Саме так, трішки перефразувавши рядок із поезії Володимира Бондарука,
хочеться розпочати розповідь про цю неординарну особистість...
Саме так, трішки перефразувавши рядок із поезії Володимира Бондарука, хочеться розпочати розповідь про цю неординарну особистість.
Марія ГУЛЬКО, вчителька української мови та літератури Луцької ЗОШ № 3
На жаль, маленьке соціологічне дослідження, проведене серед інтелігенції Луцька, дало невтішні результати. Майже ніхто не міг сказати, хто такий Володимир Бондарук, не знали і його поезії. І не дивно. Він прожив коротке, як спалах, життя, творчі роки якого випали на період застою. Не тільки не встиг видати збірку, а й публікацій у пресі не мав. Якщо не рахувати ту єдину прижиттєву юнацьку публікацію у районній газеті “Слава праці” у далекому 1969 році, підготовлену за допомогою мудрого наставника творчої молоді Йосипа Струцюка. Але соромливий автор, який раз таки наважився переступити поріг редакції, потім навіть за гонораром не прийшов. Народився Володимир Бондарук 21 березня 1952 року в с. Маяки Луцького району, де батько працював агрономом, а мама — аптекарем. Згодом родина переїхала до Луцька, де Володя навчався у школах № 13 та № 3. Її він закінчив у 1969 році. Хлопчина ріс дуже хворобливим, тому часто пропускав заняття. Рятували книги, які йому часто дарували батьки. І досі в родині Бондаруків збереглася велика бібліотека, яку Володя не раз перечитав. Попри проблеми із здоров’ям, навчався він добре, про що свідчать похвальні грамоти. Був до сором’язливості скромним і ця риса супроводжувала його все життя. Після школи вступив на філологічний факультет Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки і писав вірші, хоч мало хто знав про це його захоплення поезією. А ще цікавився історією і мав загострене почуття справедливості. Від учительської праці відмовився, вочевидь, розуміючи, що викладати українську мову й літературу так, як він вважав за потрібне, йому б не дозволили. Пішов працювати у шкільну бібліотеку, у царство книг, в якому з дитинства почувався своїм. Захоплювався шахами, а тому бібліотека незабаром перетворилася у своєрідний шаховий клуб, куди охоче приходили хлопчаки. Він любив дітей, книги, шахи, природу, але не любив свого дня народження, тому намагався його не відзначати. Либонь, як справжній поет, передчував майбутнє, передчував, що відійде в інший вимір саме цього дня: Ти скоро позовеш мене в дорогу, З якої вже немає вороття. В житті моїм серйозний вперше й строгий, Без поспіху зійду я в небуття. І пішов, 21 березня 1983 року, в день свого 31-річчя. Того дня лив дощ, плакала природа, плакав шкільний дзвінок у Маяківській школі-інтернаті, де він працював, плакали дружина Валентина, родичі, приятелі, вчителі, всі, хто проводжав його в останню дорогу. Поет Віктор Вербич написав тоді щемливі й зболені рядки, а рідна земля назавжди пригорнула невиправного романтика і мрійника. Тільки у 2001 році у видавництві “Вежа” Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки невеликим накладом вийшла єдина збірка Володимира Бондарука із промовистою назвою “Я — ваша пам’ять”. Відрадно, що творчістю поета зацікавилися учні Луцької ЗОШ № 3, де він навчався. У рік 60-річчя школи член міського учнівського наукового товариства “Ерудит” Володимир Шостак написав наукову роботу “Лірика Володимира Бондарука у контексті сучасності”. Тут він зібрав скупі біографічні дані про поета, проаналізував його творчість, в якій домінують громадянські мотиви, прагнення філософського осмислення такого непростого буття. Кому, як не поетові, було особливо боляче відчувати ідеологічну фальш, прірву між словами й ділами, коли “і в душу б’ють, і в серце, й по ногах”. Починається. Починається. Вже крізь натовп його ведуть. Він іде і від вітру хитається. А в очах не любов — каламуть. Мо’ покаятись? Взяти й покаятись? Мо’ покаятись? Тільки ж у чім?! Не знаходячи відповіді на це запитання, поет був безпощадним передусім до себе, а також до оточуючої дійсності, яка не сприймала його, а відтак — і його творів. А в нього бракувало мужності чи просто не було сили “дати команду “Вогонь!” замаскованим у серці дотом”. Окрім свободи духу, в поетовому серці жила й щира любов, про що свідчать рядки його інтимної лірики: Ти як сніг. Тільки я вже — не вітер. Не знівечу твоєї душі. Хижо тілом твоїм не радітиму, Загорнуся в холодні дощі... І знову ж, боляче шмагає поетове передбачення: він таки загорнувся у холодний березневий дощ і з ним відійшов у Вічність. Та, попри все, Володимир Бондарук живе. Живе у пам’яті тих, хто його знав молодим і натхненним, а головне — у пристрасних рядках його поезій. Вдариш по серцю зеленим поглядом. Пам’яті стиснуться міцно лещата. Знаю: позавтра ти станеш лиш спогадом. ...Страшно прощатись!
