Дев’ятнадцятирічна студентка поверталася пізно ввечері додому маршруткою. Вийшла неподалік свого села біля лісової смуги. Там її й перестрів незнайомець у чорній шкіряній куртці. Потягнув через лісову смугу на зоране поле, де згвалтував. Працівники міліції розшукали злочинця аж на Рівненщині...
Дев’ятнадцятирічна студентка поверталася пізно ввечері додому маршруткою. Вийшла неподалік свого села біля лісової смуги. Там її й перестрів незнайомець у чорній шкіряній куртці. Потягнув через лісову смугу на зоране поле, де згвалтував. Працівники міліції розшукали злочинця аж на Рівненщині.
Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО
ПІСЛЯ ВИПИВКИ ПОТЯГНУЛО НА «ПОДВИГИ» Сергій Чепель працював у закритому акціонерному товаристві «Луцькавтодор». Була середа. Він, як завжди, прийшов на роботу вранці. Там уже були його друзі Михайло та Степан. — А чому це ти приховуєш, що в тебе син народився? — запитав Степан.— Військова таємниця, чи що? — Яка там таємниця? Просто сказати не встиг. Та й жінка ще у пологовому будинку. — А ти там уже був? — поцікавився Михайло. — Не був, але після роботи сьогодні, мабуть, навідаюся. Правда, їхати треба до села Певжа на Рівненщину. — Чого вона аж туди забралася? — Мати її там живе. — А коли ж могорич буде? — поцікавилися друзі. — Справа за цим не стане... Під вечір, після роботи, відзначимо, — пообіцяв Чепель. — А ти ж збираєшся ввечері на Рівненщину, — нагадав Михайло. — Не хвилюйся... Встигнемо зробити одне й друге. Часу вистачить. Після роботи Чепель поставив, як і пообіцяв, друзям могорич. Випили, закусили. Здалося замало. — Давайте під’їдемо в село Підгайці. Там і вип’ємо ще, — запропонував Сергій. — А чого аж туди їхати? Хіба в Луцьку горілки немає? — здивувалися друзі. — Горілки зараз скрізь вистачає... Там зайдемо в магазин «Крамниця». Посидимо, скільки треба. А звідти сяду на маршрутку й поїду до дружини, — пояснив Чепель. — Так мені буде дуже зручно. На тій трасі «Луцьк—Дубно» транспорту вистачає. Отож, довго чекати не доведеться. Друзі згодилися. Через кілька хвилин всі уже були в сільському магазині. Знову випили за здоров’я новонародженого та батька. А коли почало темніти, розпрощались. Михайло та Степан повернулися в Луцьк, а Сергій залишився чекати маршрутки чи автобуса, аби їхати в село Певжа. Стояв на дорозі й чекав. Надворі було прохолодно, але спиртне зігрівало. Ніякого транспорту довго не було. Потім вдалині замиготіли фари. Чепель зрозумів, що їде маршрутка. Мав намір уже підняти руку, але коли та наблизилася, побачив, що не та, яка йому потрібна. Маршрутка проминула чоловіка й зупинилася кроків за тридцять. З неї вийшла дівчина чи жінка, здаля Сергій не розібрав, й закрокувала по шосе. Йшла, не поспішаючи. Чепель зрозумів, що вона десь неподалік проживає, певне, місцева. Він провів її довгим поглядом. Потім ніби якась невідома сила штовхнула чоловіка в спину й Сергій рушив за пасажиркою. Йшов прискореним кроком. Коли вже був зовсім близько, поряд прошмигнув легковий автомобіль, засліпивши обох на якусь мить, але Чепель встиг побачити, що то молода дівчина й досить симпатична...
НЕЗНАЙОМЕЦЬ У ЧОРНІЙ КУРТЦІ Дев’ятнадцятирічна Марина вчилася у вузі на першому курсі заочно. Того дня вона довго сиділа в аудиторії й писала якусь контрольну роботу. Коли чимало списаних аркушів склала в папку, над Луцьком вже опустився вечір, вологий і прохолодний. Зазирнула ще в кілька магазинів, зробила деякі покупки, потім зупинила маршрутне таксі, яким часто їздила до свого села. Їхати було недалеко. Через кілька хвилин попросила водія, аби зупинився. Хотіла по мобілці зателефонувати батькам й повідомити, що вона ось-ось буде вдома, але передумала, бо не так далеко був уже її будинок. Крім того, здалося, що хтось іде за нею. А коли обернулась, у світлі зустрічного автомобіля побачила незнайомого чоловіка. Злякалась, бо вирішила, що він іде за нею, аби забрати мобілку, бо, мабуть, помітив, як вона її витягала із сумочки. Невідомий підбіг до Марини, затулив їй рота долонею й попередив: — Мовчи! — Що вам треба? — ледве запитала дівчина, злякано розглядаючи чоловіка. Той був вище середнього зросту, мав років двадцять п’ять, вдягнутий у чорну шкіряну куртку, джинси, в’язану шапочку. — Ходімо! — наказав. — Куди? Той кивнув на лісопосадку, що тягнулася понад дорогою. — Чого? — запитала для годиться, хоча й так знала «чого». — Там побачиш... Дівчина йти не хотіла. Тоді він вхопив її однією рукою за одяг, другою за шию й майже поніс до дерев. Пройшов лісопосадку, далі простяглося поле. Поставив дівчину на ноги. — Як тебе звати? — поцікавився. — Марина... — майже схлипнула дівчина. — А я — Михайло... Вчишся чи працюєш? — Навіщо вам це? Вчуся... Чоловік запитав, де саме. Дівчина пояснила. — Я також там вчуся, — сказав, весь час тримаючи її за одяг, певне боявся, аби не втекла. Марина, розмовляючи, повільно відступала назад. Несподівано спіткнулась і впала на зорану ріллю. Він притиснув її до землі. — Але ж ви маєте дружину! Он обручка на руці, — схлипуючи, сказала Марина. — А хіба то має значення? Дівчина почала кричати. — Мовчи! — кинув зі злістю й знову затулив їй долонею рота.— Будеш кричати – собі гірше зробиш! Дівчина замовкла, знала, що тут, серед поля, у темряві, де немає поблизу жодної живої душі, він може зробити з нею, що заманеться. — А тепер можеш вдягатися, — дозволив він, зробивши своє діло. Марина спробувала вдягнути чобіт, але з переляку не могла натягнути на ногу. Взяла його під руку й почала йти до дороги, аби якнайшвидше втекти від гвалтівника. Чепель догнав її. — Зачекай... Скільки тобі дати грошей? — запитав чи то жартома, чи всерйоз. — Чужих грошей мені не треба... — Як знаєш. У тебе, здається, є мобілка. Дай я передзвоню в одне місце, бо моя чомусь не працює,— він справді витяг з кишені мобілку. Марина простягла свою. Чепель почав набирати якийсь номер, але чомусь також нікуди не додзвонився. Повернув мобілку Марині. Вона рушила до дороги. Чоловік догнав її і вдруге згвалтував. Після цього швидко побіг до шосе, аби сісти на маршрутку чи автобус.
МІЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ГВАЛТІВНИКА Коли Марина прийшла додому, увесь її одяг був у грязюці. — Що сталося? Чому ти така? — кинулися до неї мати, батько й старший брат. — Біля автомобільного шосе мене хтось згвалтував, — захлинаючись від сліз, повідомила Марина. — Хто він? — запитав брат. — Не знаю... Напав зненацька... Брат потелефонував у міліцію. Оперативна група терміново виїхала на місце пригоди. Туди ж пішла Марина, батько та брат. Там, звичайно, нікого вже не було. Знайшли лише мобільний телефон, що лежав на землі. — Це той, з якого гвалтівник намагався до когось потелефонувати, — пояснила дівчина.— Він його тоді поклав на землю, й, мабуть, тікаючи, забув. Працівники міліції пообіцяли, що злочинця обов’язково знайдуть. Впевнені були, бо мали в руках його мобільний телефон. Та й потерпіла детально описала зовнішній вигляд гвалтівника та в що був одягнений... А Чепель того ж вечора маршрутним таксі приїхав у Рівне, пішов спочатку до тещі. Та, побачивши зятя, сплеснула руками: — Де це ти так повзав, що увесь з ніг до голови у багнюці? Качався чи що? А, може, хтось за ноги тебе волочив? — Ставив друзям на роботі могорич. Сам трохи випив, послизнувся та й впав, — пояснив Сергій. — Надворі ж мокро. — А могорича за що ставив? — Син же народився, то хлопці мене й вітали. — Ти ж його ще й не бачив, а вже могоричі ставиш. — Вранці заберу дружину та дитину з пологового будинку, то й побачу. — Знімай увесь свій одяг, я займусь пранням, — сказала теща уже задоволено, бо повірила розказаній байці зятя... Працівники міліції, як і обіцяли, справді швидко розшукали гвалтівника. Під час розмови із слідчим він все розповів, як було. Виявилося, що він уже й раніш побував на лаві підсудних. Три роки тому разом із спільником вночі побив незнайомого хлопця. Тоді його засудили на два роки позбавлення волі, але з випробувальним строком. Є люди, особливо молоді, котрих чомусь тягне на всілякі подвиги. Згодом вони каються, але буває вже пізно, як у давньому прислів’ї: «Є каяття, та нема вороття». Чепель також довго тримався. Влаштувався шляховим робітником в ЗАТ «Луцькавтодор», про що свідчить характеристика з підприємства. Навіть одружився. І раптом черговий життєвий зрив. Чоловік знову опинився на лаві підсудних. Під час суду Сергій розкаювався. Навіщо причепився до дівчини того пізнього вечора, сам не міг пояснити. Штовхнула на злочин горілка? Але ж випив того дня з друзями небагато. Якщо, звичайно, вірити. На суді в останньому слові підсудний сказав: «Я маю молоду сім’ю. У мене на утриманні малолітня дитина. Моя мати серйозно хвора. Хочу тут, на лаві підсудних, перед усіма вибачитися. А ще прошу не позбавляти мене волі...» Луцький міськрайонний суд засудив Сергія Чепеля на чотири роки позбавлення волі. Але врахував його молодість, щире розкаяння, те, що має місце роботи, утримує дитину, й відстрочив виконання вироку. За грати він не сяде, якщо протягом трьох років не вчинить нового злочину. Крім того, мав сплатити десять тисяч гривень моральної шкоди. Спочатку потерпіла була невдоволена таким, на її думку, надто м’яким вироком. Подала скаргу в апеляційний суд області. Але коли Сергій Чепель швидко відшкодував усі збитки, моральні й матеріальні, попросила її скаргу не розглядати. Судова палата в кримінальних справах області врахувала її бажання й ухвалила залишити попередній вирок Луцького міськрайонного суду. Певне, дівчині шкода стало свого гвалтівника. А можливо, причарували отримані гроші...
