Тим часом батька не зачепили. І через день-другий Сильвестр Крутяк, котрий перед війною був у Замличах першим головою сільської ради, поїхав за чимось у Володимир-Волинський, де випадково зустрів свого наступника по теж довоєнному ще сільрадівському головуванню Романа Михальчука...
Петро БОЯРЧУК
Тим часом батька не зачепили. І через день-другий Сильвестр Крутяк, котрий перед війною був у Замличах першим головою сільської ради, поїхав за чимось у Володимир-Волинський, де випадково зустрів свого наступника по теж довоєнному ще сільрадівському головуванню Романа Михальчука.
У підпольські часи Михальчук був засуджений на дванадцять літ ув’язнення за комуністичні переконання і активну діяльність в КПЗУ. Але після приходу совєтів, коли роздивився комуно-більшовизм зблизька, переконання ті звітрились. Він і порадив Сильвестрові, якщо не хоче згибіти в Сибіру, тікати із Замличів, куди очі бачать. „Ти, — запитав, — Стьопку, що при мені секретарем в сільсовєті був, пам’ятаєш?” Стьопку Сильвестр пам’ятав. Мав той по спадщині дванадцять гектарів землі, а бідний був, аж синій. Усе — через нехіть до праці. Злість же за бідність зганяв на інших. „Зараз, — продовжив Михальчук, — вся влада у таких Стьопок. Вершать свою мсту”. Що міг Сильвестр в подорожню торбу впихнути — впихнув, що не міг із собою з дому взяти — там і зоставив, а що в хліві було – випустив геть. Сам костур в руку – та й поцугикав на Львівщину. У Замличах, куди переселився з Борочичів Горохівського тепер району в 1938 році, його не тримали вже ні земля, ні хата, ні загата. 3. Через п’ятдесят літ Засуджений в Луцьку на 15 років каторги та 5 – позбавлення громадянських прав, Ростислав Крутяк попервах потрапив на київську пересилку біля „знаменитої” Лук’янівки. Тут і познайомився із ув’язненими „за націоналізм” українцями-східняками, серед яких один назвався Кравченком. Говорили про нього, що – академік. Мав 70 літ, коли одержав 20 років каторги. Слухаючи розповіді цих умудрених життям чоловіків, як і багатьох інших політв’язнів комуно-більшовизму, з котрими зводила доля, недавній повстанець Ростислав Крутяк дедалі більше упевнювався, що боротьба, учасником якої він був, зродилася в національно-свідомому його поколінні як історична необхідність. Розуміння цього додавало сили, але жахливі умови табірного утримання робили своє. У 1946 році, коли вперше після арешту і суду начальство дозволило повідомити рідним, що живий, мовляв, і здоровий, опинився в таборі біля станції Черьомушки під Томськом. Тут і дістав четверту категорію, яку давали виснаженим до краю в’язням. На роботах їх вже не використовували. Відтак переводили в окремі бараки з мінімальним (кто нє работаєт, тот нє єст) пайком, який перетворював життя на повільне згасання. Та висока смертність рабсили, яка щонайдовше мала працювати, змусила ГУЛАГівське начальство ставлення до неї дещо змінити. Крутякові пощастило діждати тих змін. Потім були етап, Норильськ, табори тамтешнього ГОРЛАГу (государствєнниє особорєжимниє лагеря), де в 1953 році вибухнуло повстання в’язнів, учасником якого не бути не міг. Про табірне норильське повстання – і в газетах статей немало надруковано, і книжок видано цілий ряд. А от про те, як вчорашні „вороги народу” наводили порядок у тому ж Норильську, читати і чути довелося мені уперше. Відомо, внаслідок амністії 1953 року, яку після смерті Сталіна оголосив Лаврентій Берія величезній кількості кримінальних злочинців, вулицями в багатьох містах, особливо тих, що розташовувалися в оточенні таборів, заволоділи саме вони. Від грабунків, розбійних нападів та інших насильницьких дій не було рятунку ні у Воркуті, ні в Магадані. В Норильську розгул цей сягнув у безмір. Однаково терпіли від нього і звичайні, як то кажуть, мешканці, і члени сімей військовослужбовців та вільнонайманих, робота яких була „зав’язана” на табори й інші „номерні” об’єкти. Оскільки ж міліція виявилася безсилою, то навести порядок врешті заповзялися вчорашні українські політв’язні, котрі, вийшовши з-за колючих дротів, залишилися тут на спецпоселенні й теж опинилися під тиском грабіжницького свавілля. В цьому зв’язку і звернулися з відповідною пропозицією до ГОРЛАГівського керівництва. Дозвіл одержали. Але при умові: нічого, що можна вважати зброєю, застосовувати не будуть, бо інакше підуть на зони заново. Відтак, розробивши своєрідну тактику, за якою одні були для грабіжників „приманкою”, а інші – ніби випадковими рятівниками жертв грабунку й насильства, групи недавніх українських повстанців водночас взяли під свій контроль всі вулиці. І обеззброїли, затримали та передали міліції, щоправда, більшістю — через „швидку допомогу”, десятки тих, на кого доти управи чомусь не знаходилось. Злочинність у місті втишилася, перегодом і припинилась. Але – не надовго. Скоро ж трапився випадок, що й прояснив причину „безпорадності” норильських міліціянтів. Устрявши в сутичку з грабіжниками, котрі серед білого дня знімали на вулиці шубу з якоїсь жінки, двох із них хлопці поклали непритомними. Під ватянкою на одному і побачили міліцейську форму. Ошелешені такою несподіванкою, жінку затримали як свідка, а на місце події викликали ГОРЛАГівське начальство. Скінчилося все начебто повною заміною особового складу міськвідділу внутрішніх справ. Не маючи права на повернення в рідні краї, Крутяк подався з Норильська в казахське селище Актау. Там і прожив до 1994 року. Аж через 50 літ приїхав у державу, за яку став був на смертний бій, керуючися одним: „Здобудеш незалежну Україну, або загинеш у боротьбі за неї”. Не загинув. Але й незалежної України, що державно визнає його боротьбу, не бачить. І рояться в голові думки. Ще не був Ростик в УПА, як ховали у Замличах щонайближчого його друга Олександра Куца. Винищуючи „ворогів народу” поперед лінії фронту, що наближалась, його схопили і замордували в Завидові Іваничівського нині району червоні партизани Сабурова. Коли із Завидова кудись вони подалися, мати знайшла Сашкове тіло поміж трупами стортурованих чоловіків та жінок, хлопців та дівчат у розкопаній кимось ямі. Усіх, казала, було там 86. Пригадує розповіді про погвалтованих і замучених сабурівцями у Завидівщині дочок священика з Підбереззя Горохівського району, про інші жертви. Це і стало Крутякові призовом в упівські лави. Але тільки тепер довідався, що у тому ж 1944 році брат Олександра Куца пішов у стрибки, щоби винищувати повстанців. Що погнало його туди як не страх перед тими, хто і йому наготувати міг Сашкову долю? Що, як не раболіпний той страх і дотепер сковує людям уста, в’яже свідомість та змушує багатьох обачливо сторонитися всього національного, бо назване може бути націоналістичним?.. Міркували над цим з Ростиславом Сильвестровичем і якось мимоволі пригадалися запорожці, змальовані Михайлом Гоголем у „Вечорах на хуторі біля Диканьки”. Вже й ніби світ весь глаголить їм встати з колін, вони ж: „Не встанем!.. Помрем, а не встанем!” Здається, однак, — підводяться.
