Притискуючись до правої сторони дороги, Олег майже доїхав до перехрестя вулиць Паркова—Глушець. Раптом відчув, що колеса велосипеда у щось врізалися, хлопця викинуло із сидіння...
Олександр КОСТЮКЕВИЧ Володимир КАЛИТЕНКО
З ВЕЛОСИПЕДА — У «ШВИДКУ ДОПОМОГУ» Вечір був теплий і тихий. Від парку імені Лесі Українки линули пахощі квітів і трав. Вісімнадцятирічний лучанин Олег Заяць вирішив покататися перед сном на велосипеді. Проїхав кілька разів по шосе вулицею, що тягнеться понад парком. Надворі вже темніло, але їхати ще можна було. Поряд прошмигнуло два чи три легкові автомобілі, поблискуючи фарами. Притискуючись до правої сторони дороги, Олег майже доїхав до перехрестя вулиць Паркова—Глушець. Раптом відчув, що колеса велосипеда у щось врізалися, хлопця викинуло із сидіння. Він пролетів кілька метрів, сильно вдарившись головою та обличчям в асфальт, й знепритомнів. Що було далі, фактично не пам’ятає. Деякий час лежав закривавлений на асфальті. Помітив непритомного хлопця на дорозі водій таксі, котрий проїжджав поряд. Зупинився й підійшов до нього. Одразу зрозумів, що сталося. Велосипед хлопця був у дощоприймальному колодязі, з якого хтось зняв металеву решітку. Туди й заїхав велосипедист, не помітивши небезпеки. Водій потелефонував у «швидку допомогу», розповів, що сталося, й поїхав своєю дорогою. Через кілька хвилин до перехрестя доріг прибули лікарі. Потім під’їхав і міліцейський автомобіль. Пораненого повезли в лікарню, бо стікав кров’ю. У машині «швидкої допомоги» хлопець майже опритомнів, хоча не розумів, куди його везуть. У лікарні травмованому Олегу надали першу допомогу, зупинили кров. Травми виявилися досить серйозними: переломи верхньої і нижньої щелеп та кісток носа, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, чимало вибитих або пошкоджених зубів, сильно побите обличчя, рвані рани обох губ. Десять днів Заяць пролежав у лікарні. Коли виписався і вдома подивився у дзеркало, сам себе не впізнав — шрами на обличчі, вибиті зуби. Крім того, паморочилась і продовжувала боліти голова. Трішки очунявши, Заяць вирішив звернутися у міліцію зі скаргою на винуватців його біди — Луцьке управління житлово-комунального господарства. Міський відділ внутрішніх справ розглянув факти, про які повідомив потерпілий. Було встановлено, що Олег правил дорожнього руху не порушував. Дорожньо-транспортна пригода сталася через те, що управління житлово-комунального господарства не забезпечило належного контролю за якістю дороги на вулиці Глушець, не налагодило решітку дощоприймального колодязя, не огородило його, хоча б тимчасово. Не встановило також, де поділась решітка, хто її зняв і коли. Все, здавалося б, правильно. Але через три з половиною місяці старший інспектор Луцького міського відділу внутрішніх справ виніс постанову про те, що справа порушена не буде за відсутністю складу злочину. Ось так — людину з чиєїсь вини покалічено, вона довго лікувалась, витратила на це чималі кошти, позбулася здоров’я — і раптом виявляється, що злочин відсутній. Що не кажіть, але дивно. Дивні довідки надіслало управління житлово-комунального господарства про те, що, мовляв, перевіркою встановлено — на перехресті вулиць Глушець—Паркова відсутня решітка дощоприймального колодязя. А в «Луцькавтодор» направлено лист про термінове виготовлення решітки за вказаною адресою. Про те, що на згаданому перехресті немає решітки, встановлювати було вже пізно. Це встановив потерпілий, потрапивши в ту пастку. А виявити й виготовити терміново бомжами вкрадену й здану на металобрухт решітку треба було також вчасно, а не за «терміновим» листом, коли вже сталася біда. Крім того, треба було хоч трішки освітити згадану вулицю, аби перехожі не блукали в темряві. Не погодившись з висновком міліції, Заяць подав позов у Луцький міськрайонний суд на винуватця його біди — управління житлово-комунального господарства, аби воно відшкодувало хоча б матеріальні та моральні збитки. Адже всі ліки потерпілий купував за власні гроші. А лікарі призначили їх чимало. Гроші потрібні були й на протезування зубів. Ще мусив робити пластичні операції на обличчі. На все це витратив чимало коштів. «У мене, крім того, велика й моральна травма. Нині не можу повноцінно вчитись, працювати, навіть жити. Ніякої роботи фактично не здатний якісно виконувати», — писав у заяві до суду Заяць.
КОЛИ ВИННИЙ НЕ ВИЗНАЄ ВИНИ. Під час суду захищав інтереси управління житлово-комунального господарства інженер відділу по експлуатації та ремонту комунальних об’єктів Віктор Раєнко. Як і слід було чекати, позову Зайця він не визнав. — У мене виникає сумнів, що позивач отримав тілесні ушкодження після падіння в наш колодязь, — заявив на суді Раєнко.— Адже й раніш були випадки, що хтось отримував травму за інших обставин, а доводив, що впав у каналізаційний люк. Я б згодився, якби були свідки, котрі б підтвердили, що Заяць впав саме у наш колодязь. А, може, й справді Олег потрапив не в дощоприймальний колодязь, де не було решітки? Може, його на дорозі збив автомобіль чи сам упав й побився? Потім закривавлений, майже без свідомості, поповз до колодязя, тягнучи за собою велосипед, зіштовхнув його в яму й сам ліг неподалік? З такими травмами, як засвідчили лікарі, навіть якщо хлопець при свідомості, повзти не міг. Отож, тільки виправдовуючи свою бездіяльність, можна такого навигадувати. Якщо ж мова йде про свідків, то й свідки є. Це і водій, котрий зупинився біля травмованого й викликав до нього «швидку допомогу», і лікар та фельдшер, які прибули на місце автодорожньої пригоди. Працівники міліції також приїхали, але ж, на жаль, ніхто не міг чекати, доки прибудуть туди ще й працівники управління житлово-комунального господарства, аби їм засвідчити, куди впав велосипедист. А цю автопригоду в першу чергу потрібно було саме їм і розслідувати, адже все сталося з їх вини. Луцький міськрайонний суд став на захист потерпілого й у певній мірі задовольнив його позов, стягнувши з управління житлово-комунального господарства на користь Олега Зайця 2142 гривні матеріальної і 4500 гривень моральної шкоди. На цьому можна було б і закінчити розмову про невдаху-велосипедиста, але справа в тому, що є ще чимало невирішених питань, безгосподарності на дорогах міста. Про вибоїни та рівчаки ми вже не говоримо. Дощоприймальний колодязь, здається, нарешті закрили решіткою. Але пройдіться тією ж вулицею понад парком Лесі Українки аж до церкви, що будується. Там побачите каналізаційні люки, де круги прогнулися й загрожують провалитися, якщо на них хтось ступить, або ж їх зовсім немає. Але що там говорити про вулицю Паркову! Два круги перекошено на каналізаційних люках й ось-ось туди хтось може провалитися в самому центрі міста, на площі перед головним корпусом університету, неподалік пам’ятника Тарасу Шевченку. А зайдіть у двір на проспекті Волі, що за магазином «Кооператор». Там кришка одного люка зовсім перекособочилася й загрожує несподівано перевернутись, якщо хтось на неї ступить. У другому люці кришка фактично вже стоїть майже вертикально, й люди дірку запхали якимось гіллям, аби хтось, особливо діти, не потрапили туди. А дітей у дворі багато. Гуляють, граються, бігають. Але ж може знову трапитися нещастя. Ось тоді всі й піднімуть шум. Один і другий люки в такому стані перебувають уже не день, не місяць, а, певне, більше року. Ніхто з керівників управління цього не бачить. Не дасть вказівку підлеглим, аби їх відремонтували. А не помічають, бо з роботи додому і з дому на роботу, певне, їздять автомашинами. А з віконець автомобіля, звичайно, недоліків не видно. А, можливо, вони їх зовсім і не хвилюють. Почнуть виправдовуватися, коли знову трапиться чергове нещастя. А вони трапляються не так уже й рідко. Лучанам відомі випадки, коли у відкриті люки потрапляли діти. Кілька років тому біля колишнього кінотеатру «Комсомолець» загинув одинадцятикласник, котрий також велосипедом заїхав у відкритий люк, падаючи, вдарився потилицею у бровку й помер. А в дворі уже згаданого магазину «Кооператор» впав у відкритий люк сліпий викладач історії. На щастя, вибратися звідти йому допомогли сусіди. Подібні випадки можна називати ще й ще. А трапляються вони через безвідповідальне ставлення керівних працівників ЖЕКів до своєї роботи, та ще через те, що ніхто з них досі не був серйозно покараний за це. Всі ці металеві круги та решітки, якими накриваються каналізаційні люки та дощоприймальні колодязі, познімали бомжі та алкоголіки й здали на металобрухт. Вони несуть туди все металеве, що можна десь зняти чи вкрасти. Не тільки круги та решітки. Виривають загорожі з могил, водостічні труби зривають, навіть залізні шпали з колій. На приймальних пунктах беруть усе, не роздумуючи, звідки воно, аби якнайбільше було металу. Але ж мусила б бути і в приймальників металобрухту якась відповідальність. Адже, приймаючи круги та решітки, бачать, що вони викрадені, бо де ж ще можуть бомжі їх взяти, як не зняти з каналізаційного люка. Злодії б не викрадали круги та решітки, якби знали, що такий металобрухт у них ніхто не прийме. Торік «Волинь» у матеріалі «Примара на сільському кладовищі» писала про вандала, який на могилах руйнував металеві огорожі й здавав їх на металобрухт. Суд позбавив його волі. А ось ті, хто приймав ці огорожі та перевозив їх з кладовищ, уникли кари. Хіба так може далі тривати?
