ЗОЛОТІ СКАРБИ ПЕТРА АВРУКА

Село Іванівка, яке загубилося між рожищенських лісів, має таємниче, праглибоке минуле. Воно вимірюється, насамперед, довірою до народних легенд і переказів, спогадів старожилів і вже потім підтверджується істориками та науковцями.
Дослідник стародавнього імені свого села, 64-річний іванівець Петро Аврук, з дитинства захоплювався його історією. Коли батько запрошував увесь “куток” на вечорниці, він любив слухати розповіді старих людей про давні часи. І незрівнянна бабуся Хавронька, і дід Петро на прізвисько “Шляпа” із задоволенням переповідали усе, що колись “із відкритими ротами” вперше почули ще від своїх дідів і бабусь:
... Найкращий воїн у дружині київського князя Іван Зимник народився купальської ночі у селі Старосілля (так раніше називали Іванівку). Йому, як і Божим речникам Івану Хрестителю та Івану Богослову, судилася велика місія: принести у рідне село православну віру. Старосільці-язичники не противились хрещенню і спільними зусиллями збудували першу дерев’яну Успенську церкву.
До Івана збиралася чоловіча сила з усіх навколишніх сіл — щоб повчитися військової справи й об’єднатися проти кочових племен. Так стара назва Старосілля поступово забулася, а у річку Стохід почало задивлятися нове село — Іванівка...
Хлопчиськом Петро Аврук мріяв знайти золотий скарб і вірив старим людям, які “своїми очима бачили” сяйво з-під землі. А ще — дуже кортіло зустріти ніким не бачений цвіт папороті.
Хоча ні чарівного цвіту, ні золотого скарбу Петро так і не знайшов, він почав захоплено збирати легенди й перекази старожилів Іванівки. І сам не помітив, як із зачарованого хлопчика перетворився на допитливого краєзнавця і сільського поета. Він шукав історичні праці, докопувався до архівних глибин, здогадувався, упевнювався, порівнював і спостерігав, як складається велична панорама минулого Іванівки.
Іванівський замок-городище — невисокий земляний горб, який дотепер видно за селом. За переказами, тут колись стояла велика споруда із кам’яними мурами і високими вежами, в якій жив Іван Зимник. Ще недавно у селі панувало повір’я: якщо опівночі на Івана Купала молода пара поцілується на вершині “замку”, то житиме разом довго і щасливо.
— Але сучасна молодь, — зітхає Петро Аврук, — у стародавні прикмети не вірить. Лише у те, що доведено документально.
Проте легенда запровадження Іваном Зимником великих ярмарок уже давно не легенда, бо підтверджена істориком Миколою Теодоровичем. Спершу це були пишні народні гуляння на честь дня народження дружини Івана — Марії — та річниці їхнього весілля. У вирі свята крутилося все село. Кожен наступний ярмарок був гучнішим від попереднього. Так вулик народного свята щоразу гудів аж до 1920-го року, поки його не заборонили поляки.
Петро Аврук добре знає те місце у рідному селі, де колись одночасно “прокинулись” дві кринички — джерела. Одну криничку селяни назвали парубочою, звідки брали воду лише чоловіки, а іншу — дівочою. До дівочої кринички приходили монахині й освячували воду, несли її у монастир, який збудували в Іванівці у 1362 році сокільські монахи. Після визвольної війни під проводом Богдана Хмеля жіночий монастир захопили й окатоличили бернардинці. Але жоден із них не встиг зробити й ковтка джерельної води із криничок: вони обидві, наче за чиїмось невидимим наказом, одночасно висохли!
На початку ХІХ століття дев’ятнадцятикелійну споруду передали знову православному духовенству. Тепер тут руїни: на залишках обдертих монастирських стін ростуть дерева, а у колишніх келіях, які тепер завжди відчинені, “моляться” кури.
Одразу після закінчення сільської школи Петро Аврук пішов працювати у колгосп. Так склалося, що іншої роботи, як і освіти, він не отримав, зате його душа залишилася місцем зустрічі незвичайних уподобань, захоплень і вражень. Окрім краєзнавчої роботи, яка приносить відчуття справжнього задоволення, Петро Аврук давно колекціонує монети. Вони розкладені в альбомах у хронологічному порядку. Тут і давні російські, турецькі, польські і нові українські монети. Найстаріша серед них — турецька, яка “докотилася” до нас, кажуть, із V століття до нашої ери.
Але Петро Аврук не вважає себе професійним колекціонером, лише — нумізматом-любителем. Так само до захоплень, а не до покликання він відносить і свої поетичні здібності. Своєрідним відлунням кожної події, яка вразить автора, стає новий вірш. Політика і краса поліської природи, любов і жарти створюють дивний калейдоскоп у товстих поетичних зошитах. Петро Аврук написав більше трьох тисяч віршів! Він збирає їх, наче польові квіти, великі букети хвилюючої буденності:
Село, Іванівку мою,
Із півдня Стохід обіймає,
А з півночі, коли я сплю,
Ліс колискову заспіває.
Заскиглять мури у журбі,
Побачимо їх очі зблизька.
І раптом — кожен у собі
Себе відчує, мов хлопчисько.
Петро Аврук розповів, що від часів Івана Зимника і до сьогодні жителі Іванівки не розділилися у вірі. Хоча їм і довелося пережити важкий період релігійного тиску з боку Польщі. Але тепер на великі свята усіх збирає Петро-Павлівська церква. Це теж старовинний храм, збудований ще на початку ХVІІІ століття. Його наставник — людина глибокої віри і славного прізвища о. Петро Сковорода. Після Петербурзької духовної семінарії усі його життєві стежки пролягли в єдиному напрямку — до поліського села.
Усі 250 жителів Іванівки, від старого і до найменшого, знають історію рідного села. Адже вони — прямі нащадки Івана Зимника. А Петро Аврук вже вкотре милується “золотими скарбами і цвітом папороті”, які знайшов у своїй дружині, дітях та внуках. У монетах, віршах, розповідях незабутніх бабусі Хавроньки і діда “Шляпи”.
Ольга БУЦЬ, студентка І курсу факультету журналістики Дніпропетровського державного університету.