Мовою завжди спекулювали й політичні діячі. Це було і на нинішніх виборах, і на попередніх. Бо слово насправді гартована зброя, як писала велика Леся Українка. Ті, хто пропонував двомовність, не виграли ні тоді, ні тепер...
Ця історія сталася ще в незапам’ятні часи з потомками легендарного Ноя, котрі жили в басейні річок Тигр та Євфрат, на території древньої Вавилонії. Багата земля, багата природа все давала людям. І вони загордилися.
Вирішили подивитися, а як живе Бог на небі. З обпаленої глини виготовили цеглу й почали будувати височенну вежу. Робота йшла дружно й швидко. Значна частина вежі вже досягнулася до хмар. Бог зрозумів, що дав людям надто багато благ, вони загордилися й хочуть сягнути небес. І тоді покарав їх, забравши спільну мову, якою всі говорили, а наділив їх різними мовами. Люди перестали розмовляти один з одним, не стало між ними злагоди, взаєморозуміння. А без цього будувати вежу було неможливо. Ось так без крові і жертв Бог зупинив гріховну справу. І показав, що народ без власної мови, без спілкування, це — стадо, котре не може ні працювати, ні творити і навіть жити разом. Український народ — один з найдавніших у світі, про що свідчать Трипільські розкопки, яким, якщо рахувати від нашого часу, понад сім з половиною тисячоліть. А вижив, обминувши забуття, тільки тому, що зберіг свою мову, культуру, традиції... Найбільшою загрозою українській нації стали часи царювання Петра І та Катерини ІІ, коли Україна ввійшла до Російської імперії, а фактично була захоплена нею. Аби народ забув, що він українець, почалося в першу чергу планомірне нищення його мови. Всім відоме висловлювання царського міністра внутрішніх справ П. Валуєва: “Української мови не було, нема і бути не може. Це діалект, яким користується простий люд. Це та ж сама руська мова, тільки попсована польськими впливами”. Його указ 1863 року заборонив друкування будь-яких книжок українською мовою. Немало зробила й комуністична влада, аби знищити українську мову. Ще не забули ми й про те, як керівники ЦК КП України, обласні і навіть районні партійні секретарі виступали із своїми промовами та доповідями лише російською мовою. Згадайте хоча б українця Володимира Щербицького. Ніколи він не говорив мовою свого народу. Єдиний раз виступив по телебаченню українською мовою, вже перед смертю, будучи важко хворим. На Волині також були такі керівники. Пам’ятаємо й такі факти, не надто давні. У школах вчителям російської мови платили за ту ж саму кількість годин значно більше, ніж вчителям української. Особливо катастрофічним для української мови і культури стало перше пришестя Леоніда Кучми, коли його було призначено восени 1992 року прем’єр-міністром України. Варто нагадати хоча б такий приклад. Він ліквідував податкові пільги для друкування українських книг. Відтоді в Україні й почалося засилля книг російських, яке триває й донині. Аби переконатися, побувайте в книжкових магазинах області. Не так багато там книг українською мовою. Крім того, вони досить дорогі. Фактично не надходять нові книги і в бібліотеки Волині. Та й звідки їм взятися, коли в Україні книгодрукування поки що на досить низькому рівні. Людина ж без книг, що птах без крил. Вона не має звідки поповнити знань, як і птах злетіти в повітря. Треба сподіватися, що новий Указ Президента України Віктора Ющенка від 21 березня 2006 року «Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні» допоможе вирішити всі ці проблеми в найближчому майбутньому. Після закінчення Львівського університету в 1959 році я три роки працював у найбільш гірській республіці — Таджикистані. Для цікавості об’їздив майже всю Середню Азію. Але жодного разу не чув, щоб таджики, узбеки, киргизи, татари розмовляли між собою чужою для них мовою, хоча всі чоловіки в ті часи непогано володіли російською, але вживали її лише в окремих випадках. На жаль, не всі розуміють, що коли зникає рідна мова, зникає і народ. Він забуває свої звичаї і культуру, свої пісні і легенди. Дехто з тих, хто зрадив рідній мові, нині з погордою називають себе “російськомовними українцями”. Думається, не дбають про рідну мову й ті, хто запровадив у Луцьку дивну моду — давати власним барам, магазинам, фотоательє чужі, не всім зрозумілі назви. Пройдіться хоча б центральними вулицями міста й прочитайте: “БестБай”, “Мегаспорт”, “Ревлон”, “Розе кафе”, “Челінтано”, “Платінум”, “Діавест”, “Вегас”, “Райффайзенбанк”, “Брокард” та десятки інших. Для кого вони? Невже для українців? На такі написи міська влада мусила б давно звернути увагу. Адже є ще й закон про мову. Здавалося б, приклад любові до рідної мови повинні подавати в першу чергу депутати Верховної Ради України, які присягнули їй на вірність. Проте чимало з них, навіть українців, намагаються говорити з високих трибун, як і колишні партійні керівники, каліченою російською мовою, або, як ми її називаємо, суржиком. Більше того, вони виступають за те, щоб в Україні було дві державні мови. А що таке дві державні мови, дуже добре видно на прикладах Білорусі. У Білорусі майже ніде не почуєте їх рідної мови. Кого б у Мінську, Гродно чи Бресті ви не зустріли, він почне з вами говорити лише російською мовою. Той, хто по-справжньому, а не на словах, любить ту землю, де народився, ніколи не зрадить рідну мову. Мої дідусь і бабуся народилися й жили у селищі Заболоття нині Ратнівського району. Обоє працювали на залізниці. Під час Першої світової війни їх евакуювали аж на Донбас в місто Артемівськ. Продовжували працювати на залізниці. Матері моїй було лише шість років. Там вона виросла, вийшла заміж. Там і я народився. Двадцять сім років прожили вони в тому степовому краї, але ні бабуся, ні мати за довгі роки не забули рідної мови, хоча на Донбасі чули в основному російську. Так само переважна більшість українців, серед яких багато волинян, котрі, тікаючи від сталінщини, мусили залишити Україну, де їх чекала загибель, виїхали у США, Аргентину, Бразилію, інші країни, й там не забули рідної мови, навчили її своїх дітей та онуків. Добре знання рідної мови — це перша ознака людини розумної і культурної. На жаль, у нас багато чиновників, які займають навіть високі посади, але не в ладах з мовою. Характерний приклад — “проффесор” Віктор Янукович, котрий прагнув стати навіть президентом України, незважаючи на свої розумові здібності. Звідки ж беруться на високих посадах малограмотні недоучки? Вважаю, в усьому винна комуно-радянська влада, котра, аби похвалитися перед усім світом, у свій час ввела Закон про загальнообов’язкову середню освіту. Ніхто не міг вийти із школи без атестата зрілості. Така була поставлена вимога перед вчителями. Тому вони мусили бездарному чи лінивому учневі ставити перевідну “трійку”. Прикладів таких чимало було раніш, вистачає й тепер. Один із них хотілося б навести, як спогад із своїх далеких років. Вчився у Заболоттівській середній школі, яку і я закінчував, учень Василь. Був переростком. До свого невеликого розуму не доклада в ні зусиль, ні праці, аби не відставати від інших. Але вчителі мусили його переводити з класу в клас. Так і отримав атестат зрілості, де, крім “трійок”, навіть з рідної мови, не було жодної іншої оцінки. Потім невідомо, хто його рекомендував у Вищу партійну школу. Закінчив її заочно. При зустрічі якось мені похвалився: — Ви всі насміхалися з мене в школі, а я тепер також маю вищу освіту. Згодом став працювати в Заболоттівському райкомі партії. Вигнали. Призначили головою місцевого колгоспу. Розвалив і його, про що писав у свій час журнал “Перець”. Став головою селищної ради, потім директором місцевого деревообробного заводу. Так і дотягнув до пенсії на керівних посадах. Правда, він ніколи особисто не писав наказів, аби хтось випадково не помітив його безграмотність. Все це робили секретарки. На жаль, ще й досі в багатьох школах області не приділяють мові особливої уваги. Чимало учнів шкіл та навіть вузів нерідко погано знають рідну мову, неграмотно пишуть. А потім, “вибившись” у керівники, доучуватись не бажають. Тому й розмовляють, як часом торговці на базарах. Варто, мабуть, сказати й таке. В Україні проживає чимало росіян. Їх масово переселили сюди ще Петро І і Катерина ІІ після того, як зруйнували Запорізьку Січ і розігнали українське козацтво. Багато росіян оселилося й після Другої світової війни. На Волині також живе чимало ветеранів, котрі після перемоги не повернулися в Росію, а створили тут свої сім’ї, одружившись з українками. Здавалося б, за багато років вони мали освоїти мову того народу, на землі якого живуть. Це була б повага до українського народу, до його культури і звичаїв. Переважна більшість ветеранів-росіян, проживши десятки років на тій же Волині, так і не навчилися української мови. І все ж свідомість українців зростає після відродження незалежної держави, потяг до нашої мови також, недавно це підтвердила газета “Комсомольская правда”. Ось заголовок одного з її матеріалів: “На Восточной Украине появилась мода на украинский язык”. Думається, з часом ця ж газета змушена буде написати: “На Восточной Украине прошла мода на русский язык”. Мовою завжди спекулювали й політичні діячі. Це було і на нинішніх виборах, і на попередніх. Бо слово насправді гартована зброя, як писала велика Леся Українка. Ті, хто пропонував двомовність, не виграли ні тоді, ні тепер. На Волині, зокрема, лише кілька чоловік підтримали партію Путіна та Вітренко, в яких одним з пунктів передвиборної програми було визнання двох державних мов. Ледве проштовхнулась із своєю програмою й партія комуністів Симоненка. Кожен повинен поважати рідну мову, як рідну матір. На жаль, на Волині частина молоді, навіть деякі студенти, на вулиці прагнуть між собою розмовляти російською мовою. Певне, вважають, що це престижно, виділяє їх серед інших. Чомусь не можуть вони зрозуміти, що розмова чужою та ще й каліченою мовою, пересипаною матюками, їх видає, як мовиться, з головою, говорить про їх рівень, життєві смаки та поняття. Культурна і освічена людина ніколи не зійде до того, щоб відмовитися від рідної мови. Довгі роки йшла Україна до незалежності. На жаль, не так швидко відчують серцем усі українці, що таке рідна мова. Для тих, хто не відчув ще себе українцем, набатом повинні звучати слова чудової пісні “Не спи моя рідна земля, прокинься моя Україно”. Прийде час і кожен українець, як нині кожен поляк, з гордістю казатиме: — Я українець! Мова моя українська, мова моя материнська!
