Кажуть, що понеділок — важкий день. Троє друзів-лучан не дуже вірили в забобони й вирішили здійснити один важливий для них задум...
ПРОТИ ЛОМУ НЕМАЄ ПРИЙОМУ Кажуть, що понеділок — важкий день. Троє друзів-лучан не дуже вірили в забобони й вирішили здійснити один важливий для них задум. Олександр Драчук та Олександр Олещук зібралися вранці на подвір’ї будинку по проспекту Волі, де проживав найстарший з них Віктор Іщенко. — Куди підемо? — запитав Олещук. — Спочатку до Сапалаївки,— нагадав Іщенко. — Під мостом схований наш ломик. Все інше прихопили з собою? Обидва Олександри ствердно кивнули головами. — Тоді ходімо... З-під мосту хлопці витягли ломик, перейшли на другий бік річки й попрямували на вулицю 8-ого Березня. Зупинилися біля дев’ятиповерхового будинку. — Ходімо туди!— кивнув Іщенко на будинок. Хлопці піднялися на п’ятий поверх. Почали обдзвонювати квартири. В жодній нікого з жильців не було. Певне, пішли на роботу. Двері в одній з квартир здалися їм найслабшими. Грабіжники витягли з кишень рукавиці, вдягли їх. — Олександре, стань на “шухері” й слідкуй, чи ніхто сюди не йтиме,— наказав Віктор Драчуку. — Якщо буде небезпека, подаси знак. Іщенко й Олещук ломиком зламали замок й зайшли у квартиру. Кинулися нишпорити, немов голодні щурі, котрі шукають, чим поживитися. Поперекидали все в шафах, на диванах, шукаючи гроші та цінні речі. Грошей не було, але знайшли кілька перснів, сережок, ланцюжок з хрестиком та синім камінцем. У спальні з шафи витягли дві шуби, шкіряну куртку, різну парфумерію. Зверху зняли закордонний електронний календар із срібною підставкою. У залі забрали чоловіче та дитяче взуття, чимало інших дрібних речей. Шуби та куртки позапихали в чорні поліетиленові пакети, які заздалегідь прихопили із собою, дрібні речі поклали в кишені. — Час звідси змиватися,— нагадав Іщенко. Грабіжники вийшли з квартири, спустилися ліфтом вниз. Озирнулися навколо. Здається, ніде нікого не було. — Справа зроблена... Тепер, певне, рушимо на ринок. Продамо речі, аби не мати з ними зайвої мороки, — запропонував Віктор. Ніхто не заперечував. Хлопці підхопили сумки й швидко закрокували вулицею. Відійшли від будинку недалеко, бо на дорозі їх затримала міліція й повезла в міський відділ внутрішніх справ. — Я попереджав, що понеділок — важкий день, й нічого серйозного не варто починати, бо буде невдача, а ви не повірили,— нагадав своїм спільникам Драчук, коли автомобіль зупинився біля будинку міліції. Троє грабіжників не тільки разом обкрадали квартири лучан, але нерідко вчиняли крадіжки кожен окремо. Ризик, звичайно, більший, проте все, що вкрадеш, твоє. Так і бродили від квартири до квартири, то разом, то окремо, немов кружляли на злодійській каруселі... Віктор Іщенко мав незакінчену вищу освіту. Що перешкодило йому у свій час отримати вузівський диплом, невідомо. Але у двадцять вісім років він уже твердо був переконаний, що можна непогано жити, ніде не працюючи. Правда, доведеться ризикувати, роздобуваючи гроші. Але ризик, як відомо, благородна справа. Вперше за крадіжки Віктор опинився на лаві підсудних два роки тому. Згодом був звільнений достроково. Це його переконало, що тюремні грати не такі вже й страшні, як ними лякають. Почав знову обкрадати квартири не лише із своїми спільниками, а й сам. Одного ранку побрів на Київський майдан. Зайшов в один з під’їздів багатоквартирного житлового будинку. Піднявся на четвертий поверх. Подзвонив у першу-ліпшу квартиру. Ніхто не відгукнувся. Іщенко мав із собою молоток, загострений з одного кінця. Ним легко зламав замок і зайшов у квартиру. Діяти треба було швидко, бо кожної хвилини міг повернутися господар. Кинувся до меблевої стінки. Витяг звідти чайний сервіз та цукерницю. У вітальні забрав із стола телефон. У кухні, на холодильнику, помітив магнітофон. Запхав і його в сумку. Не поспішаючи, спустився на подвір’я й поніс усе додому. Наступного дня частину речей продав. У кишені зашелестіли гривні. Можна було навідатися і в бар...
СУСІД ПОГРАБУВАВ СУСІДА Близько опівночі, набродившись по Луцьку, Олександр Драчук повертався додому. Коли підійшов до свого будинку на вулиці Щусєва, вирішив навідатися до сусіда Віктора, котрий проживав у цьому ж будинку. Знав, що вдома його немає, бо працює той у нічну зміну. Але сусід був йому не особливо й потрібний. Олександр мав свій план, котрий щойно з’явився у голові. Драчук піднявся на четвертий поверх. Постояв кілька хвилин, прислухаючись. За дверима було тихо. “А, може, Віктор все ж таки вдома? Раптом з кимось помінявся зміною й уже спить,— розмірковував. — Нічого особливого, скажу, що хочу потелефонувати до друга. Віктор знає, що у мене вдома телефона немає”. Драчук натиснув на дзвінок. Потім постукав кулаками в двері. Тиша, як і раніш. Сусіди з інших квартир під’їзду, певне, також давно спали. Відступивши на крок назад, Олександр з силою вдарив плечем у двері. Вони розчинилися. Драчук зайшов у кімнату. Сюди, до сусіда, він навідувався й раніш. Ввімкнув світло. Озирнувся навколо. На тумбочці побачив невеличкий телевізор, неподалік стояв магнітофон. Тут же знайшов целофанову сумку, запхав туди крадені речі. Вже коли виходив, помітив настільний годинник. “Річ не дорога, але знадобиться”,— сказав сам до себе й також поклав у сумку. Причинивши двері, злодій зник... Господар повернувся з роботи рано-вранці, коли вже сходило сонце. Здивувався, що ледве торкнувся до дверей, а вони, немов у казці, відчинилися. Зайшов у кімнату й одразу зрозумів, що тут “погостював” нічний злодій. Зателефонував у міський відділ внутрішніх справ, розповів, що сталося. — Можливо, у крадіжці ви когось підозрюєте?— запитав черговий. — Нікого не підозрюю, бо щойно повернувся з нічної зміни. — Зараз до вас приїдемо. Не сподівався Віктор, що його обікрав сусід... Грабіжник наступного дня продав телевізор знайомому за п’ятдесят гривень. А магнітофон сховав на даху будинку, аби згодом, коли все затихне, його забрати... Троє грабіжників довгенько шастали по чужих квартирах, обкрадаючи лучан, як кажуть, посеред білого дня, коли ті в основному на роботі. Особливо сподобався їм Київський майдан, де багатоквартирні будинки й неподалік парк, куди при небезпеці можна втекти. Саме тут вони обікрали три квартири. Тягнули й з багатьох інших вулиць. Цінні речі в основному продавали на ринках міста і навіть продавцям магазинів. Ті, звичайно, не знали, які товари їм пропонують. Правда, не все встигли реалізувати. Під час обшуку в квартирі, де проживав з батьками Іщенко, працівники міліції виявили чимало крадених речей. Напевне, він і батькам не казав, де їх взяв. Не мав бажання трудитися не тільки Іщенко. Ніде не працювали і його друзі. Драчук та Олещук, крім того, обоє перебували на обліку в наркодиспансері. Можливо, потяг до наркотиків і змусив двадцятичотирирічних хлопців красти. “Отруйне зілля” вимагає чимало грошей. Перші успіхи підбадьорили злодіїв, але ніхто з них не сподівався, що впіймається і доведеться розплачуватися за злочини. Саме так і сталося. Луцький міський місцевий суд засудив Олександра Драчука на три роки позбавлення волі, Олександра Олещука — на три з половиною роки, Віктора Іщенка — на чотири роки. Крім того, доведеться повернути потерпілим завдані збитки, а вони чималі — майже 3600 гривень. Шкода, коли зовсім молода людина, котра не так давно ступила на самостійну життєву стежку, уже її двічі заплямувала брудом. Але ще не пізно змити бруд й почати життя з нового кроку. Звичайно, після виходу з-за грат. Бо пізніше, можливо, й буде каяття, та не буде вороття. Про це говорить народна мудрість... Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
