Стала монашкою у 17 і ніколи про це не шкодувала - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.37 € 33.56
Стала монашкою у 17  і ніколи про це не шкодувала

Її родина завжди мала якийсь зв’язок із Богом: бабуся померла перед Різдвом, а дідусь напередодні Хрещення.

Фото Pixabay.com.

Стала монашкою у 17 і ніколи про це не шкодувала

«Бувало, задумувалася про інше життя: а що, якби знайшла роботу або сім’ю створила?.. Але це лише цікавість, нічого більше», — каже про свій вибір черниця Зимненського жіночого монастиря

Жінка поділилася з нами сокровенним, але своє ім’я попросила залишити в таємниці. Їй 33, але 16 років свого життя віддала служінню Господу. Народилася в Донецьку, там і навчалася, поки не помер батько.

— Бабуся принесла мене у храм на руках ще дуже малою. Тоді був період перебудови, тому чіткого церковного порядку ще не сформували. Але мамина сім’я була побожна: вони дуже любили Спасителя… Мій дідусь молився вдома настільки голосно, що на вулицю було чути, — щиро поділилася монахиня.

Вона каже, що перебувати у святині любила змалку. Дуже часто приходила до собору, а потім не хотіла повертатися додому, бо відчувала, що тут її місце.

— У мене була можливість відвідувати храм будь–коли, адже богослужіння відбувалися і вранці, і ввечері. Ходила на них регулярно. Потім навіть подружок собі знайшла і з церковнослужителями познайомилася. Ми з дівчатами раділи, коли нам давали проскурки і коли приїздив архієрейський хор. Особливо подобалося слухати єпископа Іполита: він був одягнений у красиве церковне вбрання і мав чудовий голос — не могли на нього надивитися.

От подивишся в її очі — і все миттєво стає дуже світлим…

За словами жінки, все змінилося після смерті батька: сім’я змушена була переїхати на батьківщину матері — Волинь. Поселилися у старенькій хатині на Камінь–Каширщині. Там дівчина закінчила школу і часто відвідувала церкву. Каже, що такого емоційного задоволення від перебування в Домі Господньому, як у дитинстві, не отримувала: сумувала за подругами та донецьким храмом. Так було доти, поки вона не потрапила до Житомирського монастиря.

— Мій брат хворів, тому мама вирішила відвідати старицю Рафаїлу, яка жила у цій святині, бо подейкували, що та може творити дива. Я теж із нею поїхала. Мене вразила та жінка, тому вирішила лишитися на кілька днів, але прожила там аж 14 років. Тоді і почалося моє церковне життя — у 17, — розповіла черниця.

Наша героїня каже, що монастир на той час тільки засновувався, тому чіткого уставу не було. За її словами, Рафаїла продовжувала дивувати: володіла якимось даром любові, вміла налаштовувати душу, як інструмент.

— От подивишся в її очі — і все миттєво стає дуже світлим… Був тоді такий період, що багато молодих дівчат ставали монахинями. Зараз уже ніхто не йде — не хочуть, — каже жінка.

Вона провела у Житомирі 14 літ, а коли стариця померла, переїхала до Зимного. У тутешньому монастирі вже два роки. На запитання, чи жалкує про свій вибір присвятити життя Богу, відповіла:

— Усе, чим я любила займатися, в мене було: могла співати, готувати і ходити до бібліотеки. Іноді задумувалася про інше життя: а що, якби знайшла роботу або сім’ю створила?.. Але це лише цікавість, нічого більше.

Ірина КРАВЧУК.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.