ІНОМАРКА У ВОГНІ

Лучанка Олена випадково зустріла в Рівному двох знайомих — Павла та Руслана, котрі щойно вийшли з тюрми, запросила в гості до себе. У неї вони гостювали кілька днів. Однієї ночі п’яні викрали іномарку біля сусіднього під’їзду. Нею поїхали в село, обікрали магазин. А коли поверталися в Луцьку, мотор несподівано заглух. Аби приховати сліди злочину, облили автомобіль бензином й підпалили його. Не передбачали злочинці, чим усе закінчиться.


Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ
Володимир КАЛИТЕНКО

ГОСТІ З ТЕПЛОГО КРАЮ
Поїзд, що прибув до Луцька з Рівного, заскреготівши гальмами, зупинився. Пасажири почали виходити на перон. Вийшла й Олена Шмига із своїми знайомими Павлом та Русланом, котрих кілька днів тому запросила в гості. Взагалі запросила лише Павла Ліхацького. Той погодився, але сказав, що приїде із своїм кращим другом Русланом Тиміною. Олена не заперечувала.
Павло та Руслан проживали в Криму, у селищі Новосилівське, але скоїли злочини і потрапили за грати. Відбували покарання у Рівному. Олена також народилася в Криму, але згодом з батьками переїхала на Волинь. Якось випадково зустрівши у Рівному своїх земляків, вона познайомилася з ними, а згодом і в гості до себе в Луцьк запросила.
— Я в Луцьку вперше, — сказав Руслан, коли вийшли з вагона. — Далеко звідси твоя квартира?
— Не турбуйся, зараз сядемо на маршрутку і будемо вдома, — заспокоїла гостя Олена.
Справді, через кілька хвилин маршрутне таксі зупинилося на вулиці Гущанській.
— Ось тут я живу, — кивнула Олена на один із будинків, коли вийшли з маршрутки.
Гості зайшли у квартиру. Нікого там не було.
— А де чоловіка поділа? — посміхнувся Ліхацький.
Чоловік у тюрмі, відбуває покарання. Я з ним розлучилася. Живу із малолітнім сином та дочкою, — пояснила господиня.
Робити не було чого. Гості та господиня розпили пляшку, грали в карти, дивились телевізор.
Наступного дня Олена запропонувала поїхати до її матері в село Михлин, що в Горохівському районі.
— Що там будемо робити? — поцікавився Павло.
— У селі робота завжди знайдеться, це ж не в місті, — пояснила Олена.
У Михлин усіх завіз своїм автомобілем кум Олени. Гості там не дуже перетруджувались, але допомогли сільській жінці нарізати та нарубати дров, потім сіли за стіл. Господиня виявилася щедрою, поставила гостям добрий могорич та смачну закуску приготувала. Засиділись за столом довгенько. Кум давно поїхав у місто. Повертатися до Луцька уже не було чим. Мусили в селі заночувати.
Вранці всі пішли до автотраси. По дорозі зазирнули у місцевий магазин, купили цигарок. Попутнім автотранспортом повернулися в Луцьк.
Знову дивилися телевізор, грали в карти. Коли це набридло, Шмига запропонувала:
— Давайте я вас поведу на Варшавський ринок.
— Це куди, у Польщу? — здивувався Руслан.
— В яку там Польщу. Так у нас називають найбільший луцький базар, — пояснила Олена. — Він й справді великий, може, ви там і собі щось цікаве купите.
— Купимо... — зиркнув Руслан на друга й приклав долоні до своїх порожніх кишень. — Я не проти. Ходімо.

ПІСЛЯ «ГРАФСЬКОЇ» ПИЛИ САМОГОН
Олена, Руслан та Павло довго вешталися по ринку. Щось оглядали, прицінювалися, але нічого не купували. Шмига несподівано зустріла свою подружку — бізнесменку Людмилу, з котрою проживали в одному будинку, але у різних під’їздах.
—Щось шукаєш? — поцікавилась Людмила.
—Нічого особливого. Ось приїхали до мене кримські гості, — кивнула на чоловіків. — Треба їх чимось пригостити. Приходь до мене після обіду, посидимо разом.
— Прийду, — одразу погодилась подружка.
— Аби ти не забула, то я на всякий випадок тобі передзвоню.
Подруги перекинулися ще кількома словами й розійшлися...
Людмила, як і обіцяла, з’явилася вчасно. Принесла не тільки горілку «Графська», але й чимало закуски — сала, огірків, різних консервів. Сіли за стіл. Пили, закушували, влаштовували невеличкі перерви, під час яких дивилися телевізор чи грали в карти. Спиртне, як нерідко буває, раптово закінчилося.
— Мабуть, я перебіжу у магазин, — піднялася із стільця господиня.
Чого? — не зрозумів Павло й також встав.
— Прихоплю ще горілки. Якось незручно, що закуска залишається.
—Я також піду з тобою, — сказала Людмила. — А хлопці нехай посидять. Ми відлучимося ненадовго.
Жінки справді повернулися дуже швидко. Принесли один літр самогону, знову всі разом пиячили.
—Де ви взяли самогону? — запитав Павло, перехиляючи чергову чарку.
—Неподалік є невеликий базарчик. Там у пенсіонерів завжди можна купити цього добра, — пояснила Шмига. — Магазини в цю пору майже всі зачинені. Йти далеко, тільки час даремно витрачати. А так швидко й порівняно недорого.
Коли за вікнами вже клубочилася темінь, Людмила сказала:
—Досить... Я вже йду додому!
—Посидь ще трохи. Твоя ж квартира поряд, — намагалася затримати подругу Олена.
Проте бізнесменка рішуче встала й попрямувала до виходу.
— Зачекайте, ми вас проведемо! — кинулися за нею чоловіки.
Втрьох вийшли на подвір’я. Квартира Людмили справді була недалеко. Попрощалися й розійшлися.
— А тепер куди? — запитав Руслан.
— Назад до Олени, куди ж ще?
Неподалік, біля одного під’їзду, стояв автомобіль вишневого кольору.
— А, може, покатаємося? — запропонував Тиміна. —Ніч довга, виспатися встигнемо.
— У тебе ключі від іномарки є, чи що?
— Спробуємо дверцята якось відчинити. Ходімо.
Руслан виявився справжнім майстром-викрадачем. Із своєї кишені витяг якогось ключа. Спочатку відкрив багажник автомобіля. Там нічого цінного не було, стояло лише дві каністри з пальним. Потім відчинив і дверцята, вмостився за кермом. З допомогою викрутки завів мотор.
— Сідай, поїдемо.
Іномарка рвонула з місця й понеслася вулицею. Незабаром були вже за містом, гнали по шосе.
— Якась дорога знайома, — здивувався Павло.
— Звичайно, знайома. Нею ми вчора їхали в село Михлин, а потім поверталися назад.
— А тепер куди ти женеш?
— У Михлин. Звичайно ж, не до матері Олени, хоча вона могла б нас знову пригостити, але вже надто пізно. Там, коли я в магазині купував цигарки, зрозумів, що є чимало речей, які можна взяти. Чи ти не згідний?
— Чому ж не згідний? Жени далі.

ЗЛОЧИНЦІВ З ЛІЖОК ПІДНЯЛА МІЛІЦІЯ
Коли приїхали в Михлин, село вже давно спало. Навіть собак не було чути. Іномарку залишили неподалік на дорозі, обійшли навколо магазину. Сторожа не було. Руслан ногою вибив віконне скло. Вдвох відігнули решітку. Тиміна поліз у вікно першим, за ним — Павло. У великі пакети, котрі знайшли в магазині, напхали горілки, коньяку, вина, пива, цигарок, ковбаси. Ліхацький прихопив ще й торт.
— Навіщо він тобі? — кинув невдоволено Руслан. — Розімнеш дорогою та й перемажеш усе.
— Нічого з ним не станеться... А торт також знадобиться. Випивки у нас тепер вистачає, а закуски обмаль.
Поспішати не було куди. У селі жодний вогник не світився. Ніч усіх приспала. Злодії обнишпорили всі закутки. В інші пакети вкинули жіночі чобітки, колготки, дитячі іграшки, фотоапарат, годинник, навіть сірники прихопили.
— Мабуть, досить, треба звідси тікати, — сказав Павло, — бо ще хтось випадково помітить автомобіль, котрий стоїть неподалік магазину, та й підніме гамір.
Злодії повитягали пакети через вікно, перенесли їх до автомобіля й поскладали в салоні.
Все, здається, було добре. Та коли виїжджали із села, п’яний Руслан несподівано з’їхав з дороги в кювет, ледве не врізавшись у дерево, що росло поряд. Мотор заглух. Завести його не змогли, хоча витратили на це майже годину.
— Що будемо робити? — запитав Тиміна.
— Залишимо все, та й будемо тікати звідси, — злякано затремтів голос Павла.
— Ні, пакети заберемо з собою й підемо до шосе. Іномарку доведеться спалити, аби не залишилось ніяких слідів, бо там, без сумніву, є й відбитки наших пальців.
Тиміна витягнув з багажника каністру з бензином. Облили пальним салон. Ліхацький викресав сірника й кинув у відчинені дверцята. Авто спалахнуло, як факел. Палії підхопили пакети з краденими речами й швидко почимчикували до автотраси. Там зупинили іномарку. Нею й доїхали до Луцька. Була уже шоста година ранку.
Олена, звичайно, спала. Дзвінок її розбудив. Відчинила двері й невдоволено сказала:
— Де ви всю ніч гуляли?
— Там, де гуляли, нас уже немає, — посміхнувся Павло й витяг з пакета пляшку.
— Не хвилюйся, все нормально. Треба похмелитися й будемо спати, як убиті.
Пляшку розпили. Полягали спати, але міцний сон злочинців виявився коротким. Його перервали працівники міліції, котрі несподівано зайшли у квартиру. Одразу ж виявили пакети з краденими речами.
— Вдягайтеся, поїдемо у міський відділ внутрішніх справ. Машина на вас уже чекає, — сказав один з працівників міліції.
— Як вони нас так швидко накрили? Ми ж, здається, ніяких слідів не залишили, — прошепотів Руслан, коли йшли до автомашини.
Павло нічого не відповів, тільки знизав плечима.
Так часто буває, коли злодію здається, що всі сліди після себе знищив, а вони таки знаходяться.
Під час розслідування кримські гості розповіли, як пограбували магазин, викрали іномарку, а потім її спалили. Виявилося, що у свої тридцять шість років — вони однолітки — обидва вже кілька разів побували на лаві підсудних, ніде не працюють, бо переконані, що красти легше, ніж трудитись. А чесно заробляти гроші могли б, адже мають спеціальності слюсаря, електрика, тракториста.
За скоєння у Луцьку та Михлині злочинів злодії опинилися в черговий раз на лаві підсудних. Луцький міськрайонний суд позбавив волі Руслана Тиміну на дев’ять років, Павла Ліхацького — на вісім років і чотири місяці. В обох буде конфісковано в дохід держави все належне їм майно.
Нерідко ось так, за гратами, і марнують свої молоді літа ті, хто прагне легко й безтурботно жити. Руслан Тиміна уже був засуджений раніше на десять років позбавлення волі, але зважився знову вчинити злочин. Отож, сам покалічив своє життя.