про те, якими мають бути плоди на тих гілках, слід дбати уже сьогодні. На Волині збережено фестивалі, конкурси народного мистецтва такі, як “Калинова сопілка”, “Волинські візерунки” та й інші. Але давайте подивимось, чи з’являються на тих конкурсах нові колективи чи стало більш масовим мистецтво. Мені здається, що ні. Навіть на творчі звіти у Київ їздять, за невеликим винятком, одні і ті ж колективи та виконавці. — Важко сьогодні говорити про підтримку народного, як і професійного мистецтва, коли люди одержують, маю на увазі найперш у селах, навіть неповну ставку. Всім відомо, що будинки культури, клуби, навіть окремі районні, взимку не опалюються. Треба сказати відверто, що сільська культура в основному тримається на ентузіазмі й ентузіастах. — На мій погляд, це ганебне явище, що працівників культури з відповідною освітою тримають на чверть ставки. Це просто приниження людської гідності. Прикро ще й те, що кваліфіковані кадри пішли у різні структури. — Знаю, що ви особисто не раз бували за кордоном з творчими колективами, зокрема, із славетним “Колосом”, який достойно представляв Україну на різних континентах. Наскільки мені відомо, такими поїздками опікувалися українське і союзне міністерства культури. І коли ми перераховуємо зарубіжні поїздки того ж таки “Колоса”, а це не один десяток країн, все це в основному у минулому. — Справді так. Тоді, звичайно, це теж нелегко давалося. Але нині взагалі на рівні міністерства ніхто цим не займається. Буває, що хтось, десь на якомусь рівні домовиться і часом їдуть за кордон зовсім не ті колективи, які гідні представляти Україну. Керівник того ж таки “Колоса” народний артист України Олександр Огородник, котрий три роки тому з колективом побував у Шотландії, з гіркотою розповідав, що поїздка лягла на його плечі, як і на гаманці учасників. Буквально за все мусили платити самі. То скажіть мені, хіба таким чином треба представляти культуру України у світі? Я абсолютно не хочу ні хвалити минулий час, ні тим більше повертатися у минуле. У тих роках теж було багато такого, про що згадувати не хочеться. А сьогодні, коли ми незалежні, коли ми хочемо, щоб Україну цінували у світі, то, як на мій погляд, її повпредом має бути культура. І відповідно саме вона повинна мати пріоритет у державі. Для неї треба знаходити кошти, як би не було скрутно. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.
