Мені шістдесят вісім років, але я ніколи не мала справи з чоловіками (так, щоб бути їм близькою). І я не розумію тих, хто поспішає втратити свободу, можливо, і передчасно, через власні ілюзії — надію на щастя. Мої спостереження доводять протилежне: щастя, як такого, постійного не буває. У шлюбі — так само...
Мені шістдесят вісім років, але я ніколи не мала справи з чоловіками (так, щоб бути їм близькою). І я не розумію тих, хто поспішає втратити свободу, можливо, і передчасно, через власні ілюзії — надію на щастя. Мої спостереження доводять протилежне: щастя, як такого, постійного не буває. У шлюбі — так само.
Тим, хто прагне одружитись (вийти заміж), потрібно подумати, що Він чи Вона принесуть в життя іншої людини, чи зможуть бути подружжям у високому розумінні цього слова, чи виховають і поставлять, як кажуть, на ноги своїх нащадків? Можливо, не щастя, а розпач чекає після того, як зміниться самотнє життя на сімейне. Це стосується і молодих людей, а тим більш — уже старших. Які будуть випробування, чи вистоять, зустрівшись з ними, — ось про що не треба забувати. Буває, трошки перетерпівши від принижень і надбавши “букет” хвороб, заміжня жінка вважає себе щасливою і в якійсь мірі самодостатньою. Я ж іншої думки: навіщо мені чоловічий додаток, якщо я сама, буває, не можу обслужити себе, а розраховувати на інших не звикла? Ось і живу, вважаючи такий спосіб життя найчеснішим і найбільш правильним.
З повагою Галина СІРУК. Примітка: надрукуйте, будь ласка, мій лист, можливо, він комусь допоможе зорієнтуватися у своєму життєвому виборі.
