ЧИ ПОТРІБНІ СЬОГОДНІ ШЕРЛОКИ ХОЛМСИ? – Анатолію Івановичу, на що ви найбільше звертали увагу, виїжджаючи на місце скоєного злочину? – Наведу лише один характерний приклад. Надійшло повідомлення, що пропала сім’я в Ковелі. Чоловік розповів, що його вагітна жінка, дитина семи років і теща поїхали в Рівне і зникли. Заявник ніяких підозр не викликав. Передовик соцзмагання, завжди ніс прапор на чолі колони. Усі запити, розшуки не дали результатів. Прокурор області Микола Найденко сказав, щоб я виїхав і розібрався, що сталося з сім’єю. В хаті чисто, гарно, стоїть дитяча коляска. Я звернув увагу, що біля ліжка начебто забілено. Сестра зниклої жінки пояснила: “Була оббита стіна, тож її забілили”. Усі вийшли, а мене начебто щось тягнуло назад. Дай, думаю, ще раз огляну кімнату. Вернувся, підняв покривало біля забіленої стіни, що звисало з ліжка, і побачив червону пляму. Кажу хлопцям: “Шукайте понятих”. Трупи виявили в сараї. Два тижні, як закопав їх чоловік, котрий посварився з тещею і всіх повбивав. Психіатрична експертиза визнала його осудним. – Отже, дещо іронічне ставлення до методів Шерлока Холмса недоречне? – Звісно, перший виїзд на місце і збір інформації багато важить. Наприклад, не зафіксував слідчий сліди на снігу, а їх завтра вже немає. Але навіть найбільш досвідчений слідчий чи прокурор-криміналіст не в змозі сам зібрати всю інформацію. На жаль, і досі оперативно-слідчі групи існують тільки на папері. А треба, щоб на місце злочину оперативно виїжджали судовий медексперт, криміналіст, слідчий, а ще краще — два... Словом, до десяти чоловік. І ця група повинна бути стабільна. Так, як це буває у невідкладній допомозі. Але якщо слідчий не має автомобіля, а його випрошує, то хіба це робота? У свій час у мене був старенький УАЗ, який називали “Фантомасом”. Він мене виручав не один раз. Врахуйте, що коли я прийшов у прокуратуру, то за рік траплялося 15—20 вбивств, а в останні роки їх кількість зросла більш як вдвічі. І кожна трагедія не подібна на іншу. Треба вивчати коло інтересів потерпілого, його спілкування, допитувати свідків, перевіряти усі версії. Із збільшувальним склом, як Шерлок Холмс, в розслідуванні далеко не просунешся. – А як щодо знання психології злочинців? – Безсумнівно, треба знати, як можна вплинути на підозрюваного або злочинця. Пригадую, якось зайшов у камеру до тричі засудженого. Рецидивіст матюкається і грозиться: “Зараз тобі буде хана”. Небезпека явна. Я почав його заспокоювати і твердо сказав: “Якби у мене були слабкі нерви, то міг і зброю застосувати”. Хоча ніякої зброї, звісно, у мене не було, а по спині бігали мурашки. Пам’ятаєте, як в місті спіймали грабіжника Заянчковського, який нападав на жінок? Одне вбивство було доведено. Однак у нас було дванадцять епізодів про те, як він зривав із жінок золоті речі. А він ці свідчення відкидав. Я спостеріг, що це жадібна людина. І під час дванадцятигодинного допиту сказав, що коли він не вкаже, де заховав награбоване, то йому доведеться платити вдвічі більше. Адже тоді якраз золото подорожчало вдвічі. Він після цього показав всі схованки в лісі, а це вже були явні докази для суду.
ЗАДАЧІ З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ – Анатолію Івановичу, і все-таки чому залишаються нерозкритими такі резонансні злочини, як ось убивство начальника міліції у Луцьку? – Не люблю слово “резонансне”. Вбивство будь-якої людини — це трагедія, це подія резонансна. З цього приводу наведу приклад, який свідчить, що не завжди злочини піддаються логіці. У любомльському селі було вбито безпричинно бідну самотню жінку. І ніяких слідів, жодної зачіпки. Що ж виявилось згодом? У Донецьку в колонії знаходився волинянин, який своєму сусідові по камері, коли той виходив на волю, чомусь сказав, що в Любомльському районі є жінка, котра має багато грошей. І той приїхав, заховався в сараї, в сіні, вистежив і вбив жінку. Перевернув усе в хаті, знайшов якусь десятку і подався геть. Як знайти такого вбивцю? Але десь в дорозі корешу проговорився: мовляв, покараю “шестьорку”, який дав таку “наводку”. Ось так випадково його і арештували. Я не можу щось сказати про справу начальника Луцької міліції, бо я нею не займався. Хоча може бути і така версія: хтось приїхав у Луцьк, щоб виконати чиюсь злу волю. І вбивство вчинили без свідків. Є тут якийсь секрет, котрий колись виявиться. – Ви вірите у невідворотність покарання, в долю? – Я часто згадую одну історію, яка відбувалася за моєї участі на флоті. Мене, як старшину, попередили, що треба арештувати вбивцю на кораблі. Вперше довелося застосувати зброю. Уже згодом мені розповіли, що ж сталося. Ще будучи на “гражданці”, хлопець вбив людину. Щоб замести сліди, подався на цілину. По дорозі вбив хлопця, який схожий на нього, і забрав його документи. Під новим іменем потрапив на флот. Один наш товариш поїхав у відпустку, десь під Ізмаїл. І ось цей вбивця по приїзду попросив його дати адресу якоїсь гарної дівчини для листування. Надіслав їй листа. Незнайомка, яка потрапила в Причорномор’я за інститутським розподілом, раптом отримала листа від свого однокласника, якого на її очах... поховали. Ось як можна звести події, які відбувалися в Сумах, на цілині, в Севастополі, в Ізмаїлі? Чи це не доля? – І все-таки, мабуть, нерозкритих тяжких злочинів є чимало. Ви, напевне, зараз це особливо відчуваєте. Чи прокурор-криміналіст безпосередньо відповідав за результати розслідування справ? – Як і слідчий, я займався тяжкими злочинами від початку до їх розкриття. І так само мене “взували” в Києві, якщо не виявляли злочинця. А причин для нерозкриття злочинів є багато. Це як рівняння з багатьма невідомими. І проблеми з машинами, яких як не було у слідчих, так і нема, і неоперативні дії слідчих груп, і фахова непідготовленість... Хіба, наприклад, лікарі всіх виліковують? Чимало питань не врегульовано на законодавчому рівні. Ось створено відділення “Сова”, але до цього часу наші процесуальні права ще не врегульовані. Якось мене викликав тодішній заступник Генерального прокурора по слідству Михайло Потебенько, людина, як справедливо казали, “нарвана”, низької культури, і вчинив рознос. Я тоді спокійно встав і сказав: “Чому ви на мене кричите? Ми закінчували один університет, де професори нас вчили, що навіть на того, хто вчинив тяжкий злочин, не треба кричати, а орудувати доказами. Якщо я погано працюю, карайте, але не кричіть. Чому вам, Михайле Олексійовичу, з усім штатом, інститутами так і не вдалося розкрити справу щодо вбивства на дачі сина секретаря ЦК Компартії Борисенка?” Поки я доїхав до Луцька, то в обласній прокуратурі вже працювала комісія. Однак причепитися не було до чого щодо моєї роботи, тож, зрештою, перевіряючий написав: “Один из недостатков то, что он был на происшествии, но не был на семинаре”.
