ЧИ НАСТАНЕ ПРИМИРЕННЯ МІЖ ВЕТЕРАНАМИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ І ВЕТЕРАНАМИ ОУН-УПА?

Визнання потрібне не тільки ветеранам, а й Україні.

Чомусь завжди, коли в черговий раз постає питання про визнання нашою ж Українською державою ветеранів ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні та учасниками національно-визвольної боротьби, мені вперто пригадується доля мого рідного дядька Павла Лиса. Житель хутора, що належав до села Перешпа (тепер Заозерне) Любомльського району, він у серпні 1944-ого року був мобілізований до Червоної Армії. Рядовим піхотинцем, а потім кулеметником пройшов через усю Польщу, був поранений і повернувся у стрій, перемогу над фашизмом зустрів під Берліном.
Повернувшись додому і одружившись, жив уже на іншому хуторі біля наших Згоран. І все менше подобались колишньому фронтовику порядки при новій владі. А з лісу приходили «степанові хлопці». Як виявилося, то були вояки із сотні районного провідника Пилипа Чихури (псевдо Андрій,Степанко).
Коли вони прийшли в черговий раз у липні 1950 року, хтось це побачив та доніс, і як на біду саме на ближньому кутку знаходилися «стрибки» на чолі з лейтенантом МГБ та головою сільради. Вони й нагрянули. В бою були втрати з обох сторін. А дядько Павло отримав 25 років каторги, з яких, на щастя, відсидів в основному у далекій Караганді лише шість. Як і водилося при арешті, у нього забрали і не повернули бойові нагороди. І коли в черговий раз він навідався в гостину на рідну Волинь, то якось сказав із особливим почуттям: «Та нічого мені так не шкода, як медаль «За відвагу». Мав дядько й медалі «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Цю нагороду можна було заслужити особистою хоробрістю. У грудні 1993 року з Тульської області, де жив дядько Павло біля сина, прийшла телеграма про його смерть. А через два дні з адміністрації президента Росії повідомлення про те, що Указом президента Єльцина «Вы полностью реабилитированы за отсутствием состава преступления. Как участнику боевых действий вам вернут все боевые награды».
Досі мені пече та посмертна реабілітація, а ще більше запізніла обіцянка повернути нагороди, здобуті кров’ю у тій жорстокій війні з фашизмом. І думається, що цей конкретний випадок добре ілюструє отой млявий процес визнання вояків Української Повстанської армії, які, будучи, за висловом Тараса Боровця-Бульби, «армією без держави», все ж боролися саме за майбутню державу Україну.
Щоправда, на Волині, де, як співається у відомій пісні, і народилася УПА, її ветерани були визнані воюючою стороною, а учасники Повстанської армії — ветеранами, борцями за волю і незалежність України на території області ще 25 березня 1997 року. Це визнання було підтверджено, хоч і опротестовано прокурором області, минулого року. Рік тому ветеранам ОУН-УПА було призначено матеріальну допомогу до Дня незалежності і до дня створення УПА, їм виділяли паливо. Рішенням окремих міських і районних рад, наприклад, Нововолинської, Володимир-Волинської, Іваничівської, Ковельської, призначена щомісячна матеріальна допомога по 25—30 гривень. Але це на Волині, і навіть колишні волиняни, котрі тут воювали, якщо вони проживають за межами області, не можуть скористатися ні цими скромними пільгами, ні посилатися на рішення обласної ради. У межах України в цілому вони продовжують залишатися армією без держави. Більше того, лунають заклики і на Волині позбавити їх цього статусу та наданих пільг. Ну, а минулого року саме на День Перемоги, заклик перевірити ще раз кожного, хто воював в УПА, пролунав з вуст навіть Юлії Тимошенко.
А проте, їх, тих, хто ще залишився в живих, уже не раз перевіряли не лише відповідні органи, а й саме життя, нелегка доля у війну і по війні. Чомусь саме під час кожної передвиборної кампанії в редакції більшає число листів із розповідями про «звірства бандерівців». Не бентежить авторів і те, що, як і цього разу, кілька їх написані тим самим почерком. Так, у тій жорстокій боротьбі було всіляке, в ліс йшли і часом мстилися люди, які не лише боролися за волю України, за українську ідею, але переважна більшість таки боролися саме за них. Не забуваймо і про лже-боївки, які створювалися енкаведистами і були покликані своєю жорстокістю викликати ненависть до справжніх повстанців. У дев’яності роки став широко відомим лист прокурора Рівненської області до Микити Хрущова, де той чесний прокурор розповідав про звірства саме таких лже-боївок. Називалася і цифра в сусідній області — 27. У нашій називають цифри від 18 до 24-ох. Вдумайтеся — 27 чи 24 групи на території лише одної області, які щедро сіяли саме цю ненависть.
Дуже багато років радянська пропаганда докладала величезні зусилля, аби переконати (і багатьох таки переконала) про співробітництво в роки війни оунівців, і бандерівців зокрема, з фашистами. Як памфлетно-сатирично розписав це братання Степана Бандери з Гітлером радянський письменник Володимир Бєляєв у своєму опусі «Останнє сальто Сірого». Але ось в часи горбачовської перебудови у московському журналі «Химия и жизнь» (чомусь саме в цьому журналі) були надруковані спогади генерала Михайла Лукіна, котрий у 41-ому році потрапив до німецького полону і разом з іншими радянськими офіцерами утримувався в концтаборі Заксенхаузені. Один з луцьких комуністичних ортодоксів назвав публікацію цих мемуарів однією з найбільших помилок літу (тобто цензури) за все існування СРСР. Точніше не всіх мемуарів, а кількох абзаців, в яких генерал Лукін розповідає, як радянські офіцери спілкувалися з українськими націоналістами на чолі з... Степаном Бандерою, котрі утримувалися в сусідньому бараці. Як дискутували, але сходилися на спільній ненависті до фашизму.
Реально з фашистськими окупантами боролася і УПА, в тому числі й на Волині. Став легендою знаменитий бій біля Загорівського монастиря. Десятки операцій провели вояки Волинської січі, що базувалася в урочищі Вовчак Турійського району. Кілька десятків атак німців довелося витримати армії славнозвісної Колківської республіки. Вояки УПА визволили Камінь-Каширський і штурмували Горохів. Всього 32 значних бої УПА з німцями зафіксовано на Волині. А ще були напади на німецькі колони, які вивозили молодих волинян на примусові роботи до Німеччини. Один з таких боїв невеличка група повстанців провела у 1943 році неподалік моїх рідних Згоран. Вдячні за порятунок місцеві жителі ще в шістдесяті роки регулярно встановлювали на тому місці хрести. Влада знищувала та через деякий час хрест з’являвся знову.
Дев’ять років тому у такі ж травневі дні я писав про волинян, солдатів двох армій — Української Повстанської і Червоної. В тому числі і про долю лучанина Матвія Грицанюка, про яку розповів його син Василь, котрий живе у казахстанському Кустанаї. Його батько з початку 43-ого до лютого 44-ого перебував в УПА під орудою знаменитого Дубового. Потім, під час навідин додому, був мобілізований до Червоної Армії і теж пройшов шлях до Пруссії. Повернувшись додому, він у 46-ому був викликаний до відділення МГБ. Колишньому фронтовику пощастило, бо його відпустили з наказом прийти наступного дня. Матвій не став чекати арешту і знову подався до лісу. Як з’ясувалося вже у наш час, він загинув в Карпатах під час виходу упівців за кордон.
Відомо, що спочатку в УПА, а потім в Червоній Армії воював знаменитий волинянин Герой Радянського Союзу Іван Сокіл з села Старий Чорторийськ Маневицького району. Він помер загадковою смертю вже в сімдесяті. А ось іншим пощастило менше. Володимир Войтусик з села Раків Ліс Камінь-Каширського району лише трохи встиг повоювати, як у діючій армії на підступах до Кенігсберга у листопаді 44-ого був заарештований як колишній вояк УПА. А ось його земляк з села Воєгоща Омелян Ковальчук такої долі зазнав вже після перемоги у травні 45-ого. Він чесно воював у складі 51-ої армії в Прибалтиці, біля знаменитого Курляндського котла. Військовим трибуналом цієї армії і був засуджений. Не спрацювала і знаменита формула про змиття вини кров’ю.
Даремно заарештований у жовтні 44-ого Василь Андрійчук з села Запілля Любомльського району доводив своїм мучителям, що він так само, як і бійці Червоної Армії, які прийшли в його край, воював у повстанських лавах з фашистами. Даремно Ольга Лещинська розповідала слідчим про відомий бій з німецькими карателями біля села Підбереззя Горохівського району, в якому брала участь, — для слідчих вона також була «бандиткою». Така ж, або схожа доля була у Кирила Банацького з Ківерець, вже померлого Романа Пилипчука з Луцька та багатьох інших. До речі, в тому ж Камінь-Каширському районі з 23 живих ветеранів ОУН-УПА майже третина воювала в обох арміях.
А їх, проте, стає все менше і менше. На початку 90-их називалася цифра у дві з половиною тисячі. Через комісію з питань розгляду матеріалів про визначення статусу ветеранів ОУН—УПА, яка діє після рішення обласної ради від 97-ого року, пройшло 920 волинян. Але нині в живих залишається лише приблизно 680 ветеранів УПА. Решта вже відійшли у вічність.
Що ж до неможливості примирення ветеранів-упівців і ветеранів Великої Вітчизняної війни, які воювали в Червоній Армії, то цікавий факт минулого року мені довелося почути з уст родом волинянина, дисидента і правозахисника Євгена Сверстюка. У його будинку в Києві живе рядовий солдат, колишній фронтовик, який не визнає своїм побратимом колишнього енкаведиста, який також живе в цьому ж під’їзді, зате визнає колишнього упівця, який довів, що він також воював з фашистами. Чимало ветеранів обох армій разом співпрацюють у Всеукраїнському об’єднанні ветеранів, очолюваному Ігорем Юхновським. Толерантно ставляться до колишніх повстанців і ветерани останнього воєнного призову.
Боюся лише, що до іспанської чи грецької ідилій, про які так багато писалося, нам ще далеко. Питання про визнання ветеранів ОУН—УПА воюючою стороною у своїй передвиборній програмі відверто декларував, здається, лише Блок Костенка—Плюща. А склад нової Верховної Ради такий, що на прийняття стражденного закону навряд чи варто сподіватися. Але чого насправді варта держава, яка не визнає тих, хто боровся за її незалежність? Це питання по-особливому звучить напередодні Дня Перемоги.