Надія Наюк загинула 24-річною.
Волинські підпільниці застрелилися, аби не здатися
Емгебісти затерли слово «Сталін» у власному документі, бо боялися навести слова українських повстанок
До 78-ї річниці створення Української повстанської армії у видавництві «Терен» вийшла з друку друга книжка з серії «Вірні присязі». Нинішній випуск присвячено борцям з Луцька та Луцького району. У згаданій книжці розміщено інформацію про учасників визвольної боротьби з вісімнадцяти сіл району і міста Луцька, а це майже 1300 прізвищ та імен героїв, а за їх відсутності подано псевда. Вдалося знайти близько чотирьохсот світлин повстанців, що їх передали родичі, друзі, які десятки років берегли ці фотокартки, часто ризикуючи собою.
Якось до мене звернулася родина жителя села Вічині Рожищенського району Анатолія Наюка з проханням знайти хоч щось про долю його сестри Надії, яка перебувала в УПА. Час ішов, згодом уже син Анатолія Танасовича — Микола — звертався до мене з таким же проханням. І лише нещодавно я натрапив на документальні свідчення героїчної загибелі Надії Наюк.
Зовсім молодою вона стала учасницею оунівського підпілля. А в 17 років за завданням ОУН з осені 1941-го працювала машиністкою Торчинської районної управи. У березні 1943 року українська поліція зі зброєю пішла у новостворені загони Української повстанської армії. Перейшла в підпілля і Надія Наюк, отримавши псевда Феська, а згодом Тамара. Оскільки вона добре освоїла друкарську справу, то її призначили машиністкою Луцького надрайонного проводу ОУН-УПА. З осені 1946-го до січня 1947 року дівчина разом із нелегалкою Любою перебувала в криївці в селі Буків Луцького району.
Перед пострілами дівчата одягли святкові вишиванки, бо саме у них тіла несли до вантажівки. Цей факт, який раніше сприймався як гарна легенда, тепер знайшов документальне підтвердження.
Чи було це просто та легко? Брак кисню й світла у криївках спричиняли постійне відчуття втоми, запаморочення. Від кіптявої нафтової лампи пекли очі й боліла голова. А вона ще й старалася виконувати свою роботу швидко і точно. 23 січня 1947 року криївку виявила опергрупа УМДБ. На пропозицію здатись із криївки почулись слова: «Живими не здамось». Учасники опергрупи випустили вниз шість сигнальних ракет і знову запропонували дівчатам здатися.
«Повторно почувся голос зі схрону: «Геть Сталіна, живими не здамось», — написали емгебісти про операцію в «Акте о вскрытии схрона…» від 23 січня 1947 року. І, мабуть, самі злякалися написаного, бо слово «Сталін» у власному документі затерли.
З криївки прозвучали пістолетні постріли. Далі в акті УМДБ про відкриття схрону вказано, що виявлено дві застрілені жінки з пістолетами в руках, дві гранати, багато свіжих листівок, 10 кг паперу, пів кілограма копіювального паперу.
Микола Наюк (племінник Надії) розповідав, що житель села Буків Василь Скиртюк, якому тоді було 15 років, бачив, як тіла невідомих дівчат вантажили в «Студебеккер» емгебісти. Перед пострілами дівчата одягли святкові вишиванки, бо саме у них тіла несли до вантажівки. Цей факт, який раніше сприймався як гарна легенда, тепер знайшов документальне підтвердження.
Утримував криївку, замасковану соломою, у своїй клуні, Констянтин Григорович Новосад. Згодом він був арештований і засуджений, а сім’ю виселили в Сибір.
Криївку ж, у якій виявили друкарок, будували повстанці Сидір та Архип. Архип це був уродженець села Колодниця Ковельського району Денис Лисюк, який як свідчать архівні документи, виявився агентом МДБ. Саме він і видав схрон, де на той час мав знаходитися надрайонний провідник на псевдо Андрій, він же Урхан.
Багато жінок, що воювали в ОУН-УПА, залишились невідомими, зокрема і подруга Надії Наюк на псевдо Люба. Хто вона і звідки родом, поки, на жаль, не відомо.
При нагоді я розповів історію Надії Наюк директору музею історії села Княгининок Андрію Бондаруку. Молодий чоловік згодом відгукнувся на почуте поетичними рядками. Тож пам’ять про героїв житиме не лише в матеріальному – пам’ятниках чи меморіальних дошках, а й у віршах та піснях.
Микола ВАВРЕНЧУК, член Національної спілки краєзнавців України
Виділено затерте слово «Сталін» у емгебістському документі.
Вірш Андрія Бондарука
Весна цього року прийде нечутно,
І буде сонця соромитись небо.
Весна цього року прийде нечутно,
Тому що вона прийде без Тебе.
Дві кулі в скроні в холодному схроні,
І два обличчя, мов на іконі.
Чому коралі як кров червоні?
Чому згасли очі бездонні?
А десь далеко чекає батько.
А десь тихенько ридає мати.
І на Голгофу іде спокійно,
Той, хто Таку зумів кохати.
Таких, як Ви, вінчають кулі,
На Ваших весіллях лунають гармати.
Весна цього року прийде нечутно.
І навіть птахи не будуть співати.
