Двоє лучан Борис та Валерій випадково зустрілися біля залізничного вокзалу. Розговорились, познайомились...
Двоє лучан Борис та Валерій випадково зустрілися біля залізничного вокзалу. Розговорились, познайомились. Борис уже був напідпитку, бо щойно повернувся з курорту. Він і запросив Валерія пізно ввечері до себе додому, аби ще почаркувати та послухати музику. А вранці курортника знайшли у його ж квартирі напівголим і мертвим. Що ж сталося тієї ночі?
Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО
ЧОМУ ГОСПОДАР ДОВГО СПИТЬ? Борис Ференс проживав на проспекті Соборності в Луцьку сам в однокімнатній квартирі. Ні дружини, ні дітей не було. Любив відпочивати на курортах. Того осіннього дня також повернувся з курорту додому. Довідавшись про це, до Бориса прийшли дехто з друзів та сусідів. Господар був щедрий, запросив усіх за стіл, поставив добрий могорич та закуску. Пили, їли, співали, дивилися телевізор. Розійшлися усі по домівках задоволені. Наступного ранку, близько десятої години, до Ференса знову навідався один з його кращих друзів Євген Нагорний. Вирішив дізнатися про його здоров’я після вчорашньої зустрічі, розпитати, як і з ким відпочивалось на курорті та й взагалі поговорити про життя-буття. Євген піднявся на третій поверх дев’ятиповерхового будинку, натиснув на кнопку дзвінка. Ніхто не відгукнувся. Знову й знову дзвонив — ніякої відповіді. «Довго курортник спить, — вголос розмірковував ранковий гість. — Мабуть, час його й з ліжка підняти... А, може, кудись уже подався?» Євген мав ключа від квартири Ференса. Господар давно його дав Нагорному, аби той міг зайти в гості в будь-який час дня і ночі. Євген відімкнув двері, переступив поріг. — Борисе, піднімайся... Скільки можна спати? — гукнув голосно. Господар мовчав. «Звик вилежуватися на курортах, то й не поспішає вставати», — подумав Нагорний і зайшов у кімнату. На дивані майже цілком голий лежав Ференс, уткнувшись носом в подушку. Підійшов ближче й вжахнувся. Вся постіль була у червоних плямах. Спина також червоніла від крові. Біля дивана, на підлозі, помітив закривавлену залізну гантелю. Озирнувся навколо. У квартирі нікого не було. Проте порозкидувані на підлозі одяг, інші речі свідчили про те, що тут побував хтось раніш і, напевне, щось шукав. Але коли побував: вчора ввечері, вночі чи сьогодні вранці? Нагорний злякано позадкував до дверей, вийшов із кімнати, замкнув двері й поспішив до телефону, аби повідомити в міліцію про вбивство Ференса... Через кілька хвилин до дев’ятиповерхового будинку на проспекті Соборності прибула оперативна група. Всі піднялися на третій поверх. Двері квартири відчинив Нагорний, котрий чекав приїзду працівників міліції. Прибулі уважно оглянули квартиру, труп, гантелю. На кухні виявили сліди недавньої пиятики. Там стояли чарки, лежала закуска, у скляній банці залишилась недопита самогонка. Отож, невідомий перед тим, як вбити господаря, міг із ним випивати. Але хто він, вбивця? Напевне, знайомий Ференса. Інакше навіщо впускав би його у квартиру, пригощав? Працівники міліції, аби довідатися про щось конкретно, обпитали багатьох жителів не тільки під’їзду, але й всього будинку. Сусіди, звичайно, здогадувались, що того вечора у квартирі Ференса пили, чули, як там співали, голосно розмовляли. Ото й усе. Що потім трапилося, ніхто не знав. За фактом вбивства прокуратура того ж дня порушила кримінальну справу. Почалися пошуки злочинця. Було розроблено чимало версій. Час збігав, а конкретного результату поки що не було. Пошуки продовжувалися досить довго. Та одного дня явку з повинною написав сам злочинець і прийшов з нею у міліцію. Як згодом зізнався, йому набридло постійно переховуватися, щодня чекати, що за ним ось-ось прийдуть, що кожен стукіт у двері змушує його здригатися. Це стало також мукою. Нерви, врешті-решт, не витримали і він здався сам...
ЗНАЙОМИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ Валерій Марчук повертався з роботи додому. Працював кондуктором у тролейбусному парку. Саме закінчилася друга зміна. Біля залізничного вокзалу Валерія зупинив незнайомий чоловік, дещо старший за нього. По поведінці було видно, що він напідпитку. — Друже, може, скажеш, котра година? — запитав. — Годинника не маю, але зараз близько двадцяти однієї години. Зміна у мене щойно закінчилася. — А де працюєш? — У тролейбусному парку. Чоловіки розговорились, познайомились. — Я недавно повернувся з курорту, — похвалився чоловік, котрий назвався Борисом. — Відпочив трохи. Щойно цю подію відзначив у мене вдома із знайомими. А тепер ось вийшов голову провітрити. — І що там доброго на курорті? — поцікавився Марчук. — Все нормально... Веселіше, ніж одному серед чотирьох стін. — А що, самі живете? — Сам... Ходімо до мене, поки ще залишилася і горілка, і закуска. А головне, якщо любитель музики, послухаєш цікаві касети, покажу свої афганські медалі... Я з тобою хоча досі не познайомився, але на вулиці зустрічав не один раз. — Далеко йти? — запитав Валерій. Борис посміхнувся. — У Луцьку далеко не буває. Це ж принаймні не Київ, і не Москва. — Тоді ходімо... До будинку, де проживав Борис, дійшли швидко. Піднялися на третій поверх. Господар роздягнув гостя й посадив на кухні. Сів поряд. З літрової скляної банки налив у чарки самогонки. Випили. Налив по другій. Кидав раз у раз примітивні «солоні» жарти. Випили й по другій. — Ти закушуй, — господар підсунув миску з вермішеллю та м’ясом ближче до гостя. — А я зараз у кімнаті диван розстелю. — Навіщо його розстилати? — не зрозумів Валерій. — Вмостимося на ньому вдвох й дивитимемося телевізор чи слухатимемо магнітофонні касети. Лежачи все краще сприйматиметься. Борис пішов у кімнату, ввімкнув телевізор, розстелив диван. Через деякий час гукнув: — Валерій, ти вже поїв, то заходь сюди! — Гість поклав виделку на стіл, відсунув вбік тарілку з вермішеллю, зайшов у кімнату й здивувався, коли побачив, що господар лежить на дивані майже зовсім голий. — Роздягайся й лягай! — кивнув на місце поряд. — Подивимось телевізор, а потім вип’ємо ще. — А роздягатися навіщо? — Так нам зручніше буде лежати... — Ти гомік чи що? — запитав Валерій й, не чекаючи відповіді, рушив до виходу. Борис схопився з дивана й кинувся за ним: — Зачекай! Ти куди? — Додому... Біля самих дверей Борис схопив ззаду Валерія попід руки й потягнув до дивана. Гість виривався, але господар виявився не із слабких, дотягнув його до дивана. Почали сваритися. У руках Бориса звідкись взявся кухонний ніж, почав погрожувати. Валерій перелякався, зрозумівши, що п’яний гомосексуаліст з ножем може зробити будь-що. Влучивши момент, він щосили штовхнув Бориса на диван. Той упав на живіт. Валерій побачив біля дивана залізну гантелю, вхопив її і вдарив нападника по голові. Потім вирвав з його рук ножа й кілька разів встромив у спину Бориса. Той захрипів й через хвилину-другу замовк. Валерій зрозумів, що господар квартири мертвий...
НІЧНИЙ ТАКСИСТ Переляканий Марчук не знав, що далі робити. Поступово заспокоївся. Викинув через вікно закривавлений ніж, помив руки й обличчя. Поспішати вже не було куди. Ніч панувала над містом, зазирала в усі неосвітлені вікна. Люди спали. В цю пору до одинокого Бориса уже ніхто не міг прийти. Валерій оглянув чужу квартиру і в голову йому несподівано прийшла думка, що звідси, користуючись моментом, можна винести чимало цінного. У кілька поліетиленових пакетів та велику господарську сумку злодій запхав магнітофон, відеомагнітофон, кілька десятків відеокасет, настінний годинник, гарну вазу для квітів, чимало різного одягу. Все це виніс у коридор. Спочатку Марчук мав намір речі за кілька разів перенести додому. Але поглянув на крадений стінний годинник. Була вже четверта година ночі. Наближався ранок. Зрозумів, що не встигне. Та й небезпечо було йти з клунками вулицями міста в таку пору. Могла зупинити міліція й поцікавитися, куди він іде й що несе. Злочинець зрозумів, що буде безпечніше просто викликати таксі. Жильці будинку всі сплять, ніхто нічого не почує. Не довго роздумуючи, набрав необхідний номер з квартирного телефону й вийшов на вулицю. Через кілька хвилин до дев’ятиповерхового будинку підкотила сірого кольору «Волга». Марчук підійшов до автомобіля. — Куди поїдемо? — запитав водій. — На вулицю Вишківську, — пояснив Валерій. — Але я хотів би, щоб допомогли мені винести з квартири деякі речі. — Не могли діждатися ранку? — зауважив водій.— Не на поїзд же поспішаєте? — Справа в тому, що я посварився з дружиною й вирішив негайно перебратися до матері, доки дружина спить. — Буває й таке, — посміхнувся водій. Разом піднялися на третій поверх. Світло горіло лише в коридорі, у кімнаті було темно. Повиносили всі мішки й сумку. Валерій замкнув квартиру на ключ. На вулиці Вишківській водій зупинився біля одного будинку. Марчук всі речі склав під парканом, розрахувався з водієм, та ще й подарував йому викрадену у Ференса вазу. Коли таксі зникло у темряві, злодій ще раз пересортував крадені речі, частину заніс на смітник і там залишив, решту сховав у будинку матері, де проживав разом з дружиною. Проте ні мати, ні дружина не чули, коли Валерій тієї ночі повернувся додому. А про злочин, який вчинив, також мовчав... Дні збігали. Пошуки вбивці продовжувалися. Час летів швидко. Ференса давно поховали. Здавалося, про трагедію забули, адже все забувається. І тільки Марчук відчував, як невидиме коло, що оточувало його, все більше звужується. Зрозумів, що наближається розкриття його таємниці. І тоді він сам подався в міліцію, де про все розповів... За кожний злочин, особливо важкий, рано чи пізно доводиться розплачуватися. Опинився на лаві підсудних і 35-річний Валерій Марчук. На суді він доводив, що коли вчиняв злочин, був у стресовому стані й не усвідомлював, що робив. Луцький міськрайонний суд спростував ці доводи, але врахував чимало пом’якшуючих обставин, зокрема, що сам, врешті-решт, прийшов у міліцію, має двох малолітніх дітей, працює, не він став ініціатором п’янки і бійки тієї трагічної ночі. Тому суд визначив Валерію Марчуку мінімальну міру покарання — сім років позбавлення волі. Мабуть, таки краще відбути кару, ніж все життя труситись, мов заєць під кущем...
